31 травня на 84-му році, після тяжкої хвороби пішов з життя талановитий фоторепортер і кіномитець Сірогозщини, член Національної Спілки журналістів України Василь Якович Любченко. Наводимо уривок з книги Віктора Кутіщева “Чаклунка і внук її” про життєвий і трудовий шлях Василя Любченка
Василь Якович Любченко народився в 1938 році в с. Трудове Нижньосірогозького району. Цього села вже немає. Тут була лише початкова школа, так що п'ятий, шостий і сьомий класи, як і його однолітки, Василь кінчав у с. Дружбівці Іванівського району — щодня до школи і назад — пішки. А це загалом вісімнадцять кілометрів. Про підвезення учнів до школи в ті часи навіть і мови не було.
Після закінчення семирічки юнак працював у місцевому господарстві їздовим на конях, помічником коваля.І дуже любив кіно.
Кінопересувка приїжджала тричі на тиждень. Для Василя Любченка це було справжнє свято. Він не лише дивився фільми, а й допомагав кіномеханіку, навіть підміняв його. Дещо пізніше офіційно став його помічником, потім ще й склав у Херсоні екзамен на кіномеханіка.
Тоді ж, незважаючи на скруту в сім'ї, придбав фотоапарат.
Вельми хотілось самому ще й «кіно робити». Дирекція місцевого радгоспу, бачачи таке захоплення хлопця, придбала кінознімальний апарат. І пішли до клубу, як мовиться, від малого до великого. Ще б пак! Кому це не хотілося би побачити на екрані себе, чи рідну людину, чи колектив, у якому працюєш. На глядачів кінохроніка справила велике враження. Усе в ній було: і поле, і тваринницькі ферми, і шкільне життя, і дозвілля молоді... А на першому плані, звісно ж, — люди.
Красиві в праці, роботящі.
Сміливо йшли туди, де важче.
А з ними юні працювали,
Не білоручками зростали.
Було це в 1965 році. Одному з журналістів райгазети «Червоний промінь» потрапила до рук ціла пачка фотознімків. З них так вихлюпувало розмаїття, не побоюся сказати — ціле царство миттєвостей сільського життя.
— Хто автор знімків?
— Василь Любченко. Він у нас і кіномеханік, і фільми робить, і фотограф. Золоті має руки.
— Чому не надсилає фото до газети?
— А про це у нього спитайте.
Так у «Червоному промені» з'явилось одне фото, друге, трегє...
А невдовзі Любченку запропонували в редакції посаду (в 1956 році — від редакції) фотокореспондента. Обіймав її аж до виходу на пенсію.
Не вдаватимусь до славослів'я, наведу лише такий факт.
Колись у Нижньоторгаївській середній школі один учень дуже захоплювався фотографуванням, так його шанобливо всі називали торгаївським Любченком. Він пишався з цього.
А тепер про Василя Любченка як про кіномитця.
Цілком логічно, що коли він працював у редакції, само собою постало питання про створення в Нижніх Сірогозах любительської кіностудії. Для цього в приміщенні районного Будинку культури було виділено дві кімнати, придбано необхідну апаратуру, вирішено питання щодо фінансування студії.
— Загалом нами створено до півсотні ігрових та документальних фільмів, — розповідає Василь Якович. — Наші роботи помітили і достойно оцінили не лише в області, а й у столиці.
Ось витяг з гарно оформленого посвідчення:
«Постановою колегії Міністерства культури Української PCP від 14 червня 1978 року любительській кіностудії Нижньосірогозького районного Будинку культури Херсонської області присвоєно звання «Самодіяльна народна студія»».
Створені студією фільми регулярно і з успіхом демонструвались як у районному кінотеатрі, так і на периферії.
На окремих з них хочеться зупинитись.
У 1978 році в Ялті проходив республіканський конкурс дитячих фільмів. Стрічка «Притча про кошеня» була удостоєна диплома першого ступеня.
На республіканський фестиваль самодіяльного мистецтва, який у 1972 році проходив у Житомирі, Василь Якович привіз ігровий фільм «Татків хліб». Журі високо оцінило його. І знову — диплом.
Побував Василь Якович і в Москві зі своїм фільмом «Літо в степу».
— Тоді, — пригадує він, — три дні підряд крутили свої фільми в Будинку кіно аматори кіномистецтва з Радянського Союзу, Чехословаччини, Угорщини, Польщі та інших країн. Привіз звідти грамоту.
Стрічки Любченка неодноразово демонструвались по херсонському телебаченню...
Як це було давно, скільки води спливло відтоді, коли я дивився ці стрічки, але добре їх пам'ятаю. Маю на увазі, крім уже названих вище, такі фільми, як «Гіркий мед», «Чужа двійка», «Екскурсія» та інші. В останньому, приміром, ідеться про поїздку сірогозької делегації до Волгограда. З-поміж члені в делегації був і учасник Сталінградської битви, передовий механізатор нашого району Іван Іванович Анодін. Цей фільм потім демонструвався в усіх селах району. Незабутні кадри!
Ось що писала обласна газета «Ленінський прапор» (нині «Новий день») у номері за 11 квітня 1974 року:
«У травні минулого року обласна станція юних техніків оголосила конкурс школярів-кінолюбителів... Майже рік трудилися юні режисери, актори, оператори. І от — підбиття підсумків. Журі переглянуло всі 14 поданих на конкурс фільмів і назвало переможців.
Дипломом першого ступеня відзначено ігрові фільми кіногрупи з Нижніх Сірогоз «Магнітофон» і «Капелюх-невидимка Баранніка». В них приваблює наближення сюжетів до життя, хоча творці стрічок і використали казкові персонажі. Головна ідея кінотворів — сатиричне зображення тих, хто вчиться на двійки, доведення до глядача істини: тільки в праці розкривається людина».
І наведу ще уривок з матеріалу «На все життя», опублікованого в райгазеті «Червоний промінь» за 5 травня 1982 року:
«Василь Якович Любченко — фігура, відома в районі. Коло його інтересів надзвичайно широке: крім роботи в редакції, знімає кіно, веде фото- і кіногуртки при районному Будинку піонерів...
Як і всякій активній, творчій людині, Василю Яковичу притаманна одержимість, та одержимість, яка дозволяє крокувати з часом...»
Він — член Національної Спілки журналістів України.
І постійно вчився. Закінчив вечірню Нижньосірошзьку середню школу. Багато років передплачував журнали «Искусство кино», «Советское фото». Настільним для нього був шеститомник видатного кінорежисера Сергія Ейзенштейна.
Читав і перечитував своїх улюблених письменників. Це — Олександр Довженко, Олесь Гончар, Остап Вишня, Степан Олійник, Максим Горький, Джек Лондон... Має чималу домашню бібліотеку.
Кінострічки Василя Яковича увібрали в себе великий шматок історії району, невмирущі миттєвості життя людей Сірогозщини.
Якою буде їх подальша доля? Важко сьогодні сказати.
Особисто ж мені хочеться трішки помріяти. Такого просто не може бути, щоб наш район і всі ми не стали економічно міцнішими і духовно багатшими та красивішими.
Аби зберегти творчу спадщину талановитого сірогозця, можна запропонувати не один варіант. Хоч би, приміром, такий.
Зараз нагально постає питання щодо створення в Нижніх Сірогозах історико-краєзнавчого музею. Обома руками за це місцева влада. Уявімо тепер: для відвідувачів музею, крім усього іншого, демонструють ще й любченківські стрічки. А їх у нього зберігається чимало — до трьох десятків.
З книги Віктора КУТІЩЕВА «Чаклунка і внук її», 2011 рік.
