Згідно з даними ООН станом на 18 березня, понад 3 мільйони осіб були змушені виїхати з України до сусідніх держав. Принаймні 1,9 мільйона осіб зазнали переміщення всередині країни. Часто люди не просто їдуть, а тікають, склавши все своє життя в одну дорожню сумку.
Мільйони волонтерів з України і всього світу працюють над тим, щоб допомогти українцям. І допомоги справді дуже багато! Як й інформації про неї. Але, коли потрібна інформація розкидана сотнями груп, тг-каналів і платформ, люди у стані паніки, не можуть знайти потрібне.
Аби структурувати та об'єднати всю інформацію в одному місці, запущено новий сайт Евакуація.City. Ресурс, який розповідає, про переїзд всередині України і за кордон, з дітьми, домашніми улюбленцями і людьми з інвалідністю. На ньому ви дізнаєтеся, де знайти волонтерську допомогу, житло та роботу.
Підписатись:
Кілька особистих розповідей про евакуацію.
Я втратила свій дім ще 8 років тому
Світлані Араджион всього 22, вона психологиня, ще вчиться та вже працює за фахом.
Світлана – кримчанка. За останнє десятиліття дівчина втрачає свій дім вже вдруге. У 2014 році через російську окупацію півострова переїхала з мамою до Києва. Тепер покинула дім вдруге, цього разу довелося тікати вже з Києва.
Зараз Світлана в Болгарії у родичів і думає, що робити з своїм життям далі.
“Повномасштабну війну я зустріла не те, щоб спокійно і без драматизму, але весь цей сценарій дуже схожий на те, що я бачила тоді, в Криму”, – розповідає дівчина.
У перший день війни переїхали до знайомих в Києві, чекали, як будуть розвиватися події. Однак 25 лютого знайомі запропонували таки виїхати. Спочатку Світлана з мамою навіть не мали ідей, куди їхати.
“Їхали через південь України і Ізмаїл до Молдови, потім в Румунію. Черг великих на кордонах не було, дорога зайняла дві доби взагалі без сну, це було дуже важко фізично. Нам написав далекий родич, запросив приїхати до нього у місто Варна в Болгарії, сказав що має вільну кімнату, тому туди. Ми їхали за документами як туристи і ніяк не оформлювалися”, – згадує Світлана.
Поки Світлана працює онлайн та волонтерить у двох психлогічних службах. Переважно живуть з мамою на заощадження. Чи шукатимуть тут роботу, поки не знають. Обидві страждають через “синдром того, хто вижив”.
“Але зрозуміла, що я набагато ефективніша, коли можу поспати, відпочити. Сидячи в окопах чи бомбосховищах я не змогла б працювати”, – додає вона.
Дівчина чекає повернення додому. Але каже: треба розуміти, що Крим вже ніколи не буде попереднім, “його згвалтували”. Київ буде задимлений і трохи зруйнований, і до цього треба бути морально готовим.
“Я вважаю, що Україна завжди трималася на людях, не важливо де ми. Я для себе переусвідомила багато про те, що патріотизм є і на відстані, допомога є на відстані і ніхто нікого не зрадив, кожен прийняв для себе рішення. І я вважаю що ще багато для своєї країни зроблю і роблю. Треба якраз повернутися з таким запасом ресурсу, щоб потім це все відновлювати”, – резюмує українка.
Почула ворожі літаки, коли годувала дитину
Катя Панченко – матуся 10-місячного хлопчика, зараз це її основне заняття.
Коли Катя годувала малюка, почалася війна. Над їхнім домом у Рубіжному на Луганщині проветів ворожий літак, поруч почали падати ракети.
Один рюкзак на трьох, кілька іграшок і молода сім'я вже в Дніпрі. Далі поїхали у Львів.
“Як тільки ми зранку приїхали до Львова, я зателефонувала волонтерам з проханням допомогти з житлом. Мені одразу сказали, що з чоловіками не поселяють, тільки жінки і діти. Ми сиділи на вокзалі в кімнаті матері і дитини і дивилися на весь цей жах: діти спали просто на підлозі”, – згадує Катя.
Чоловік планує стати на облік у військкомат і шукати роботу у Львові. Наразі пара живе на заощадження.
Катя радіє, що у Львові безпечніше, хоча зауважує: повітряна тривога й тут є, це впливає на дитину.
“Ми просто чекаємо, коли все закінчиться, щоб повернутися додому. Але я вже вдруге таке переживаю, перший раз їхала з Луганська в 2014. З мого досвіду, не знати, коли це все закінчиться і чи закінчиться взагалі. Це трохи лячно, але хочеться вірити в краще. Зараз я найбільше сумую за родиною”, – каже дівчина.
17 км пішки з двома бабусями і собакою ми прорвалися через пекло. Історія одного порятунку з Бучі
Прорвалися. Позавчора зранку (пост датований 8 березня – ред.,) ми прорвалися з Бучі в Ірпінь. А після обіду – з Ірпеня в Київ. Прорвалися і всі залишилися живі. Відчуття, ніби я знову народився.
Одразу скажу, що я ділюся цією історією для того, щоб ті, хто опиниться в окупованому ворогом місті в ситуації, в яку потрапили ми, знали, що з неї можна вийти живим. Але в такому разі потрібно йти на дуже серйозний ризик.
Також, я сподіваюся, що ті з вас, хто перебуває в безпеці, не потрапили в ментальну пастку, в яку потрапив я, коли думав, що війна фізично не торкнеться моєї родини. Я помилявся. Це війна. Тут немає правил та гарантій.
Війна застала мою родину в Бучі. 24 лютого я був в приватному будинку з чотирма жінками на господарстві – мамою, сестрою та двома бабусями (74 та 83 років). Батько був в Києві. Він так і не зміг до нас приїхати.
