Зазвичай в останні дні червня в школах Нижньосірогозької громади проходили випускні вечори. Однак через окупацію, цей навчальний рік завершився інакше – без Останнього дзвоника й випускного.
До війни підготовка до ЗНО йшла повним ходом, школярі сподівалися на вступ до омріяних університетів і красивого прощання зі шкільними роками. Проте війна змінила плани. Випускники вимушені обирати своє майбутнє в темні часи для країни. Нижні Сірогози.City запитали одинадцятикласників Нижньосірогозької громади про те, як вони бачать свої майбутнє.
*З міркувань безпеки ім'я школярів змінені.
Олена
Ще на початку березня я з батьками виїхала на “велику землю”. Навчання закінчила разом зі своїми однокласниками, адже вчилися ми дистанційно: формат занять був такий самий, як і під час ковіду. Я старалася відвідувати всі уроки та здавати всі роботи та тести вчасно. Чимало готувалася самостійно, бо ж планую продовжити навчання у виші та здобути професію економіста.
Ілюстративне фото з відкритих джерел
Андрій
Війна стала для мене та моїх однокласників абсолютно неочікуваною і змінила все наше життя. Чимало планів пішло в небуття. Тепер визначаю для себе цілі та завдання на короткий термін. І радію, якщо заплановане зміг виконати.
Одинадцятий клас я закінчив і маю непогані результати. Тепер потрібно отримати атестат. Хочу виїхати у Запоріжжя, щоб продовжити навчання далі. Та поки ще не знаю, чи зможу це зробити. Бо ситуація на фронті змінюється щодня й евакуація з Сірогозщини не завжди безпечна.
Катерина
Ще восени придбала плаття на випускний вечір. Мріяла, як одягну свою рожеву сукню і сріблясті туфлі, перукарка тітка Таня зробить мені гарну зачіску, як кружлятиму у вальсі на центральній площі Нижніх Сірогоз. Тепер мрію про одне — аби швидше закінчилася війна. Виїхати на неокуповану територію немає можливості. Тож навіть документ про освіту зараз не отримаю. Про подальше навчання зараз навіть мова не ведеться. Можливо знайду якість онлайн-курси. Однак розумію, що таке дистанційне навчання залежатиме від того буде інтернет чи ні. А нагода одягнути рожеве платтячко і сріблясті туфлі, думаю ще в мене буде.
Випускний на руїнах. Харків 2022. Ілюстративне фото з відкритих джерелФото: @Anna Episheva/Facebook
Олександр, хоче виїхати у Дніпро
Війна для мене стала потрясінням. Я навіть не думав, що так боляче сприйму всі ці події. Нині з тривожним станом мені допомагає впоратися спорт. Коли “б’ють нерви” – відтискаюся від полу. Хочу з другом виїхати з окупованої території, щоб продовжити навчання. Зараз через мережу підшукую роботу в Дніпрі (бо туди планую поїхати). Прекрасно розумію, що батьки фінансово мені не зможуть допомогти. Добре, що хоч навчальний заклад гуртожитком забезпечує. Але за проживання також потрібно платити.
Марина
Я дуже мріяла стати дизайнеркою. Однак війна внесла корективи навіть у вибір майбутньої професії. Думаю, що в найближчі роки потрібно буде відроджувати й відбудовувати Україну. Тож спробую вступити на навчання на будівельну спеціальність. До речі, і дизайнерам, і будівельникам треба добре знати математику та креслення. Думаю, що я з цим впораюся, і гарно проєктуватиму не одяг, а будинки.
Ілюстративне фото з відкритих джерел
Кирило
На початку війни особливого нічого не думав про подальше навчання, вважав, що питання не на часі, розберуся з цим потім. Думав, що до кінця навчального року Сірогозщину вже звільнять, я закінчу школу, отримаю атестат і поїду в Херсон вчитися далі. Та не так сталося, як гадалося. Поки що буду вдома, допомагатиму батькам по господарству.
Ольга
Дуже боляче згадувати, що всі ці 11 років ми жили з думкою, яке майбутнє на нас чекає, як будемо святкувати випускні, обирати сукні. Зараз цього вже не буде, у нас навіть спільних фото немає. Ми не знаємо, чи залишимося живими, чи вступимо кудись та чи буде куди вступати. Я стою над прірвою невідомості й не знаю, що далі буде з моїм життям.
Невідомість. Ілюстративне фото з відкритих джерел
Євген
Чимало моїх друзів з родинами вже виїхали з Сірогозщини. Я поки що нікуди не виїздив, бо у батьків такої можливості немає. Хоча вдома ми обговорювали варіант мого подальшого навчання. Є родичі під Харковом, але це прифронтова територія. Туди їхати й там знаходитися не зовсім безпечно. До речі, я мріяв вступити на навчання у Харківський юридичний університет. На сьогодні ця мрія залишилась нездійсненою. Якщо зможу виїхати, то десь близенько — Запоріжжя, Кривий Ріг, Дніпро… Може там виберу виш для здобуття юридичної освіти.
Руслана
Я не витрачала час на навчання, а вийшла заміж і скоро буду народжувати. А що тут такого! Вільного часу ж було багато — то карантин, то війна. У мене тепер проблеми такі: де народжувати, де купити “придане” для дитини, чи платитиме мені держава “декретні”. Бо доходів, крім бабусиної пенсії у нас немає ніяких. Всі без роботи. Посадили город, купили козу і порося, зараз фрукту заморожую, щоб було дитині на компотики. Сподіваюся, що як народиться дитина, то волонтери допоможуть. По атестат їхати не буду. Колись видадуть.
Ілюстративне фото з відкритих джерел
Ігор
Я намагаюся самостійно навчатися, готуватися до вступу в університет, але дається мені це досить складно. Важко зосередитися, коли довкола все чуже. Не так давно ми з батьками переїхали на Закарпаття, якомога далі від війни, і тепер нас надто багато в домі й навчатися майже нереально. Батьки це зробили заради мене, щоб я міг здобути омріяну професію. Але я не думав, що вчитимуся в Ужгороді, хотілося в Одесі. Та я розумію, що нині головне, що в мене є можливість вчитися далі, бо мої однокласники, які залишилися в окупації на Сірогозщині, в кращому випадку зможуть продовжити навчання через рік.
Ірина
Ми з мамою виїхали в Польщу. Десь місяць тому я вирішила подавати заявку до Краківського ВНЗ. Було досить важко наважитися на це, але не хочу залишитися без освіти зовсім. Намагаюся шукати щось схоже на ту програму, за якою планувала навчатися, хоча мотивація для цього повністю відсутня. Наскільки я знаю, то можливостей для українців закордоном зараз дуже багато, особливо для студентів: велика кількість грантів, підтримки. Проте не можу сказати однозначно, чи достатньо цього для того, щоб нормалізувати життя в іншій країні. Вступати та жити за кордоном мені дуже страшно, не знаєш, що очікувати: чи звикну до всього нового, чи буде можливість для праці й розвитку, чи знайду я нових друзів і знайомих. Доведеться будувати життя з самого початку, що, як мені здається, більшості людей робити страшно. Та я знаю, що обов’язково повернуся додому, бо люблю цю країну.
Евакуація. Ілюстративне фото з відкритих джерел
Микола
А в мене був випускний, точніше імітація «зустрічі світанку». Разом ще з двома друзями ми піднялися на Огуз. Правда зробили це вдень, бо через комендантську годину світанок зустріти у нас не вийшло. Війна війною, а традицій треба дотримуватися. Як піднялися на вершину — загадали бажання. Казати яке не буду, треба, щоб воно обов’язково здійснилося.
Зоя
Коли ми були в 9 класі чимало моїх однокласників були проти того, щоб тоді у нас був випускний. А тепер кажуть, як добре, що ми його три роки тому все ж таки влаштували. Є хоч якась пам’ять про спільні шкільні роки. Хто ж знав, що війна зруйнує всі наші плани. У нас навіть спільних фото за 11 клас немає. Адже то карантин, то війна, хтось виїхав, а хтось залишився. Та, як каже моя бабуся: “Головне, що ви всі живі й здорові. Обов’язково буде нагода зібратися всім разом. І ви це обов’язково зробите!”
Ілюстративне фото з відкритих джерел
