В університеті Григорія Сковороди в Переяславі відбувся просвітницько-виставковий проєкт “Спротив на тимчасово окупованих територіях України”.
Горностаївська громада представила свідчення життя в окупації
Для представників Горностаївської громади ця подія стала особливою. Під час панельної дискусії “Голос з окупації: досвід вистояння, управління та волонтерства” ми мали можливість розповісти про власний досвід життя в окупації: як допомагали одне одному, підтримували громаду, зберігали зв’язок з Україною та вистояли під тиском російських окупантів.
Особливого значення для учасників набула й сама виставка. Важливою частиною експозиції стали фотоматеріали, присвячені життю Горностаївської громади в перші місяці окупації. Серед них — світлини, зроблені авторкою цього матеріалу під час проукраїнського мітингу в окупованій Горностаївці. Ці фотографії зафіксували події, які назавжди увійшли в історію громади та стали свідченням незламності її мешканців.
Як зазначали учасники, подія була емоційно непростою, але водночас надзвичайно важливою. Такі заходи створюють простір для відвертого діалогу між переселенцями, громадою, науковцями та молоддю.
Коли досвід окупації стає історичною пам’яттю
Ідея створення виставки “Опір на тимчасово окупованих територіях України” народилася після прочитання твору 12-річної школярки з окупованої лівобережної Херсонщини. Про це під час кураторського огляду розповів автор експозиції, виконавчий директор ГО “Асоціація української миротворчої школи” Олександр Кобець.
Учасники панельної дискусії “Голос з окупації: досвід вистояння, управління та волонтерства”. Фото: Любов Рудя
“У своєму творі дівчинка написала, що жахливе сьогодення впливає на її майбутнє, але вона вірить: для перемоги українці мають згуртуватися і підтримувати захисників. “На жаль, я перебуваю в окупації і не можу нічим допомогти. В іншій ситуації я б малювала, плела браслети, робила б віночки та продавала їх і передавала кошти нашим військовим”, — процитував школярку Олександр Кобець, назвавши ці слова одним із найяскравіших свідчень українського спротиву.
Автор експозиції, виконавчий директор ГО “Асоціація української миротворчої школи” Олександр Кобець прочитав твір 12-річної школярки з окупованої лівобережної Херсонщини. Фото: Любов Рудя
Відкриття виставки, яке модерував журналіст Максим Левченко, розпочалося хвилиною мовчання на знак шани українським захисникам, завдяки яким сьогодні можливі такі зустрічі й відкриті дискусії.
До учасників заходу звернулися організатори, представники місцевої влади та переселенці. Локальний лідер проєкту, голова Ради з питань ВПО Переяславської громади, вчитель Горностаївського ліцею №1 Денис Скрипець наголосив, що виставка покликана руйнувати стереотипи про життя людей в окупації та нагадувати суспільству, що війна набагато ближче, ніж здається. Він звернув увагу на дороговкази у виставковому просторі: “Рахуйте відстань до війни не в кілометрах, а в годинах”, — зазначив Денис Скрипець.
Дороговкази у виставковому просторі. Фото: Любов Рудя
Проректор Університету Григорія Сковороди в Переяславі Василь Дудар підкреслив роль закладу як гуманітарного форпосту, який у перші місяці великої війни прихистив сотні переселенців, і висловив сподівання, що колись подібні виставки відбуватимуться вже на деокупованих територіях Херсонщини, Донеччини та Криму.
Заступниця Переяславського міського голови Оксана Степаненко подякувала організаторам за збереження свідчень про життя в окупації, які допомагають переосмислити базові людські цінності.
Очільник Горностаївської селищної військової адміністрації Дмитро Ляхно поділився щемливими відчуттями від зустрічі із земляками та наголосив, що попри спроби ворога розділити українців, усіх нас об'єднує спільна пам'ять, біль і віра у повернення додому.
Дмитро Ляхно, очільник Горностаївської селищної військової адміністрації. Фото: Любов Рудя
“Коли приїжджаєш і бачиш людину зі своїх рідних місць, ми одразу стаємо ближчими, обіймаємося, тому що розуміємо: ми — частинка тієї землі, яка нині окупована. Там залишилися наші рідні й частинка нашої душі. Ворог постійно намагається нас розділити, але ми вкотре доводимо: ми — одна держава”, — підкреслив Дмитро Ляхно.
Виставка, яку варто побачити: “ключі, що чекають”, документи, артефакти, людські долі
Якщо коротко говорити про саму виставку, то вона — про гостру правду і світлу надію: про тиск, під яким живуть люди на тимчасово окупованих територіях; про щоденне виживання, що стало формою спротиву; про пам’ять, яка болить, і силу, яку ми не маємо права втратити.
Виставка поєднує архівні колекції, артефакти, привезені з окупації, зокрема й зі звільненого Херсону, а також дослідження освітньої та культурної політики окупаційної влади. Мовою реальних фактів вона зриває маски, демонструючи російський терор і водночас — надлюдську силу українського спротиву.
Експозиція поділена на кілька тематичних зон:
“Лінія злочину” — матеріальні свідчення воєнних злочинів: каски, шеврони та інші речові докази присутності окупантів;
“КонVеєр брехні” — оригінали російської пропагандистської преси та документів, що демонструють масштаби інформаційного й ментального насильства;
Експозиція “КонVеєр брехні”. Фото: Любов Рудя
“Під грифом “ПроZвещения” — російські підручники та приклади освітньої політики, спрямованої на знищення української ідентичності дітей;
“Спротив” — фотосвідчення цивільного підпілля, зокрема проукраїнських мітингів на тимчасово окупованих територіях.
“Спротив”. Фото: Любов Рудя
Саме в останній тематичній зоні були представлені світлини, що зафіксували життя Горностаївської громади у перші місяці окупації.
Особливо емоційною стала інсталяція “Ключі, що чекають”, модернізована викладачкою університету Іриною Марущак. Це ключі від будинків, які вимушені переселенці залишили там, на окупованій території. Для людей, які пережили вимушений виїзд, ця інсталяція має особливе, глибоко особисте звучання.
Інсталяція “Ключі, що чекають”. Фото: Любов Рудя
А символічний вказівник із відстанями до двадцяти окупованих та прифронтових міст став промовистим нагадуванням про те, що війна зовсім поруч і.нагадуванням про те, що війна вимірюється не кілометрами, а людськими долями.
“Ми вистояли, бо були разом”: свідчення горностаївців
“Історична сповідь у Переяславі: лідери Горностаївської громади на Херсонщині поділилися страшним досвідом виживання в російській окупації”, — саме так журналіст видання Proslav Максим Левченко, який модерував панельну дискусію “Голос з окупації: досвід вистояння, управління та волонтерства”, назвав свою публікацію про виступи горностаївців.
“Своїми спогадами про перші місяці спротиву, утримання продовольчої безпеки, таємний зв’язок з учнями та п’ять місяців перебування у застінках ФСБ ділилися лідери Горностаївської громади: очільник громади Дмитро Ляхно, керівник виконкому Антон Кирпота, директорка ліцею Любов Степанова та журналістка і волонтерка Любов Рудя”, — йдеться у матеріалі переяславського медіа.
Для нас ці виступи стали не просто розповіддю про минуле. Це були болючі спогади про перші місяці окупації, про постійний тиск, страх, допити та життя під дулами автоматів. Розповідаючи про пережите, кожен із нас знову повертався у ті непрості дні. Водночас ми відчували і гордість за те, що вистояли. Не тому, що були особливими, а тому, що в найважчий час поруч були люди, готові підтримати одне одного. Тому, що керівництво громади не залишило людей сам на сам із проблемами навіть тоді, коли небезпека ставала дедалі більшою.
Очільник громади Дмитро Ляхно розповів, про те як доводилося протистояти росіянам, які дивувалися, що їх не зустрічають з хлібом-сіллю.
“До мене прийшли місцеві колаборанти разом із росіянами: “Как настроение, как население относится к русским?”. Я відповів: “Громада проукраїнська була, є і залишиться. Ви ж прийшли не з тортом, а зі зброєю”. Вони цього не могли збагнути”, — пригадав Дмитро Валерійович.
Він також зазначив, що особливим символом надії для жителів громади залишався український прапор: і якщо прапор висить — значить, усе нормально, значить, тут Україна.
Біля селищної ради окупанти зняли синьо-жовтий стяг лише на початку липня 2022 року, а на інших установах він майорів ще довше.
Дмитро Ляхно також розповів про боротьбу громади за виживання та про відмову співпрацювати з окупаційною владою. За свою принципову позицію він провів п’ять місяців у російській катівні — це став найстрашніший етап його перебування в окупації:
“Там я надививсяся різного. Вони розповідають байки про “братів”, але насправді ставляться до людей як до третього сорту”.
Багато про пережите він не говорив. Але й цих слів достатньо, щоб зрозуміти, через що довелося пройти.
Керуючий справами виконавчого комітету Антон Кирпота розповів про діяльність молодіжної ради в окупації, управлінський хаос, який панував серед окупаційної адміністрації, та спротив запровадженню російського рубля. Працівники банків і небайдужі мешканці допомагали пенсіонерам знімати готівку та здійснювати безготівкові розрахунки, щоб зберегти обіг української гривні.
За його словами, через кадровий дефіцит російська окупаційна влада на початку захоплення території так і не змогла налагодити повноцінну систему управління та освіти.
Любов Степанова поділилася історією освітянського спротиву: як колектив жив надією на швидке звільнення, відмовився відчиняти двері школи окупантам та рятував документацію закладу під час виїзду.
“Стою на їхньому блокпосту з трьома ноутбуками в рюкзаку і думаю: “Як уже буде, так буде”. Дивом перевірка мене оминула. Сьогодні наш ліцей успішно працює дистанційно. У нас мужні й витримані вчителі, які навіть сидячи в коридорах під обстрілами, продовжують проводити уроки”, — розповіла Любов Володимирівна.
Любов Рудя (авторка цього матеріалу) розповіла про роботу волонтерської групи, створеної в окупованій громаді. В умовах повної інформаційної та логістичної блокади доводилося шукати й доставляти через річку або десятки ворожих блокпостів продукти, ліки та дріжджі для випікання хліба. Кожна така поїздка була пов’язана з великим ризиком.
Тоді громада згуртувалася, і складалося враження, що волонтером став чи не кожен житель.
Про це свідчили численні ініціативи: організація випікання хліба, відновлення роботи крупорушок, збір коштів на ліки, допомога підприємців, доставка продуктів комунальним транспортом у населені пункти двох громад.
Окремо згадали й про відмову роздавати російську гуманітарну допомогу під камери окупаційних ЗМІ. У цьому також проявлявся громадянський спротив.
Переломним моментом став серпень 2022 року, коли російські силовики викрали очільника громади Дмитра Ляхна та керівника територіального центру Олександра Слісаренка, доля якого й досі залишається невідомою. Саме тоді почалися масові допити активістів, переслідування та арешти, а багато мешканців були змушені залишити рідну громаду.
Під час зустрічі Дмитро Ляхно також поділився трагічною історією про те, як росіяни закатували брата його дружини, а його матері влаштували жорстокий психологічний терор, вивізши її на кладовище нібито для прощання. Ця історія стала ще одним нагадуванням про справжнє обличчя так званого “руського міра”.
Окупація як виклик ідентичності: розмови про майбутнє
Подальша частина заходу відбувалася у форматі інтенсивних мінілекцій, присвячених різним аспектам життя в окупації.
Заступник директора Центру близькосхідних досліджень Сергій Данилов у лекції “Війна навколо ідентичностей” розповів про механізми, за допомогою яких окупаційна влада руйнує довіру між людьми та намагається змінити їхню ідентичність. За його словами, одним із інструментів тиску є навмисне насадження підозри й страху, коли під час обшуків людям повідомляють про нібито доноси сусідів, змушуючи громади втрачати довіру одне до одного. Окрему увагу лектор приділив мілітаризації дітей, діяльності “Юнармії” та використанню шкіл як інструменту контролю над родинами.
Юристка Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини Олена Куваєва наголосила на важливості документування злочинів окупантів. Вона надала практичні поради щодо збереження фото- й відеодоказів та закликала постраждалих фіксувати завдані збитки у міжнародному Реєстрі збитків для України.
Кандидат історичних наук, директор Бердянської гімназії №7 “Меотида” Юрій Білай представив аналіз російських підручників історії для окупованих територій. За його словами, вони формують у дітей колоніальне мислення, викривлюють українську історію та спрямовані на руйнування національної ідентичності. “Наше головне завдання після деокупації — повернути свідомість наших дітей”, — наголосив дослідник.
Завершився захід переглядом документального фільму “Люди кольору свободи” та онлайн-спілкуванням із його авторками — сценаристкою і продюсеркою Анною Слюсаренко та режисеркою Людмилою Мельник. Вони підкреслили, що стрічка покликана сприяти суспільному діалогу, допомогти краще зрозуміти людей, які пережили окупацію, та подолати інформаційну прірву між тилом і тимчасово окупованими територіями.
Пам'ять, яка об'єднує
Після виставки ми ще довго обговорювали почуте й пережите. Ця зустріч стала для нас значно більшою, ніж участь у виставці чи дискусії. Вона була про пам’ять, про право бути почутими і про необхідність говорити про окупацію чесно — без стереотипів та спрощень.
Для тих, хто пережив окупацію, такі заходи мають особливу цінність. Вони допомагають не лише зберігати історичну правду, а й будувати містки взаєморозуміння між людьми з різним досвідом війни. Адже часто мешканці тилових регіонів не до кінця усвідомлюють, через що довелося пройти жителям тимчасово окупованих територій.
Водночас подія ще раз підтвердила: окупація може роз'єднати родини, змусити людей залишити рідні домівки, розкидати їх по різних куточках України і світу. Але вона не здатна знищити нашу пам’ять та ідентичність, не зможе окупувати наші душі.
Ми щиро вдячні організаторам за створення такого важливого простору для діалогу, осмислення та збереження правди. Бо сьогодні боротьба триває не лише на полі бою. Вона триває і за пам’ять, за свідомість, за право українців самим розповідати свої історії.
А отже, наш голос має звучати. Доти, доки всі українські території не повернуться додому.
