Напередодні Дня Незалежності ми запитали людей, яких війна змусила залишити рідні міста й села: що для них сьогодні означає незалежність України? Їхні відповіді різні, але водночас напрочуд схожі. У кожній — біль утрати, віра в Перемогу, любов до рідного дому, прагнення свободи й надія на повернення.
Для когось незалежність — це право говорити українською мовою й бути господарем на своїй землі. Для когось — можливість повернутися додому під українським прапором. Для інших — пам'ять про тих, хто віддав життя за свободу України. А для всіх разом — це право самим визначати своє майбутнє. І всі ці голоси складаються в одну спільну історію — історію країни, яка продовжує виборювати право бути вільною.
“Україна — це наше ДНК, наша рушійна сила і те, що назавжди залишиться в нас”, — сказала одна з учасниць опитування. Мабуть, саме ці слова найкраще об'єднують усі відповіді.
Ми даємо слово тим, хто сьогодні платить за незалежність різну ціну. Хоча називаємо не всіх з міркувань безпеки.
Наталія Фертак, вчителька, яка виїхала з лівобережжя Херсонщини, для неї незалежність сьогодні — не лише державне свято, а й частина її особистої історії:
— Незалежність для мене — це те що я маю право жити і бути господарем на своїй землі, самостійно обирати власне майбутнє. Це свобода, пам'ять про багатовікову боротьбу українців, можливість говорити рідною мовою й вірити у Перемогу.
Але для мене 24 серпня має ще й особистий зміст. Саме цього дня у 2022 році нам дозволили на ворожому блокпосту виїхати з окупованих Скельок. Перед тим ми сім діб простояли в черзі на виїзд.
Ніколи не забуду, як побачила українські прапори й наших військових на блокпостах. Коли проїхали “дорогу смерті”, на очі навернулися сльози радості. А ще — щастя від того, що до комендантської години ми встигли дістатися безпечного місця.
Тому 24 серпня для мене не лише День нашої державності — це ще й виграний шанс жити.
Ірина Чумак, вимушена переселенка відчуття незалежності поєднує з Перемогою та Херсонщиною:
— Ми виїхали з Великої Благовіщенки через війну й російську окупацію. Та надія повернутися додому не полишає мене й сьогодні. Зараз живемо в Херсоні. Тут теж небезпечно, але виїжджати за кордон не збираємося. Для мене сьогодні незалежність України — це насамперед наша Перемога. Це день, коли всі захисники й захисниці повернуться додому живими. А все, що зруйнувала війна, ми обов'язково відбудуємо.
Для родини захисника Донецького аеропорту “незалежність” має особливу вагу — це обличчя найдорожчої людини, яку забрала війна.
Ірина Чумак: “Це моя родина, яка прагне повернутися додому”
Тетяна Шешеня, дружина загиблого “кіборга”:
— Для мене незалежність — це право бути вільними українцями, які борються за свою свободу. І це не просто слова. Це те, за що заплачено найвищою ціною.
З 2014 року для моєї родини це поняття має особливу ціну. Мій чоловік захищав Донецький аеропорт і віддав життя за Україну. Відтоді День Незалежності для мене — це пам'ять, вдячність і відповідальність берегти те, за що наші Герої віддали найдорожче.
Є люди, які не народилися в Україні, але свідомо обрали її своєю Батьківщиною. Для них незалежність — це особистий вибір, який вони підтвердили не словами, а вчинками.
Тетяна Шешеня разом із дітьми щороку бере участь у патріотичному забігу “Біжу за Героя”, присвяченому захисникам України
Фазель Манан, після Пакистану обрав Україну, ветеран-парамедик, захищав незалежність на передовій , з 2014 року волонтерив, підтримуючи військових:
— Для мене незалежність України — це не просто державне свято чи гарні слова. Це моє життя, моя доля, моя родина, моя громада.
Ми жили дружною громадою: працювали, допомагали одне одному, навіть якщо іноді сварилися. Ми були сусідами, знали й поважали одне одного. Саме так я розумів незалежність — як можливість спокійно жити, працювати й будувати майбутнє великою родиною.
Для мене незалежність була ще й у тому, що я жив у власному домі, мав чесний бізнес, працював, мав свої плани. Міг відкрито сказати те, що думав. Але прийшли так звані «визволителі» й позбавили мене майже всього: рідного дому, роботи та звичного життя. Так само сталося із сотнями тисяч українців, які через російську агресію втратили дім, спокій і мирне життя.
Сьогодні незалежність України для мене означає право держави й українського народу самостійно вирішувати свою долю.
Мою історію ви знаєте. Я зробив усе, що було в моїх силах, і продовжую робити все можливе заради суверенності України. Те, що мені довелося побачити на фронті, назавжди залишиться в моїй пам'яті. Я знаю справжню ціну незалежності. Це життя наших Героїв, здоров'я поранених, біль матерів, дружин і дітей, сльози тих, хто чекає своїх рідних із полону. Це надзвичайно висока ціна, яку сьогодні платить український народ за право жити у власній вільній державі.
Я знаю, що справжня незалежність — це не лише недоторканність наших кордонів. Ми вільні, і маємо зберегти свою свободу та право бути українцями у своїй країні, маємо цінувати свою історію, культуру та гідність.
Я мрію про день, коли в Україні запанує справедливий мир, усі захисники повернуться додому, а люди знову житимуть у своїх домівках. Для мене саме так виглядає незалежна Україна — сильна, вільна, демократична держава, яка сама визначає своє майбутнє.
Слава Україні!
Фазель Манан (ліворуч) з побратимом
Олексій, військовий, який захищає Україну на Південному напрямку, говорить про незалежність як про щоденну боротьбу, ціну якої знає не з чужих слів:
— Найбільша цінність для мене — належати до української нації, яка тримає удар і не схиляється перед ворогом.
Війна змінила моє розуміння свободи. Сьогодні я знаю як вона виборюється. І вимірюється не гучними словами, а життями моїх побратимів, сльозами матерів, болем родин і незламністю людей, які, попри все, залишаються українцями, волонтерять і підтримують одне одного.
Я розумію, що вільна країна виборюється кров'ю та героїзмом українських захисників. Ми маємо відстояти українську самостійну соборну державу — і крапка. Іншого для мене не існує.
Я вірю, що настане день, коли над усією Херсонщиною знову майорітиме український прапор, а наш степ слухатиме не вибухи, а спів жайворонків. Тоді кожен із нас по-справжньому відчує, що таке незалежність — право жити вдома, на своїй землі, у вільній українській державі. Дай Боже дожити й побачити це.
Вікторія, педагогиня, переконана, що сьогодні відчуття незалежності — це відповідальність жити так, щоб жертовність не була марною:
— Незалежність для мене — це право мати свою Батьківщину. Право, яке не потрібно доводити нікому. Це віра, що Херсонщина була, є і буде українською. Це пам'ять про тих, хто віддав життя за нашу свободу, але це ще й відповідальність жити так, щоб їхня жертва не була марною.
Найбільше я мрію повернутися додому під українським прапором, жити без страху, говорити своєю мовою, співати своїх пісень і знати, що ніхто не має права вирішувати нашу долю замість нас. І це можливо лише в незалежній Україні.
Є й ті, кого війна змусила опинитися далеко від України. Та відстань не здатна віддалити їх від Батьківщини.
Світлана Павліченко, журналістка:
— Нині я не в Україні. Але й тут пишаюся тим, що я українка. Вільно говорю українською мовою, яку в Литві чудово розуміють, пишу для місцевої преси й розповідаю правду європейцям про російську агресію.
Навіть далеко від Батьківщини почуваюся незалежною українкою й з нетерпінням чекаю нашої Перемоги. Для мене незалежність України і моя власна незалежність нерозривно пов'язані. Це право жити у власному домі, говорити рідною мовою, відкрито висловлювати свої думки й не боятися бути собою.
Публікації журналістки Світлани Павліченко у литовському журналі Voruta: правда про Україну звучить і за її межамиФото: журналі Voruta
Віра Петренко, яка під час повномасштабної війни знайшла прихисток у Польщі, переконана, що незалежність — це насамперед право самим визначати свою долю:
— Війна навчила нас цінувати те, що колись здавалося звичним: безпеку, обійми рідних, можливість прокидатися під мирним небом і будувати своє життя.
Ми стали сильнішими. Навчилися триматися й не втратили віри. Бо незалежність для нас — це право жити без страху, говорити рідною мовою, співати українських пісень, самим визначати свою долю. І навіть вимушено перебуваючи за кордоном, знаходити можливість допомагати Україні.
Для старшого покоління незалежність — це ще й пам'ять про серпень 1991 року, коли здійснилася мрія, яка десятиліттями здавалася недосяжною.
Микола, аграрій:
— День проголошення незалежності пам'ятаю дуже добре. Йому передували події серпня 1991 року, коли в Москві стався путч ДКНС (ГКЧП). Пам'ятаю, як ранком сусід прибіг із новиною: “Вмикайте телевізор! Там говорять про державний переворот”. Тоді всі уважно стежили за подіями й розуміли, що вирішується доля країни.
Через три дні, 24 серпня, Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України. А вже 1 грудня понад 90 відсотків громадян на Всеукраїнському референдумі підтвердили цей вибір. Ми тоді щиро вірили, що починається нова сторінка історії незалежної України.
Сьогодні моя незалежність пахне таврійським степом, до якого я поки що не можу повернутися. Вона живе в мрії одного дня відчинити двері рідного дому ключами, які я досі бережу, піти в поле та вдихнути вільно степового повітря.
Антоніна, лікарка-пенсіонерка, говорить, що для неї незалежність — це все, що вона має сьогодні у власній країні:
— Що для мене незалежність України? Якщо коротко — це все. Це можливість мати волю і почуватися громадянином своєї держави. Недаремно Тарас Шевченко писав: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”.
Моє покоління в молодості навіть не мріяло, що колись матиме право говорити вільно, відстоювати свої погляди, впливати на майбутнє країни.
Тепер ми живемо в незалежній Україні. Та водночас добре розуміємо: незалежність потрібно щодня захищати. І українці роблять це, нерідко віддаючи за свободу найвищу ціну — власне життя, заради майбутнього своїх дітей і онуків.
Володимир, пенсіонер, переконаний: незалежність — це передусім відповідальність кожного за свою державу.
— Коли Україна проголосила незалежність, я мріяв про самодостатню українську державу. За ці роки вона стала справді українською й обрала європейський шлях розвитку. Але ще багато треба зробити. Сьогодні завдання українців — працювати для країни та захищати її.
Для мене незалежність — це велика українська родина, віра в Бога, наші діти й молодь, які творитимуть сильну, самостійну та щасливу Україну.
Ці люди різні за віком, професією й долею. Кожен відповів по-своєму. Але для кожного з них незалежність давно перестала бути лише державним святом. Вона має свою ціну. Свою пам'ять. Свій біль. Свою надію.
Вони говорять різними словами. Але всі — про одне. Про Україну, яку люблять. Яку захищають. І в яку вірять.
