І знову про волонтерів... Хочеться якомога більше розповісти про наших земляків з Горностаївщини, які вимушені були покинути свої домівки, роботу, друзів, однак не розгубилися, не опустили руки та в оточенні однодумців безкорисливо наближають перемогу України навіть без зброї в руках. Тож сьогодні розкажемо про Олену Пономарьову та її “команду”, які організували на Закарпатті плетіння маскувальних сіток для ЗСУ. Про ланцюжок зв'язку та спільні волонтерські ініціативи херсонців і закарпатців, які працюють на допомогу захисникам
Олена родом з Горностаївки, Херсонської області, залюблена в музику та пісню, як і вся її родина. Викладачка в музичних школах Горностаївки, згодом — у Великій Лепетисі. Мала волонтерський досвід, хоча на сторонній погляд, може здатися ніби й незначний. Ще з 2014 року разом з однодумцями збирали готували та відправляли допомогу землякам, які перебували в зоні АТО/ООС, проводили заходи психологічної підтримки для дітей на Донеччині. Коли почалася війна була вимушена виїхати з тимчасово окупованої території Херсонщини. Доля привела на Закарпаття — до села Соломоново Чопської громади, куди згодом підтягнулися рідні, друзі, колеги.
Наразі Олена та її колега з Великої Лепетихи працюють викладачами в Чопській музичній школі.
Олена Пономарьова та її колежанка з Великої Лепетихи нині викладають в Чопській музичній школі
Вони організували однодумців та почали плести маскувальні сітки. На прохання розповісти, як вдається суміщати роботу та волонтерство, відповіла:
— Плетемо та й годі. Чогось не дуже хочеться піару. То ми мусили оголосити у соцмережах, бо збирали кошти на матеріали. А маскувальні сітки плести реально треба. У нас теж ніхто не плів та ми мусили організувати.
Спочатку нас було лише троє — я, моя мама і колега. Потім підтягнулися люди з церкви, колеги з музичної школи, кілька чоловік відгукнулись через оголошення у Фейсбуці.
Згодом все таки доповнила свою розповідь, зазначивши, що до волонтерства долучається все більше земляків.
Виявилось, це не так просто і легко. А також це дуже затратно фінансово: потрібно саму сітку — 2 600 гривень, спанбонд двох кольорів по 3 800 гривень рулон. Це спеціальна тканина, з неї маскувальна сітка легка, не промокає, не назбирує світла — тобто вночі сітки не можна зафіксувати.
— Ідея плетіння маскувальних сіток з'явилась відразу, коли адаптувались від стресів і розуміння того, що не скоро зможемо повернутися додому, — сказала волонтерка. — Поряд зі мною була мама, яка увесь час плакала, молячись за долі військових і земляків котрі лишилися в тимчасовій окупації. Поруч зі мною була моя колега з Великолепетиської дитячої школи мистецтв, якій не було куди їхати і ми її з родиною покликали жити з нами при церкві, недалеко від Ужгорода. Ми разом з нею влаштувалися працювати в Чопській музичній школі. Розуміння того, що ми на вільній території, а ,,там” лишилися домівки і дорогі люди, не давало спокою і кликало хоча б щось робити. Спочатку підготували матеріали, а плести почали десь у вересні того року.
Олена згадала про маму. Це Ганна Лук'янчук, вчителька математики відома на Горностаївщині та поза її межами, де розлетілися її вихованці. Після піврічної окупації ми виїздили з дому разом — на трасі поблизу Василівки Запорізької області, відомого тоді єдиного пункту пропуску на підконтрольну територію України, провели 5 діб на палючому сонці. Ще тоді Ганна Іванівна була сповнена надіями, що все буде добре.
“Не могла більше сидіти вдома, де по вулицях ходять військові з автоматами. Ще й діти наполягають, щоб виїхала до них. Там же і мої онуки та правнуки. Все таки може на душі буде спокійніше. Та можливо й мої руки у якійсь справі знадобляться”, — сказала тоді під час нашої розмови.
А таки знадобилися — і руки, і досвід, і мудрість. Без її допомоги волонтерки не уявляють, як би й встигали. Адже поки дівчата на роботі, Ганна Іванівна вже підготує основу для плетіння маскувальної сітки, а потім всі разом приступають до роботи.
Результатами роботи задоволені
У кімнаті, де працюють, завжди панує дружня й тепла атмосфера. Тут збираються небайдужі люди різного віку й роду занять, а єднає їх усіх спільна справа — допомога військовим, чітка українська позиція. Тепер вони — як родина, єдина спільнота. Під час плетіння сіток можуть і посміятись, і поплакати, а якщо й мовчки працюють — то значить з молитвою.
Іноді, дивлячись на цих невтомних жінок, виникає питання: що стимулює, підтримує їх, коли вони годинами, днями, місяцями монотонно і скрупульозно плетуть вузлик за вузликом маскувальні вироби, в’яжуть на них смужку за смужкою тканину. Перелічити кількість таких вузликів і смужок неможливо, бо вони вже вимірюються тисячами…
У волонтерок коротка відповідь на це: “Робимо разом потрібну справу — хоч чимось допомагаємо нашим військовим. Хлопці кажуть, що треба, — ми це виготовляємо й відправляємо. Віримо, що наші сітки, сплетені з любов’ю, накриють захисним крилом тих, хто щитом прикриває рідну землю”.
Про результати роботи Олена сказала: “Хочу повідомити не для нашої слави, а задля того, щоб кожен відчув свою причетність до доброї справи. Всього ми виготовили та відправили вже 47 маскувальних сіток. Завдяки донатам наших благодійників та працьовитим рукам всіх, хто долучився, ми здійснили 32 відправлення військовим на 19 напрямків бойових дій — крім сіток відправляли зігрівайки, рукавиці, в'язані шкарпетки”.
— Сьогодні багато моїх колишніх учнів служать в ЗСУ, дехто вже загинув, захищаючи Україну, — зауважує Ганна Лук'янчук. — Зовсім недавно загинув племінник... Тож хочеться, щоб таке більше ніде і ніколи не повторилося. Хочеться, щоб дітей наших не вбивали, щоб спокійно всі жили, не боялися народжувати, щоб учні навчалися в школах, лікарі лікували людей, хлібороби працювали в полях. Аби вибороти все це, ми всі повинні бути для наших захисників надійним тилом. І ми пишаємось нашими земляками, які, навіть, зі статусом ВПО знаходять зміст життя у справах на підтримку наших захисників: донатять, плетуть, печуть, купують і пересилають ліки, зігрівайки, рукавиці, шкарпетки, свічки... співають і моляться зі слізьми.
За словами пані Олени, починали з елементарного: самостійно вчилися плести, а сьогодні вже можуть провести майстер-класи для інших. Усі волонтери надзвичайно серйозні, порядні й працелюбні люди, які ніколи не скажуть “немає часу”, “щось болить”. Треба — значить треба.
Водночас, вона зазначає, що могли б і більше зробити, та рук для плетіння сіток все таки не вистачає.
“Ми тут, у Соломоново, чекаємо помічників. Якщо чесно думала, що на Закарпатті більше знайдеться небайдужих сердець і трудящих рук. Запитів на сітки море, а плести не встигаємо. Виділіть час хоча б дві-три години в тиждень і Ваша допомога буде реальною і важливою. Робочі руки зайвими ніколи не бувають”, — звертається волонтерка до місцевих мешканців у соцмережі.
Все ж з часом все більше людей долучилося до благодійної справи. Вдалося з допомогою землячки Наталії відкрити ще філію з плетіння сіток при церкві у селі Ставне. За словами Олени, там взагалі “творяться чудеса Божі — туди збігається вся дітвора старшого віку та вчителі, щоб попрацювати. І круто працюють!”
Маскувальні сітки вже в дії
Вона вважає, що порахувати всіх, кого вдалося залучити їм до волонтерства, неможливо — бо їх не десятки, а сотні. Адже це не лише ті, хто виготовляє маскувальні сітки, а й ті, хто бере відповідальність і організовує збори, всі, хто донатить на добрі благодійні справи, хто в'яже теплі шкарпетки, хто підвозить посилки на відправлення і ті, хто робить репости... Та ще багато всього, що можна зробити для фронту з великим прагненням перемоги.
З наближенням холодної пори року волонтери почали піклуватися про здоров'я та утеплення захисників. Так Олена розповідає про Надію Забродову — її працьовитими невтомними руками пошито 30 комплектів теплих шапочок і бафів “для наших котиків на Лівобережжі”. А Олександра Василевська зібрала кошти на теплі рукавички, купу шкарпеток зв'язали з любов'ю невтомні руки жінок з команди Любові Балакірєвої. Все це, та ще три маскувальні сітки волонтери відправили нещодавно на Південь.
Під відео, де розповідають про справи волонтерок — переселенок з Херсонщини, багато вдячних слів на кшталт:
“Переглядаю декілька разів відео, а сльози біжать... Низькій вам уклін, наші незламні горностаївські волонтери, рідні, дорогенькі дівчатка, цілую ваші руки! Анна Іванівна, рада Вас бачити! Ми можемо бути спокійними — завдяки вам, наші хлопчики з теплими ніжками! Ми обов'язково переможемо! Слава Україні, Героям Слава!” — Світлана Федоренко.
Олена помічає та підтримує будь яку справу допомоги нашим захисникам. Долучається до знайомих волонтерів-земляків, адресує звернення до своїх друзів: “Треба зігрівайки, якісні хімічні термогрілки, термоустілки. І ще — валянки. Так, так — валянки ,бо “дутики” дуже рвуться через осколки. Всього треба і багато. Їх дуже чекають хлопці в окопах та бліндажах! На лівий берег нашим хлопцям потрібна наша підтримка не тільки молитвами, а й конкретними речами. Розумію, що на кожному кроці говорять про донати. Розумію і те, що доходи у нас з вами не такі вже й великі. Але це треба моїм! конкретно моїм землякам військовим, які так гірко виборюють метри моєї рідної землі!”
Поступово Олена розширює зв'язки з іншими волонтерами та організаціями, радіє кожному новому знайомству. Адже завдяки цьому є можливість об'єднатися для добрих цікавих справ.
— Я дивуюсь, як Бог діє в моєму житті і не перестаю Ним захоплюватись, — говорить волонтерка. — Як же так може бути, що люди, які не знають одне одного і знаходяться далеко одне від одного, об'єднуються в одному дусі?! Я радію, що серед моїх творчих друзів та близьких людей є такі, як волонтерка Марія Мудранинць. Це взагалі жінка-легенда, про яку хочеться багато розповісти. Вона з першого дня війни зустрічала переселенців, допомагала їм, у своєму будинку розмістила 30 чоловік. У неї є багато історій тяжкої долі українців, що можна навіть написати книгу пам'яті нашої болі.
Марії Мудранинць, викладачці Ужгородської музичної школи, Олена завдячує “за посвяту у волонтерську справу”. З нею вони вже стали не тільки однодумцями, друзями, а й спільницями в благодійних справах. Так, коли пані Марія оголосила збір на 300 тисяч гривень на тепловізійний приціл, DJI MAVIC 3T, хімічні устілки та зігрівайки, вона звернулася до всіх своїх друзів донатити: “Словом і ділом долучаюсь до цієї справи. Запрошую і всіх моїх друзів. Не раз переконувалась, що ви мені довіряєте, а значить ми в одному строю. Терміново збираємо кошти на саме необхідне“.
А те, що Олена та її друзі ділом долучилися до справи, свідчить дяка від Марії Мудранинць: “Щиро вдячна колегам Чопської музичної школи за 5 000 гривень, які вони перерахували на зігрівайки та устілки”. І ще таке: “Окрема подяка від воїнів за маскувальну сітку, яку швидесенько наплели при церкві євангельських християн-баптистів села Соломоново, під керівництвом моєї колеги з Херсону — Олени Пономарьової”.
— Я дуже радію новим знайомствам, адже це можливість об'єднатися для добрих цікавих справ, - поділилася своїми думками волонтерка. — Ось нещодавно познайомилась з чудовою жінкою, творчою талановитою людиною відкритої щедрої душі пані Злата Гоман з Польщі. Вона мені дуже допомогла у проблемній справі. І подала гарну ідею. Суть у тому, щоб збирати власноруч зроблені різні вироби та проводити аукціони-продажі для збору коштів на підтримку наших захисників. Пані Злата розповіла, як з пані Мажені Павелчак вони провели аукціон сувенірів-презентів, що зібралися під час поїздок в Україну з концертами. За один такий концерт-аукціон вони зібрали 5 600 злотих, а це практично 55 тисяч гривень. Я знаю скільки майстринь серед моїх земляків, які можуть щось цікаве створити чи змайструвати та передати на аукціон. І це буде ще одна можливість внести свій вклад в Перемогу і в дружбу з народом, який першим відкрив свої серця і домівки для нас.
І зазначила, що вже є результат. До справи долучилася наша землячка, відома майстриня Інна Ташкінова: надіслала свої роботи, і їх унікальність вразила організаторів аукціону. Але, як пояснила, це не обов'язково аби були “шедеври” — можуть бути прості речі, зроблені своїми руками, тож кожен може долучитися.
Розповідаючи на наше прохання про волонтерські справи, Олена говорить не лише про свою групу, а й тих людей із Закарпаття, які підтримують та допомагають їм у благодійних справах, про ланцюжок зв'язку спільних волонтерських ініціатив херсонців та закарпатців які працюють на перемогу.
— Бог подарував мені ще одне цікаве та цінне знайомство з Тетяною Стулішенко. Її чоловік військовослужбовець, а вона директорка фабрики “Маріель” у селі Велика Добронь. То вона організувала нам безкоштовну нарізку тканини для плетіння сіток. Це значно полегшило й пришвидшило нашу роботу. А нещодавно пані Тетяна організувала пошиття антитепловізорних плащів та накидок для наших воїнів — це дуже цінні і вартісні речі, що допоможуть маскуватися від ворога. І нам пощастило: днями вона передала безкоштовно два таких плащі та одну накидку для авто. І найближчим часом пообіцяла виділити ще декілька плащів та “тепленьких штучок”. Ось тепер вирішуємо, кому з наших захисників їх доцільніше розподілити. Я не знаю, чим я заслужила таку довіру, але дуже радію, що маю таких однодумців та їх підтримку, — розповіла волонтерка.
Як з'ясувалося, Тетяна Стулішенко має міцну підтримку директорки Ужгородської фабрики Мирослави Каламуняк. І завдячує колективу цієї фабрики, який чимало робить для підтримки ЗСУ і водночас надає підтримку та допомагає працівникам фабрики “Маріель” у волонтерських справах, використовуючи свої виробничі потужності та залучаючи добровільних помічників. А у Великій Доброні виконують розкрій та відшивають різні “тепленькі штучки” для волонтерських потреб. Автори, як говорить пані Тетяна, “цих вовняних ініціатив” — безпосередньо робітниці розкрійного і експериментального цехів, які від початку війни залишалися і залишаються після роботи та майструють, щоб допомогти захисникам.
Водночас Олена уповає на Бога за будь-яких обставин, бачить Його милість у всіх справах та чудеса: як відкриває серця людей, направляє їх, вразумляє та благословляє. Навіть те, що маскувальні сітки плетуть у церкві євангельських християн-баптистів — на це теж воля Божа.
Волонтери працюють в церкві євангельських християн-баптистів
— Уявіть, що в залі, де проходить служба, стоїть робоча рамка для плетіння сіток, постійно люди працюють, — говорить Олена. — Я не знаю, чи дозволили б священники, пастори, ксьондзи інших конфесій плести сітки у своїй церкві. А наш пастор Влад Матвєєв дозволив і разом з дружиною долучаються до роботи. Він шукає нам спонсорів, підтримує і духовно і морально. Ми дивимося на те, що робимо, не як на волонтерство, а як на служіння Богу. Він має бути на першому місці і вправить усе, як треба. Але мене іноді так “накриває” біль мого народу, що я більше у волонтерстві, ніж з Богом. Тоді стаю на коліна і прошу простити мене, що я неправильно розставляю пріоритети. І Слава Богу, що Він нам дає свою милість та допомагає у всіх справах. Зі мною поряд мама, яка мене в усьому підтримує, моя родина, друзі, однодумці з якими ми віддаємо частинку свого життя, щоб зберегти життя наших захисників. Щоб наблизити нашу перемогу.
Днями цю сітку відправлять бійцям ЗСУ на фронт
***
Хочеться, щоб жоден українець не забував про цю війну, і хоча б на один відсоток долучився до спільної справи. Де б хто не був: в Україні чи поза її межами, знайдіть якийсь контакт, підтримайте когось фінансово. Допомагати можна навіть на відстані. Адже всі ми з нетерпінням чекаємо Перемоги і радіємо успіхам ЗСУ…
Авторка Любов РУДЯ
