Житель Нижньосірогозької громади, який брав участь у бойових діях під час Другої світової війни, Іван Немикін, відсвяткував 7 травня свій 95-й день народження
Народився Іван Немикін 7 травня 1926 року в с. Верхні Сірогози. В 1934 році його сім’я переїздить на постійне місце проживання до Першопокровки. Тут хлопець закінчив 7 класів місцевої школи, а потім разом з батьком працював у Тарасо-Шевченківській МТС, як то кажуть, “був під рукою”. Та мирне життя перервала війна. Лінія фронту наближалась дуже швидко. Григорію Немикіну довелося евакуйовувати майно МТС, а його сім’я — дружина, син Іван та донька Лідія залишилися в окупованому селі.
Роки поневолення наш земляк згадує, як роки тяжкого життя і важкої праці, та в душі завжди теплилась надія, що прийде визволення...
І цей день настав! 28 жовтня 1943 року Першопокровку було визволено від нацистів, а вже наступного дня Івана та його ровесників мобілізували до Червоної армії.
Спочатку було три місяці початкової військової підготовки в с. Білозірка Запорізької області. Потім Івана Немикіна разом з товаришами направили до навчальної частини в 156-й запасний стрілецький полк, що базувався в Сталінграді. Хлопцеві врізалась у пам’ять картина міста-руїни, а серед цього хаосу вціліла берізка, як символ безсмертя.
На фронт Немикін прибув у складі 10-ї Гвардійської механізованої бригади 3-го батальйону мінометної батареї. І почалися суворі фронтові будні... Визволяв Кіровоградщину, Тернопільщину, Польщу. Та не загрубіла душа солдата, завжди залишався, передусім, людиною. Згадує, як одного разу побачив, як дівчинка полька йде набирати воду, а стежку прострілювали німці. Зупинив дитину, сходив по воду сам…
Уже в Германії 28 березня 1945 року Іван Немикін був удруге важко поранений. Тривалий час перебував без свідомості. В маренні, ніби у сні, почув рідну українську мову... Це й привело його до тями.
І дійсно, медсестра, яка доглядала молодого бійця, розмовляла такою гарною, до болю рідною, маминою мовою!
Перше, що побачив Іван, коли відкрив очі — три гілочки верби, що розпустилися. Вони стояли в склянці з водою на його тумбочці.
Як потім з’ясувалося, медсестра була родом з Харкова. Вона розповіла, що за давнім народним повір’я, якщо біля важкохворого поставити у воду гілочки верби і вони розпустяться, то він обов’язково одужає. Іванові це допомогло!
Потім Івана Немикіна літаком переправили до Краківського військового шпиталю, далі — потягом до Саратова. День Перемоги він зустрів у дорозі.
Одужував довго... Лише у вересні 1945 року Іван Немикін повернувся додому. Почався відлік його мирної праці. Працював обліковцем, комбайнером, трактористом. І завжди залишався чесною порядною людиною. Має двох синів, четверо онуків і п’ятеро правнуків. Вже більше сорока років проживає з молодшим сином та невісткою.
В ці святкові травневі дні Іван Григорович відзначив своє 95-ліття. Такий ювілей — дуже важлива і значима подія, адже далеко не кожному судилося зустріти настільки поважний вік.
Від імені керівництва Нижньосірогозької громади Івана Немикіна привітали заступник селищного голови Оксана Полуекто і начальник відділу соціального захисту населення Інна Пашко, офіцер цивільного військового співробітництва, старший лейтенант Олександр Демиденко та члени Нижньосірогозької селищної організації ветеранів війни і праці: Анатолій Шокарєв, Людмила Кривенко, Віктор Толкачов, Микола Дєєв.
Прийшли в гості односельці — учні та вчителі Першопокровського ліцею та працівники Першопокровського сільського будинку культури.
Гості побажали ювіляру міцного здоров’я, благополуччя, бадьорості, добра, пошани від людей та уваги від близьких. Подякували звитягу і за невтомну працю, зичили відзначити у широкому колі рідних ще й своє 100-річчя.
