Два маршрути з окупації: через Крим або Ростов — досвід чотирьох родин

Нижні Сірогози.City

30 січня 05:42

Жителі тимчасово окупованих територій лівобережної України на сьогодні мають лише два фактичні варіанти виїзду з ТОТ — через Крим або через Російську Федерацію. Обидва маршрути передбачають багатоступеневі перевірки, допити та ризики. Нижні Сірогоз.City зібрали досвід чотирьох українських родин, які напередодні Нового року змогли виїхати до України, Європи та Грузії — власним транспортом та з приватними перевізниками.

Коли чужий досвід додає сміливості

Коли людина на тимчасово окупованій території лише замислюється про виїзд, вона перебуває у стані постійної невизначеності: що чекатиме на блокпостах, які документи можуть вимагати, скільки триватиме дорога, чи пропустять з дитиною, літніми батьками або домашніми тваринами. Офіційних інструкцій для таких маршрутів не існує — є лише живий досвід тих, хто вже пройшов цей шлях. І чужий досвід виїзду з ТОТ часто стає для когось дорожньою картою.

Саме тому свідчення людей, які виїхали з окупації, мають не просто інформаційну, а й практичну цінність. Вони допомагають зрозуміти логіку перевірок, підготувати документи, морально налаштуватися на допити, довгі очікування та непередбачувані ситуації. А ще — знижують рівень страху. Бо коли знаєш, що хтось уже подолав цей маршрут і дістався безпеки, рішення наважитися стає реальнішим.

У цій публікації ми зібрали досвід чотирьох родин, які виїжджали з тимчасово окупованих територій різними шляхами — через Крим і Росію та далі через Білорусь до України або до країн Європи чи Грузію. Це різні історії, різні обставини, але спільне в них одне — бажання вибратися з небезпеки та почати життя в безпечнішому місці.

Маршрут: Севастополь — Чехія

Скриншот google.com/maps

Хто виїжджав: парубок 23 роки

Вивіз тварин: без тварин

Транспорт: перша частина шляху — рейсовий автобус, друга — приватний перевізник, 12-місний бус

Які мав документи: російський внутрішній паспорт та український ID-паспорт (протермінований)

Час в дорозі: 38 днів

Пряма мова: Приватного перевізника знайшов в Telegram-каналі про виїзд з ТОТ. Почитав історії чату і зателефонував, щоб дізнатися про умови виїзду, а також аби порадитися, як мені оформити закордонний паспорт громадянина України, бо в чаті прочитав, що люди це робили в Посольстві України в Республіці Білорусь.

Як з’ясувалося — оформити паспорт — це реально. Однак очікувати ймовірно доведеться майже 3 місяці.

Для подання документів заздалегідь потрібно було записатися на прийом у посольстві України в Республіці Білорусь. Запис можна зробити онлайн через портал е-Консул з обов'язковою авторизацією через “Дія.Підпис” або BankID. Необхідно вибрати послугу, дату та час, заповнивши окрему форму заявки.

Я зареєструвався на прийом через “Дія.Підпис” 8 жовтня 2025 року і записався на прийом в консульство на 13 жовтня.

Проте були нюанси. Для запису на прийом потрібні дані з “Резерв+”. Тож я спочатку завантажив “Резерв+” в “Дію”, для цього авторизувався через “Приват24”, після чого оновив свої облікові дані та отримав на електронну пошту відповідний документ.

Важливо: якщо немає доступу до ПриватБанку через браузер, потрібно в додатку “Приват24” написати повідомлення в техпідтримку, щоб ідентифікували вашу особу (для цього змінили спосіб входу, бо повідомлення приходять тільки на телефон з українською сім-картою, на російська сімку прийняти код не можливо).

У техпідтримці спочатку відповідатиме бот, тому потрібно написати, що ви хочете поспілкуватися зі спеціалістом. Потім треба пройти ідентифікацію особи — зробити фото з українським паспортом.

Якщо не вантажить “Приват24”, або ви змогли увійти до “Привату”, або в повідомленні від техпідтримки написали, що у вас вимкнений ВПН, то потрібно в налаштуваннях ВПН змінити країну. Наприклад, обрати Білорусь, Грузію, Молдову, або становити інший ВПН і спробувати підключитися до “Приват24” знову.

Коли я пройшов усі ці процедури, і отримав підтвердження на електронну пошту з посольства України в Республіці Білорусь, що мені призначено прийом для оформлення українського закордонного паспорта, я зателефонував приватному перевізнику і узгодив із ним подальші дії.

До Ростова-на-Дону я виїхав 9 жовтня рейсовим автобусом. Також забронював у Ростові готель, так як автобус приїжджає у місто о 03:30. На таксі, бо інший транспорт вночі не ходить, добрався до готелю. Поспав і ввечері 10 жовтня зустрівся з водієм фірми-перевізника.

Того ж дня ми виїхали 12-місним бусом на Білорусь. Нас було дванадцятеро. Переважно люди старшого віку, з молодих були я, жінка років 35 та дівчина 16 років. Дорогою водій усіх консультував: як поводитися та відповідати на запитання.

На російсько-білоруському кордоні росіяни викликали на перевірку тільки мене та жінку 35 років. Запитували: “Куди їдеш?”, “Хто є з родичів на території України?” (я відповів, що нікого немає). Потім перевіряли телефон: спочатку попросили ввести код (я не запам’ятав його), після чого перевірили телефон ще раз і лише тоді відпустили.

До Мінська ми приїхали 12 жовтня ввечері. Нас відвезли на квартиру де ми переночували. Вранці водій відвіз мене до українського посольства (консульський прийом проходить у будні з 09:00 до 13:00).

Для оформлення українського закордонного паспорта з собою потрібно мати оригінали документів та їх копії (відповідно до переліку), фото розміром 3,5 на 4,5 см, роздрукований документ “Резерв+” (термін дії не пізніше 3-х днів) та 130 доларів — оплата послуг.

Після оформлення мені сказали, що потрібно чекати орієнтовно 3 місяці, поки виготовлять паспорт. Тому я залишився у Мінську. Представник автоперевізника Кирило допоміг мені знайти житло, купив для зручності білоруську безлімітну сім-картку (40 білоруських рублів).

Вже через місяць з е-Консул прийшло повідомлення, що мій закордонний паспорт в посольстві. Я зателефонував туди аби запитати чи можна забрати документ. Мені відповіли — “так”.

Вранці 13 листопада я забрав свій закордонний паспорт і зв’язався з перевізником аби узгодити наші подальші дії.

Вранці 14 листопада легковим авто ми виїхали із Мінська. Представник перевізника зайняв нам чергу на білорусько-польському кордоні, аби пришвидчити виїзд. Однак все одно майже добу нам довелося чекати на КПП Білорусі. Водій завбачливо поставив автомобіль біля супермаркету аби можна було купити поїсти і сходити в туалет.

Коли підійшла наша черга, водій рушив на контрольно-пропускний пункт, попередньо проконсультував як відповідати на запитання і надавати речі на перевірку. Тож все пройшло дуже швидко: перевірили мій паспорт, запитали куди я їду, речі особливо не дивилися.

На польському КПП очікували своєї черги майже три години, перевірку пройшли швидко. Спочатку взяли відбитки пальців і сфотографували.

Термінали самообслуговування фіксують відбитки пальців і встановлені в пунктах пропуску у країнах Шенгенської зони. Фото: REUTERS/Jack Taylor

З 12 жовтня 2025 року в ЄС почали впроваджувати автоматизовану систему в'їзду/виїзду (EES), що передбачає обов'язковий збір біометричних даних — фото обличчя та відбитків чотирьох пальців — при першому перетині зовнішніх кордонів країн ЄС/Шенгену).

Потім перевірили документи, поставили штамп у паспорті і ми поїхали далі.

У Варшаві була пересадка в іншу машину. На під’їзді до Чехії довелося зробити ще одну пересадку. Вранці 16 листопада я був на місці призначення та зустрівся зі своїм рідними, яких не бачив чотири роки.

Дуже вдячний перевізнику та всій його команді за організацію поїздки, та за те, що у них вистачило терпіння аби відповісти на мільйони моїх запитань.

Виїжджайте з окупації! Не бійтеся! Свобода того варта!

Маршрут: Енергодар — Київ

Скриншот google.com/maps

Хто виїжджав: жінка 33 роки та її мама 67 років

Вивіз тварин: дві собаки породи йорк

Транспорт: приватний перевізник, 12-місний бус, але було 6 пасажирів

Які мали документи: російські внутрішні паспорти та українські внутрішні й закордонні паспорти: у собак були паспорти з відміткою про щеплення

Час в дорозі: 3 дні

Пряма мова: Ми виїхали з Енергодара 21 жовтня. Виїжджали через гуманітарний коридор “Мокрани — Доманове”. Довго моніторили групи в соцмережах, щоб вибрати перевізника з яким поїдемо. Зупинили свій вибір на Миколі, і зовсім про це не пошкодували. По-перше, у нього ціна на поїздку була нижча ніж у інших (скидка, що ми були вдвох). І він не взяв з нас оплату за перевезення собачок. Тоді як інші перевізники хотіли по 5 тисяч рублів за кожну собаку, при тому, що окремого місця песикам вони не надавали і вони всю дорогу мали сидіти у нас на руках. А в бусику Миколи наші песики зайняли окреме місце поруч зі мною, і провели майже всю дорогу спостерігаючи за тим, що відбувається за вікном.

Також Микола сказав, що машину не “набиває” повністю, щоб людям було комфортно їхати. Тож у 12-місному бусі нас їхало 6 людей та 2 собачки.

Одна з пасажирок була з інвалідністю і практично не ходячи, і наш водій дуже дбайливо і відповідально до неї ставився, не кожен онук так поводитиметься зі своєю бабусею. На кожній зупинці він питав, як старенька почувається, чи не хоче в туалет, чи потрібна їй вода або їжа, може ще щось. Також постійно був на зв'язку з її донькою.

Їхали ми трохи довшим шляхом до Мокранів — бо поїхали не через Новомосковськ, а через Крим, так як одну людину потрібно було забрати з Сімферополя. Перевізник попередив нас про це ще перед поїздкою, і запитав чи не проти ми їхати за таким маршрутом. А оскільки ми зовсім нікуди до цього не виїжджали, ніде не проходили фільтрацію, то нам було все одно, яким маршрутом їхати, головне — якнайшвидше виїхати з окупації.

На КПП “Чонгар” нам усім сказали вийти з машини, пройти паспортний контроль та віднести речі для перевірки на сканері. Мене, єдину з нашої машини, не пропустили, а відправили на розмову. Мабуть справа в тому, що мені 33 роки, а інші пасажири були пенсійного віку, тому до них жодних питань не було.

Розмова була важка, мене протримали майже півтори години. Спочатку просто завели до кімнати на КПП, там вже було 6 осіб, яких також залишили на розмову. Доки я там чекала, близько 40 хвилин, додалося ще 6 осіб, і всі віком від 25 до 40 років.

На “співбесіді” у мене запитали: “Куди я їду?”, на що відповіла: “До Сімферополя” (водій нас попередив, що не варто говорити, що їдемо в Україну). Проте мене детально ніхто не питав до кого і навіщо я їду до Сімферополя. А розпитували як я ставлюся до СВО та чи стало мені краще жити? Тож мусила відповісти, що ставлюся добре і життя стало кращим.

Також запитали де я працюю. Я сказала правду, що нині ніде не працюю, але працювала на ЗАЕС. Відповідно мені поставили запитання чому я звідти пішла. Відповіла, що в мене змінився начальник, і у мене з ним склалися погані стосунки, через це я й звільнилася.

Детально розпитували чи є хтось із родичів в Україні. На що я чесно сказал, що в мене є брат. Тож наступні запитання стосувалися брата: “Чи він служить у ЗСУ?”, “Де працює”, “Які в нього політичні погляди?”, “Про що ми з ним спілкуємося?”, а також “Чи є у мене знайомі в ЗСУ?”, “Чи спілкувалася я з СБУ?”, “Чи перевіряло мене ФСБ?”.

Потім у мене забрали телефон на перевірку. А так як я планувала виїзд з окупації, тож ще півтора роки тому купила новий телефон, спеціально наповнювала його російським контентом, а фотографії завантажувала нейтральні. Тож вже через 15 хвилин мені повернули телефон, сказали, що я можу бути вільна і їхати далі.

Загалом, за весь час дороги, це була єдина перевірка зі “співбесідою”, далі — перевіряли тільки документи і пропускали валізи через сканер.

Перед в’їздом на Кримський міст знову всі речі перевірили на сканері, а машину оглянули дзеркалами. Все це зайняло менше півгодини. Далі усю ніч ми їхали по території Росії. Один раз зупинялися, щоб водій трохи поспав. Він перепочив близько 3 годин і ми поїхали в напрямку білоруського кордону.

Пройшли його доволі швидко. Водій просто зібрав наші російські паспорти та віддав їх на перевірку. Речі зовсім не дивилися і ні з ким не спілкувалися. Крім телефону в мене був із собою ноутбук, його взагалі ніхто й ніде жодного разу не перевіряв і навіть не питали про нього.

Вже за 15 хвилин ми отримали свої документи і поїхати далі територією Білорусі. Проїхали ще близько 5 годин і зупинилися на ночівлю. Нас поселили на квартирі. Наступного дня о 6-й ранку ми виїхали на Мокрани. Прибули на КПП о 7:30, а пропускати людей починають з 8 ранку.

Пункт пропуску “Мокрани” (Білорусь). Фото: соцмережі

На перевірку потрібно надавати всі документи, які у вас є — і російські, і українські, навіть якщо вони протерміновані. Також вперше за час поїздки у нас запитали скільки ми веземо грошей (потрібно точно говорити скільки в доларах, у гривнях, у рублях). Потім попросили показати наявні кошти і перерахували їх. Речі перевірили через сканер. Запитували куди ми їдемо, до кого, та їх номери телефонів. Далі подивилися наші телефони і записали номери. Але все це пройшло дуже швидко, ми за 30 хвилин пройшли перевірку на КПП і пішли пішки в напрямку українського кордону, це близько 1 кілометра по хорошій асфальтованій дорозі.

Доманово. Прикордонний пост. Скриншот: Суспільне Луцьк

На КПП “Доманово” — це український контрольно-пропускний пункт у Волинській області, теж перевірили паспорти, речі поклали на автокар і довезли до митниці (це близько 500 метрів), там взязи українські паспорти на перевірку, запитали куди ми їдемо.

Якщо їдете в гості, то російські паспорти не забирають, якщо на постійне проживання — то їх можна здати. Ніхто наші речі там не перевіряв, гроші не рахували, лише подивилися телефони.

Після цього волонтери запропонували перекусити, та допомогли охочим оформити подання на виплати від міжнародних організацій, і видали оплачені на місяць сім-карти з інтернетом.

Ну от загалом і все. Ми дуже раді, що обрали саме автоперевізника Миколу. Довго ще згадуватимемо його добрими словами. Тож не бійтеся виїжджати. Я приміром дуже переживала, навіть не взяла з собою українську сім-карту, хоча ніхто її не шукав і можна було спокійно провезти в сумочці, як багато хто робив.

Маршрут: Пологівський район — Польща

Хто виїжджав: чоловік з дружиною, бабуся

Вивіз тварин: без тварин

Транспорт: власне авто з українською реєстрацією

Які мали документи: у чоловіка та жінки — закордонні і внутрішні українські паспорти, внутрішні російські паспорти, у бабусі — внутрішні український і російський паспорти

Час в дорозі: чотири доби з двома перепочинками

Пряма мова: Виїзд спланували самостійно, так як їхали на власному авто з українською реєстрацією (в 2026 році за проїзд територією Росії на авто на українських номерах з тимчасово окупованих територій, може бути накладений адміністративний штраф, через те, що не замінили номери на російські).

Коли доїхали до Новоазовська — була перевірка документів.

На в’їзді до Новоазовська. Фото з соцмереж

По дорозі були блокпости, пройшли всі перевірки спокійно. Очікували, що на КПП в Новоазовську буде фільтрація, але у нас тільки подивилися документи, і вже за годину відпустили. Є порада — говорити хоча б приблизно правду. Ми сказали, що їдемо в гості до дітей, але плануємо повернутися назад.

Порада для подорожуючих: завчасно скачати Яндекс карти так як Гугл-карти не працюють на території Росії через те, що блокують і глушать сигнал GPS. Страховку ОСАГО ми не оформляли. Однак треба моніторити ситуацію з цього питання, адже в 2026 році можливі якісь зміни.

Перший привал ми зробили у Воронежі близько 20 години. Там залишилися переночувати.

На шляху з Ростова до Воронежа є платні дороги, тож доводилося декілька разів платити (вартість від 150 до 450 рублів). Вранці виїхали в напрямку Орла, там планували зробити наступну зупинку на відпочинок. Через відсутність дорожніх знаків на дорозі і сигналу GPS, заблукали у місті. Вихід знайшли — викликали місцеве таксі, і попросили таксиста, щоб він допоміг прокласти маршрут до Єльца, Орла і Брянська і зорієнтував більш-менш по Гугл-карті.

До речі, щодо мобільного зв’язку — у нас були сімки оператора “На связи”. У Росії підключили роумінг, ціна близько 80 рублів. Телеграм для зв’язку тягнув нормально.

Самої можливості скачати Яндекс-карти уже в Росії не було, оскільки у нас був телефон куплений ще три роки тому і в Play Маркет цей додаток недоступний для скачування у нашому регіоні (навіть перебуваючи на території Росії).

У Брянську був ще один привал на ночівлю. Готель знайшли при дорозі. Умови для ночівлі були нормальні.

Щодо доріг по Росії — вони у гарному стані. ПДР не треба порушувати, всюди камери та шманають ДПСники, тому обережніше!

Зранку вирушили в Гомель. По дорозі купили онлайн Зелену карту для поїздок Європою, яку батьки роздрукували по дорозі до Гомеля.

Одразу на кордоні з Білоруссю, у населеному пункті Красний Камень, знову був контроль документів зі сторони Росії. Все було спокійно, не чіпали особливо, але питали причину поїздки.

Коли приїхали до білоруського кордону, тут були кіоски де можна поміняти валюту. Тут купити місцеву Зелену карту (це треба зробити обов’язково), бо Зелена карта європейського зразка не котирується в Білорусі.

Білоруську сім-карту купили в кафе. Інтернет працює чудово на території країни. Також на першій заправці купили абонемент на платні дороги (інакше за відсутність буде штраф, 150 євро мінімум).

Далі поїхали прямо до Бреста, до кордону. Там зайняли електронну чергу і чекали проходження митниці. Це зайняло майже добу.

Склалися вкрай неприємні враження від білоруських прикордонників. Перевіряли сумки, машину, гроші. Знущалися просто через те, що їхали українці на машині з українською реєстрацією. Змусили вивантажувати повністю речі на сканер, носити в сусідню будівлю на другий поверх. Казали, що не пропустять бабусю через те, що у неї немає жодного законного паспорту, але потім просто дивом пропустили, через те, що вона старенька (дуже вже рідні плакали і пояснювали елементарні речі прикордонникам).

Коли закінчився огляд речей, при виїзді треба заплатити мито (реєстрація на виїзд). Цей жах врешті закінчився і попереду було проходження польського кордону. Польські прикордонники поставилися до нас дуже толерантно, проходження кордону зайняло близько 2 годин. Речі дивилися поверхнево, питали куди їдемо, подивилися документи (зрозуміли ситуацію з бабусею, сказали, що одразу після перетину кордону треба подати документи на закордонний паспорт, що ми і зробили).

Не рекомендуємо брати заборонені речі і продукти в дорогу. Нас не перевіряли, але це просто вдача (ми везли трохи консервації та м’ясної продукції). А ось попереду нас їхав чоловік з Бердянська, і віз сало та самогон. Тож його змусили все викинути і заплатити штраф.

На кордоні нас зустрів син, і ми поїхали до нього додому. Це була дуже тяжка дорога довжиною в чотири доби з двома перепочинками. Але навіть старенька бабуся нормально витримала такий шлях.

Нічого не бійтеся, якщо вирішили виїжджати — ризикуйте поки є можливість! Головне не нервувати, зберігати здоровий глузд у ситуаціях, що виникають під час дороги. Бажаємо всім терпіння, сил та наснаги. Бережіть себе!

Маршрут: Генічеськ — Тбілісі

Хто виїжджав: чоловік пенсіонер з дружиною

Вивіз тварин: собака

Транспорт: власне авто

Які мали документи: паспорти — і російські, і українські, і внутрішні, і закордонні; у собаки — паспорт із щепленнями та чіп

Час в дорозі: 2 дні

Пряма мова: Виїжджали своєю машиною на українських номерах, але з російськими правами.

Їхали через Чонгар, Джанкой, Керч, далі кримським мостом, потім Краснодар, Кропоткін, Владикавказ…

Чонгар пройшли без проблем. Оскільки раніше, у березні, вперше вже проїжджали, коли їздили до Ялти. Тоді пройшли фільтрацію досить швидко. Загалом 30 хвилин очікування, 10 хвилин розмови. Питання були стандартні: “Звідки та куди їдете?” Відповіли: “До Ялти на відпочинок”.

Ми мали броню на Booking.com, заздалегідь забронювали екоготель “Поляна Казок”. Поїхали туди спеціально, щоб вперше пройти перевірку в Чонгарі, і потрапити зі своїми документами до російської бази даних. Бо планували подальшу поїздку до Тбілісі.

Під час поїздки до Грузії ночували один раз за Краснодаром, зупинилися при дорозі у гостьовому дворі. Заплатили по тисячі рублів із людини за ніч. Стан номера — краще промовчати. Так як постіль на ліжку, я так зрозуміла, там давно не міняють, я лягла у своєму халаті з капюшоном на голові, щоб не спати на брудній подушці. Біля гостьового двору є їдальня, в принципі з нормальною їжею.

Російсько-грузинський кордон проходили через КПП “Верхній Ларс” (Республіка Північна Осетія — Аланія) — КПП “Даріалі” (Грузія). Це єдиний на сьогодні діючий сухопутний коридор між Росією та Грузією.

Черга автомобілів на КПП «Верхній Ларс». Фото з соцмереж

На російському кордоні теж особливих питань не було. У чоловіка у паспорті записано місце народження Тбілісі. Тож на питання: “Ціль поїзди?” Сказав, що їде на батьківщину. У мене спитали: “Ти з чоловіком?” Я відповіла: “Так”. Також запитали, чи є у нас українські закордонні паспорти. Ми відповіли: так.

Перевірили машину, речі сказали не діставати. Запитали, скільки є валюти, повірили на слово, не перераховували. Загалом ми пройшли російську митницю за 30 хвилин.

Грузинську митницю чоловік проходив у машині. Грузинську страховку на машину робили на сайті “Верхній Ларс Чат”. Це коштувало 35 ларі (грошова одиниця Грузії — ред.), заплатили українською картою.

Я проходила через кордон пішки із собакою.

Запитань до мене і до чоловіка під час проходження кордону не було.

У Грузії скрізь, де це було можливо, покупки і послуги оплачувати українською карткою. Також знімали готівку при необхідності в банкоматах з української картки.

За всю дорогу заправлялися кілька разів до повного бака на території РФ, а в Грузії, машина стояла на стоянці. Витратили на солярку 15 000 рублів.

Дорогою кілька разів нас зупиняли: і ми показували особисті документи, документи на машину українські, російські права.

Виїхати з окупації — реально, треба тільки все старанно спланувати.