— Колежаночки, чому ви такі сумні? — запитала Мирослава, зайшовши до поштового відділення. — Дивіться, яка гарна весна за вікном! Сьогодні бузок розцвів. Аромат — неперевершений!..
— Ой, дитино, чому веселитися? — зітнула завідувачка відділення 62-річна Зіна Степанівна. — Легко радіти життю, коли тобі 28. А в моєму віці весна — це загострення всіх хвороб. Суглоби ломить нестерпно!
— Так Вам у санаторій треба, підлікуватися! — порадила молода жінка, складаючи у містку поштову сумку газети, журнали, іншу кореспонденцію, яку мала розвезти по дворах жителів села.
— З нашими зарплатами?! Ну ти й наївна! Недарма тебе в селі дивачкою кличуть, — підхопила розмову друга поштарка, 50-літня Марина Іллівна. — Ех, мені б твою зовнішність та безтурботність!
Мирослава нічого не відповіла на таку безцеремонність, лише посміхнулася:
— Дивачка — то й дивачка! Добре, я поїхала, — сказала, прилаштувавши на багажник велосипеда коробку з милом, шампунем, печивом, туалетним папером та іншим товаром на продаж.
Минуло лише півтора місяця, як вона переїхала в це село, і тільки тиждень — відколи знайшла підробіток поштарки. Про своє життя нікому не розповідала. А зараз минуле згадалося, ніби вчора все було…
Їхня з Миколою доленосна зустріч відбулася майже сім років тому. Одного серпневого дня тернополянка Мирослава, випускниця педагогічного університету, прийшла на ринок купити овочів і помітила біля піраміди великих смугастих кавунів гарного парубка – смаглявого, русявого, синьоокого.
— Красуне, купи херсонського кавунчика — солодший за мед! — закликав дівчину незнайомець.
— Невже солодший? — посміхнулася.
— І не сумнівайся! Ось, скуштуй, — чоловік простягнув пів скибочки кавуна. Соковита м’якоть розтанула в роті солодкою свіжістю.
— Добре, купляю, переконали. Тільки дайте невеликий, аби я донесла додому.
— А ти сама живеш?
— Ні, з батьками й братом.
— Тоді маленького кавуна не вистачить! — запевнив продавець. — Зараз я зроблю невелику перерву в торгівлі й віднесу покупку куди скажеш. До речі, я — Микола.
— Мирослава, — її тендітна долоня “потонула” в дужій руці чоловіка.
Микола підняв дев’ятикілограмову ягоду на третій поверх, до дверей Мирославиної квартири. Того дня сім’я залюбки смакувала солодким херсонським кавуном.
А наступного вечора молодий чоловік з іще одним «смугастим велетнем» в одній руці та пишним букетом в другій — постукав у двері квартири, які відчинила Мирослава:
— Ти мені так сподобалася, що не втримався, прийшов. Може, прогуляємося? Я приїхав у Тернопіль всього на три дні, післязавтра вже їду, бо майже розпродався, та, крім ринка, нічого тут і не бачив…
Дівчина знайомила Миколу з рідним містом, а він не зводив з неї очей. Коли прощалися, раптом обійняв й палко поцілував її: «Здається, я закохався», — тихо промовив і швидко пішов. А вона відчула, як тепла хвиля ніжних почуттів обіймає її серце...
Через день, по обіді, він знову постукав у двері — високий, стрункий, у новісіньких джинсах та білосніжній тенісці, з букетом троянд. Переступивши поріг, несподівано опустився на одне коліно:
— Мирославо, прошу, поїхали зі мною! Будь моєю дружиною!
— Батьків треба запитатися, — розгублено відповіла дівчина. — Заходь до кімнати.
Батьки, звісно, були категорично проти.
— Та ви лише три дні знайомі! Яке кохання?! — обурювався батько.
— Доню, ти ж щойно університет закінчила, ми тобі вже й роботу в місті знайшли, в престижній школі. А ти з незнайомцем — у невідомість, — схлипнула мати.
— Моє життя — мені вирішувати, — рішуче заперечила донька. — Раптом це доля?..
Микола привіз наречену до рідного райцентру на Херсонщині. Через тиждень вони скромно розписалися в РАЦСІ й найняли квартиру у двоповерхівці, оскільки разом з батьками молодого жила його старша сестра з чоловіком і дітьми.
Мирослава, філолог, влаштувалася в одну з місцевих шкіл на місце вчительки, яка пішла в декретну відпустку. А через два роки й сама народила сина Назарчика.
Пара жила дружно, в любові й достатку. Молодята складали гроші на власне житло — мріяли про будинок у місті. Микола, як і раніше, вирощував та продавав кавуни, влітку й на початку осені їздив продавати їх у різні регіони країни, тижнями не бував удома.
Після п’ятої річниці весілля Микола поїхав у черговий “смугастий рейс” (як він жартував) до Харкова. А наприкінці жовтня раптом знову зібрався туди, як запевнив, у справах. За кілька днів повернувся геть інший, ніби чужий. Мирослава губилася в догадках: що сталося?
Коли повечеряли й заснув Назарчик, чоловік запросив її на кухню, зачинив двері:
— Мирославо, у мене в Харкові є кохана жінка. Ми вже два роки зустрічаємося. Місяць тому вона народила мені доньку. Я нарешті вирішив поставити всі крапки над «і». Словом, переїжджаю до неї. За цю квартиру оплачу за рік наперед, залишу тобі грошей. Аліменти платитиму. Пробач, розлюбив, — сказав, не дивлячись дружині в очі.
— Ну, хоч не брехатимеш більше, — тільки й вимовила Мирослава…
Микола поїхав, а на Мирославу наче опустилася чорна хмара образи й відчаю. Це він її розлюбив, вона ж його — ні. Жінка ночами не спала, годинами плакала, змарніла …
У грудні Назарчику виповнилося три рочки, після Новорічних свят треба було виходити на роботу. Та молода вчителька в такому знервованому стані не могла проводити уроки — зривалася, або просто ні на що не реагувала: веліла учням відкривати підручники, “про себе” читати тексти, а сама з байдужим виглядом увесь урок дивилася у вікно, думаючи про своє.
Так тривало кілька тижнів. Потім директор школи Іван Гаврилович викликав її у кабінет:
— Мирославо, Ваші особисті негаразди не мають позначатися на якості знань дітей. Тому, або беріть себе в руки, або звільняйтеся.
Мирослава звільнилася. Вона сиділа вдома разом із Назарчиком, але практично не спілкувалася з сином (хіба що вчасно годувала й купала його).
— Мамочко, не сумуй, пішли пограємося! — просив він, віддано зазираючи їй в очі.
— Іди сам грайся, — коротко відповідала Мирослава й знову поринала в депресію.
Минув лютий, задощив березень.
Якось вранці Назарчик підійшов до матері:
— Мамочко, намалюй мені котика, бо я не вмію.
— То вчись! — відрізала жінка.
Він мовчки пішов, сів за стіл, крапельки сліз одна по одній падали на чистий аркуш паперу. У цей час Мирослава проходила повз його кімнату. І раптом побачила маленького хлопчика, безпомічного, самотнього, розгубленого, який поруч з нею вже й забув, що таке посмішка. В його очах віддзеркалювався її власний відчай… “Що я роблю із життям рідної дитини, зі своїм життям?!” — ніби прокинулася від важкого сну Мирослава. Вона кинулася до сина, обняла його, а він обхопив мамину шию рученятами і голосно та гірко розплакався…
Відтоді Мирослава вирішила почати все спочатку і ніколи більше не сумувати, принаймні, на людях.
До школи вона не повернулася. Знайома підказала, що в селі, розташованому за 12 кілометрів від райцентру, у дитсадку є вакансія виховательки. Молода жінка наступного ж дня поїхала туди.
— У нашому селі всього двісті дворів, а в дитсадку – одна різновікова група, — сказала їй літня завідувачка Євгенія Григорівна. — Доки сільрада харчоблок не відремонтує (а буде це не раніше липня), наш заклад працює по пів дня, тож зарплата виховательки скромна.
— Нічого, підробіток знайду! — посміхнулася Мирослава.
З житлом їй пощастило: одна мешканка села виїжджала на шість місяців до Польщі на роботу й дуже зраділа квартирантці. Плату не брала, лише попросила приглянути за її затишною садибою, псом і двома кішками.
Малюки одразу полюбили свою нову виховательку — вона завжди посміхалася і не сварила їх. Потоваришував з однолітками й Назарчик, став рухливим, бадьорим, веселим. Але тишком-нишком по кілька разів на день підбігав до Мирослави й шепотів їй на вухо: “Я люблю тебе, мамочко”.
Молода жінка пекла вдома смачні пиріжки із сиром, бісквіти й пригощала ними колег та дітей.
— Взагалі-то, це проти правил, дітям не можна давати домашню випічку, — зітхала Євгенія Григорівна, — але ж вона в сто разів смачніша від магазинної!
Уже незабаром дитсадківська група перетворилася на чарівну кімнату: нова вихователька разом з дітьми малювала казкових героїв, клеїла аплікації, оздоблювала стіни квітами зі стрічок та намистинок, мережила килимки й серветки.
Щоразу, йдучи вранці до дитсадка з одного кінця села в інший, Мирослава щиро посміхалася перехожим, привітно віталася з ними. Зрештою, їй у відповідь почали посміхатися всі зустрічні, які раніше прямували на роботу похмурі та невдоволені. Лише один чоловік, директор місцевого комунгоспу, підібгавши губи, продовжував з-під лоба зиркати на неї. Якось, вибачившись, Мирослава зупинила його і простягнула на долоні маленьке сонечко, сплетене із помаранчевих ниток, з промінчиками та очима-бісеринками: “Візьміть, нехай воно буде Вашим талісманом, на удачу та хороший настрій”. Чоловік спочатку розгубився, а потім розсміявся: “Таки розвеселила мене, дивачка!”
Зрештою Мирослава виготовила чимало таких “талісманів” — нитяних янголят, метеликів, човників тощо й роздала їх знайомим та просто перехожим. Так само на Великдень пригощала всіх маленькими пасочками, спеченими власноруч…
А коли влаштувалася поштаркою й у другій половині дня двічі на тиждень почала велосипедом розвозити пошту селом, знаходила можливість допомагати й літнім одиноким людям.
— Бабо Ніно, Ви ж казали, що поперек болить, чому із сапкою вийшли? — запитувала співчутливо знайому пенсіонерку.
— Та я звикла, дитино, аби в мене в садочку чистенько було, — беззубо шамкотіла стара.
— Ну то зачекайте, я ще у п’ять дворів пошту завезу й допоможу Вам!
Навіть сусідів така поведінка Мирослави тісніше здружила: якщо Дивачка (це нове ім’я міцно закріпилося за нею) допомагає людям, хоча в селі лиш кілька місяців живе, то й вони не мають залишатися осторонь проблем одне одного.
Крім того, Мирослава співала у жіночому ансамблі, створеному при місцевому клубі, вела гуртки рукоділля й танців у школі…
Улітку, домовившись із університетською подругою зі Львівщини, мати якої була власницею санаторію, «відрядила» туди на лікування завпоштою Зіну Степанівну. Жінка повернулася через три тижні енергійною та захопленою: “Яка ж гарна Західна Україна! А які там люди!.. Я десяток років скинула після лікувальних процедур і цілющого повітря, яким дихала в Карпатах!”
Восени з Польщі повернулася господарка хати, в якій жила Мирослава.
— Хочете, виділю вам із сином кімнату, залишайтеся, — пропонувала вона.
— Ні, дякую, я їду додому, у своє файне місто Тернопіль, — трохи сумно посміхнулася Мирослава. – Батьки чекають на мене.
***
Вона так само несподівано поїхала із невеличкого села, як колись там з’явилася. Та його жителі ще довго шукали очима гарну молоду жінку, котра йшла, тримаючи за руку свого маленького синочка, мов сонцем, осяяна чарівною посмішкою. А вихованці дитсадка терпляче виглядали її у вікно.
— Ця Дивачка навчила нас любити життя, — у хвилини розчулення втирала сльози Зіна Степанівна…
Авторка Олена ОЛІЙНИК
