Жителька Нижніх Сірогоз Людмила Кривенко, вдова ліквідатора Леоніда Кривенка написала книгу спогадів “Чорне вогнище скорботи” про участь сірогозців у ліквідації аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Книга накладом 150 екземплярів вийшла з друку “Видавничому будинку Мелітопольської міської друкарні”
Ось уже 35 років поспіль усе прогресивне людство з гіркотою і біллю згадує про найбільшу в історії техногенну катастрофу, що спалахнула вночі 26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції.
Ця катастрофа водночас не лише перевернула життя мільйонів людей і стала проблемою усього світу, а й привідчинила перед людством ворота пекла. Однак, хтось цю катастрофу вже забув, хтось чув про неї “краєм вуха”, а хтось і зовсім нічого не знає. Але ті, хто потрапив у цей вогневоріт, ніколи не зможуть нічого забути, навіть якби й захотіли…
Згадуючи про Чорнобиль, хочеться відзначити, що ми завжди пам’ятатимемо про людей, які стали на боротьбу з “мирним” атомом, що вийшов з під контролю людини.
Наш земний уклін і вдячність усім тим, хто брав участь у тому нерівному бою за життя на Землі. Це, насамперед, військові, енергетики, будівельники, водії, лікарі, пожежники, працівники громадського харчування і, навіть, працівники культури. Всі вони справжні герої, адже прикрили своїми серцями світ від ядерного монстра.
Більшість з цих людей уже пішла за межу Вічності: хто через кілька місяців після аварії на ЧАЕС, хто через рік, а хто за декілька років. Чимало ліквідаторів нині мають “букет” хвороб — наслідок опромінення. Мирний атом не щадить нікого, продовжує наздоганяти тих, хто кинув йому виклик у 1986 році. Захищатися від нього дуже важко...
Напередодні 35-х трагічних роковин побачить світ книга пам’яті та спогадів “Чорне вогнище скорботи”, яку я написала на прохання ліквідаторів Сірогозщини.
Книга Людмили Кривенко “Чорне вогнище скорботи”
“Відвага п’є мед” — каже народне прислів’я, але від Чорнобиля згіркли не лише золоті меди. Багатьох не минула ця гірка чаша. Тож згадаймо їх поіменно: і тих, хто пішов за Вічну межу, і тих, з ким ще маємо честь жити поруч.
У цій книзі вміщено розповіді про сірогозців, які в період найскладніших випробувань з невидимою смертю зробили для себе вибір — віддали своє здоров’я і життя заради майбутнього своїх рідних і славної України. Це розповіді про ліквідаторів, які в різні роки (починаючи з 1986 року і надалі), працювали в зоні відчуження. Це інформація про живих та померлих, їх спогади і спогади їхніх рідних, розповіді про дітей-чорнобильців та про людей, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС.
З числа ліквідаторів призваних Нижньосірогозьким райвійськкоматом у 1986 році з Сірогозщини були: Віктор Верещацький (с. Нижні Торгаї), Геннадій Остапенко і Леонід Кривенко (смт Нижні Сірогози), Микола Роговський та Володимир Мезенцев (с. Верхні Сірогози), Володимир Тупиця (с. Верби), Олександр Кузьома (с. Новоолександрівка). Також Нижньосірогозька шляхова ремонтно-будівельна дільниця направила Івана Симанка, а Херсонський обласний відділ охорони здоров’я — Олександра Попова.
У 1987 році 5 осіб призвав Нижньосірогозький райвійськкомат: Ігоря Гриціва (с. Верхні Сірогози), Віктора Воловича, Олександра Вуєва і Владислава Поліводу (смт Нижні Сірогози), Михайла Файбиша (с. Першопокровка). Семеро осіб, всі вони з Нижніх Сірогоз, направило Нижньосірогозьке АТП-16542, це: Володимир Ружицький, Микола Тарасов, Михайло Клюба, Юрій Міщенко, Олександр Мікулін (був двічі – в 1987 та 1988 роках), Степан Поляк, Віктор Пшеничний.
У 1988 році знову ж таки сім чоловік призвано Нижньосірогозьким райвійськкоматом: Олександра Свистуна і Володимира Бондаря (с. Новоолександрівка), Василя Боку (с. Сірогози), Віктора Шугальова та Віктора Буйного (с. Першопокровка), Віктора Гречанюка і Леоніда Гомона (смт Нижні Сірогози) та ще двох: вищезгаданого Олександра Мікуліна і Василя Стіну від Нижньосірогозького АТП-16542.
В 1989 році АТП-16542 направило на ліквідацію аварії водія Володимира Гуртового.
Трьох працівників направило управління внутрішніх справ Херсонського облвиконкому: Миколу Макарова (у 1987 році), Віктора Синявського (у 1988 році) та Володимира Салія (у 1989 році).
Володимир Берлізов був направлений від Нижньосірогозького АТП-16542 у 1990 році. Тетяна Шевель (с. Верби) поїхала до Чорнобиля добровільно працювати поваром у 1985 році, і перебувала там під час аварії.
Відповідно періоду перебування в чорнобильській зоні та отриманої дози опромінення ліквідаторам присвоєно категорії. Так серед сірогозців 23 ліквідатори мають другу категорію та 12 — третю.
Ліквідатори, призвані райвійськкоматом, звичайно, були військовою робочою силою і виконували різну роботу: вели роботу по дозиметричному контролю, проводили спеціальну обробку – дезактивацію забруднених територій та будівель, санітарну обробку техніки на так званих пунктах санітарної обробки — ПУСО (автомийки), виконували будівельні роботи, замішували бетон для саркофагу. Водії автобусів перевозили працівників до місця роботи, працювали на поливо миючих машинах в районі ЧАЕС. Працівники органів внутрішніх справ чергували цілодобово, вели патрулювання зони. Також виконували визачені обов'язки працівники-штабісти та зв’язківці з обслуговування ліній зв’язку.
Серед ліквідаторів-сірогозців були добровольці, які скидали палаючі уламки з даху третього реактора Чорнобильської електростанції. Це старший лейтенант Володимир Мезенцев, Микола Роговський, Олександр Кузьома, Михайло Файбиш. Всі вони працювали сумлінно, чітко, злагоджено.
На скільки це було страшно говорять факти самі по собі. Мене, наприклад, вразила розповідь одного з ліквідаторів аварії. Ось що він розповів: «Коли група дозиметристів обстежувала Прип’ять після аварії на ЧАЕС,то зупинилася ночувати в опорному пункті міліції, який охороняв місто. Але вночі прокинулися від того, що стояв якийсь незрозумілий стогін… Коли вийшли з будівлі, то оніміли: вся площа навколо стовпа з ліхтарем була заповнена котами і вони — плакали. Нявкати вже не могли, бо втратили голос. Так як і ми не могли говорити в Чорнобилі, лише сопіли постійно. Цей стогін і плач тисячі котів, які зійшлися туди, де була людина, був питанням нам усім: “Люди! Що ж ви наробили?”
Герої ЧОРНОБИЛЬЦІ! Ви ризикували своїм життям і здоров’ям заради нас, заради своїх дітей, сімей, заради нашого майбутнього, яке у нас сьогодні є. Ми зобов’язані вам теплом, ласкою, усмішкою, що випромінюється із наших сердець. Ви — справжні захисники нашої країни! Низький уклін усім, хто пройшов це пекло! Слава ГЕРОЯМ!
У свій час країна відзначила своїх героїв-рятівників високими нагородами за мужність і героїзм, виявлені під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
Повірте, зібрати сьогодні, після 35-річної давнини свідчення минулих подій та спогади для видання книги про героїв-чорнобильців, було надто складно і непросто. Адже хтось поставився до цього з розумінням, а комусь — байдуже. Але хочеться увічнити для Сірогозщини та для майбутніх поколінь одну із багатостраждальних сторінок минувшини України, зокрема про участь у ній земляків-сірогозців.
У структурі книги 8 розділів, в них вміщено різноманітні дані про Чорнобильську катастрофу, творчі сторінки — нариси, твори, малюнки, вірші наших земляків: дорослих і дітей про події 35-річної минувшини, роз’яснення про пільги та компенсації чорнобильцям. Збагачено видання ілюстративними фотоматеріалами та кольоровими фотографіями.
Григорій Заброда у своєму вірші “Біль Чорнобиля” закликає усіх нас пам’ятати про ці події квітня 1986 року:
Пам’ятаймо ж ті дні, дорогі імена,
Ту Чорнобильську битву – на смерть за життя!
Вікову ту біду, що весь світ потрясла
І по долях людей прокотилась вона.
Поклонімось героям – Батьківщини синам,
Поклонімось їх подвигу, їх іменам…
Тож давайте, людоньки, не забувати це лихо Землі!
Людмила КРИВЕНКО, вдова ліквідатора
