19 лютого мій 6-річний син вперше побачив Київ. Для нього тоді багато чого було вперше: поїздка потягом, метро, Дніпро, Майдан... Тоді я щиро раділа, що мій хлопчик сміється.
У нас було чотири дні подорожі, за цей час ми намагались побачити якомога більше: гуляли Хрещатиком, ходили до берега Дніпра, катались на величезному колесі огляду на Подолі, їли солодку вату, вчились кататися на роликах. Це були неймовірні, світлі, щасливі та мирні чотири дні.
Життя завмерло
23 лютого ми повернулись додому, а вже наступного дня – почалася війна. У той день час ніби завмер, життя стало “на паузу” – лишились самі новини: в Київ летять ракети, атакують Одесу, захоплюють Зміїний, російські війська в Генічеську, Гостомелі, Мелітополі, Маріуполі…
Трохи пізніше прийшло, не розуміння, а потреба щось робити. Я пішла до волонтерів, ходила у військкомат, записалася до лав медиків. Якийсь час я збирала та розсилала фото знищених будинків і померлих цивільних у російські групи, щоб розповісти жителям рф, що в Україні – справжня війна.
Але відчуття, що я на своєму місці, не було.
Боєць Медіабатальйону
Згодом я побачила оголошення про набір у медіабатальйон агенції "АБО". Пройшла співбесіду і приєдналася до команди. Зараз я працюю журналістом на сайті Нижні Сірогози.City. Раніше на журналістських заходах я чула про це видання, то ж знала, що десь на Херсонщині існує таке селище, але там я ніколи не була. Я й у самому Херсоні була лиш два рази.
За час роботи на сайті Херсонщина та Нижні Сірогози стали для мене рідними. Мій ранок починається з новин про область та селище. З першого дня війни Нижні Сірогози в окупації. Зараз людям там дуже важко, оскільки немає голови селищної ради, його заступники та секретар не йдуть на контакт, а майже всі установи – соцзахист, пенсійний фонд, банки, пошти – зачинені. У селищі російські війська. Життя, як кажуть місцеві, зупинилося.
Незламні нижньосірогозці
На початку окупації, не дивлячись на озброєних військових, мешканці Нижніх Сірогоз виходили на мітинги, щоб показати росіянам, що тут їм не раді.
Зараз, коли української влади в селищі майже нема, мешканці самі слідкують за благоустроєм, саджають квіти та городи, діляться насінням та розсадою, організовуються, щоб під кулями доставляти необхідні ліки, засоби гігієни та дитяче харчування. Вони знають, що Нижні Сірогози – це Україна, що Херсонщина – це Україна. І вони вірять, що скоро цей жах скінчиться і ми всією країною святкуватимемо нашу Перемогу.
