Простору затишну квартиру осявало золотаве сонячне світло. Валентина сиділа на кухні у високому кріслі край вікна і з третього поверху спостерігала, як у дворі на дитячому майданчику весело бавилися малюки. Павло, котрий тільки-но зварив ароматну каву, розливав її у білі витончені порцелянові чашечки, закохано позираючи на дружину. Жінка щасливо посміхалася у відповідь. І раптом чашка випала з Павлових рук, “металево” брязнувши об підлогу…
Валентина стрепенулася й перелякано сіла у ліжку. То сірий кіт заліз на стіл та перекинув порожню алюмінієву каструлю. Сон про щастя закінчився…
Жінка обвела поглядом маленьку бідно умебльовану кімнатку, в кутку якої один на одному стояли ящики з яблуками, пересипаними тирсою. Все це так контрастувало з розкішною квартирою із її солодких сновидінь, що аж серце стиснулося. До того ж дуже боліла спина: учора вона зранку працювала на фермерському полі – зрізала пізню капусту, а після обіду й дотемна перекопувала на зиму палісадник сусідці.
До кімнати зайшла господарка будинку — баба Рая.
— Доброго ранку, квартирантко, — її зморшкувате обличчя ще більше “зім’ялося” в посмішці. — Я млинців напекла, пішли поснідаємо.
— Дякую, я ще трохи полежу, — відповіла жінка.
— Ну, як хочеш.
Бабуся вийшла, причинивши за собою двері, а Валентна з головою накрилася ковдрою і гарячі сльози заструменіли по щоках, щедро зрошуючи подушку.
Хіба ж могла вона уявити, що життя перенесе її із шикарної чотирикімнатної міської квартири у сільську хатину без зручностей, і що вона, жінка у розквіті років, у якої шанувальники просили автографи, найматиметься по людях на найтяжчу роботу, аби лишень вижити?..
Знову скрипнули двері, баба Рая покликала:
— Валю, тут до тебе прийшли. Я сказала, що ти зараз вийдеш.
Жінка втерла сльози. Хто міг прийти до неї? Мабуть, іще комусь треба ділянку перекопати…
Вона подивилася в маленьке дзеркальце на своє змарніле обличчя, зібрала у “хвостик” густе волосся з білими ниточками сивини, яку давно не зафарбовувала, і вийшла на ганок. У дворі на неї чекала невисока чорнява приязно усміхнена жіночка середніх років:
— Здрастуйте, Валю, я кореспондент місцевої районної газети, пишу матеріал про біженців, тобто, про тимчасово переміщених осіб. Мені підказали, що Ви — з Донецька. Будь ласка, поговорімо.
Валентина хотіла відмовитися, але враз пригадала, як самій інколи доводилося вмовляти потрібних людей на інтерв’ю, тож погодилася.
…Вона працювала ведучою новин на телеканалі Донецької обласної телерадіокомпанії та вела авторську аналітичну передачу. У свої сорок років, як запевняли друзі, глядачі (та й дзеркало не брехало), виглядала на тридцять, мала багатьох прихильників і статус шанованої в місті жінки.
З першим чоловіком В’ячеславом розлучилася: як не намагалася, але від згубної пристрасті до алкоголю, що спричиняла постійні сварки, відвадити його не вдалося. Він поїхав жити на Одещину до своїх батьків, котрі звинуватили Валентину в безсердечності й спілкувалися лише з онукою Лізою — донькою Валентини й В’ячеслава.
З Павлом, заступником директора однієї із шахт і вдівцем, ведуча познайомилася під час телеефіру, де він був гостем. Між ними розквітли ніжні взаємні почуття, тож уже через пів року пара зіграла гучне весілля, на якому були присутні перші особи міста. Відтоді Валентина жила, мов «сир у маслі». Вони з Павлом мали повний достаток, відпочивали на відомих закордонних курортах, ні в чому не відмовляли собі й дітям (у Павла був син-студент). Все було добре, поки не розпочалася війна…
Спочатку не вірилося, що таке можливо, але в місті засвистіли снаряди, тривали жорстокі обстріли. Причому, так звані ополченці встановлювали важку зброю прямісінько в житлових кварталах. Очевидці говорили, що вони перестрілювалися між собою з одного кінця міста в інший, імітуючи для російського телебачення “отвєтку” ЗСУ.
Валентина була на роботі, коли зателефонувала сусідка і, плачучи, повідомила, що в їхній будинок вцілив снаряд.
— Валю, ми щойно повернулися від батьків, а наші квартири — вщент!
— Як вщент?! — у жінки похололо серце, — Павло ж сьогодні вдома!
Шансів врятуватися тим, хто був у квартирах їхнього та сусіднього під’їздів, не було жодних — верхні поверхи впали на нижні, утворивши “кам’яне” місиво. Валентина в розпачі кричала, пориваючись до завалів, а сусідка Аліна з чоловіком Максимом тягнули її до своєї “Тойоти”, адже зовсім поруч продовжували гухкати снаряди.
Опам’яталася вона аж на блокпосту, де перевіряли їхні документи (добре, що завжди носила їх при собі у сумочці).
— Куди ми їдемо? — запитала, геть знесилена від сліз і горя.
— До моєї сестри в Миколаїв, — відповіла Аліна. — Заспокойся, Валю, якось воно буде. Добре, що хоч Лізу ти до свекрів вчасно відправила. На ось, випий заспокійливе.
Сутеніло. Вони вже проїхали дві області. Максим не збавляв швидкості. Валентина заплющила очі, намагаючись осягнути думками те, що сталося. Та раптом відчула сильний удар по голові й ніби провалилася в безодню…
До тями жінка прийшла в лікарні. Як їй потім розповіли, сталася аварія: Максим не впорався з кермуванням, авто злетіло з траси й кілька разів перекинулося. Постраждалих привезли до найближчої районної лікарні. Найменш ушкодженою виявилася Валентина — струс мозку, забої, кілька зламаних ребер. Тож її тут і лишили. А двох інших учасників ДТП на ранок повезли до обласної лікарні, бо вони потребували складних операцій.
У лікарні Валентина пролежала три тижні. Співчутливі медики, небайдужі жителі принесли їй одяг, пригощали смаколиками. Вона нікому не говорила, що працювала на телебаченні, в яких умовах раніше жила. Та люди й не допитувались, розуміли: біженка й так натерпілася горя, навіщо душу ятрити розпитуваннями?
А вона дуже переживала через те, що під час аварії загубила свій мобільний. Пам’ятала лише доньчин номер. Тож інколи просила в когось телефон та бадьоро повідомляла Лізі, що в неї все добре, вона в Донецьку, працює.
Після виписки з лікарні жінку взяла до себе на квартиру колишня санітарка баба Рая. Як тільки оклигала від травм, Валентина почала працювати на фермерських полях разом з місцевими, адже зовсім не мала грошей.
— Зараз пізня осінь, городину вже всю зібрали, робота в полі скінчилася, — зітхнула крізь сльози біженка. — Як виживатиму взимку — не знаю.
— А я знаю! – кореспондентка палко стиснула Валентинину руку. — Ідучи сюди, я навіть не підозрювала, що Ви — журналіст! Моя колега щойно вийшла в декретну відпустку, нам фахівець потрібен, а його у сільській місцевості — “днем з вогнем”! Приходьте завтра до нас, я редактора попереджу.
Наступного ранку, причепурившись, як могла, Валентина, котра свого часу впевнено заходила до обласного телецентру, несміливо переступила поріг редакції “районки”. На порозі її зустріла вчорашня кореспондентка і провела до кабінету редактора.
— Валю?! — раптом підхопився з-за столу чоловік. — Ти?! Оце несподіванка!
— Василь?! — не повірила своїм очам жінка. Перед нею стояв колишній однокурсник, разом з яким навчалася в Київському інституті журналістики, її студентська любов.
— Кого-кого, а тебе я тут не сподівалася зустріти, — розвела руками Валентина. — Яким вітром “сина Карпат” занесло в ці безмежні степи?
- Кохання занесло, дорогенька моя, — посміхнувся Василь. — Приїхав до родичів у гості, закохався, одружився. А дружина захотіла тут лишитися. Я вас обов’язково познайомлю, вона в мене чудова! Ну що ж, попрацюємо разом?
…Минув рік. Валентина “прижилася” в редакції, познайомилася з районом, його мешканцями. Оскільки була хорошим фахівцем, з її появою газета оновилася, шпальти замайоріли “гарячими” темами, цікавими інтерв’ю, нестандартними публікаціями. Тираж зріс, а в журналістки знову з’явилися шанувальники.
На вдячність Валентина так і лишилася жити у самотньої баби Раї, на зароблені гроші трохи відремонтувала її стару хатину. Але мало не щоночі жінці снилася затишна квартира в Донецьку та усміхнений Павло, який кликав у свої обійми. Прокинувшись, вона невтішно плакала – час не лікував…
Двічі в гості до неї приїздила Ліза (зрештою мати розповіла доньці про трагічні події). Дівчина закінчила школу в Одесі й вступила до тамтешнього вузу.
…Того листопадового ранку Ліза приїхала без попередження. Вона ввійшла в робочий кабінет до Валентини схвильована, з порогу заявивши: “Мамо, нам треба поговорити. Пішли в парк”.
Жінка розгубилася: що трапилося? Від недобрих передчуттів закалатало й заболіло серце. Швидко одягла пальто й вибігла вслід за донькою, котра дуже поспішала. Ліза аж тремтіла від хвилювання і нічого не могла пояснити.
Над тінистою алеєю парку кружляло гарне осіннє листя. На лавочці під розлогим золотолистим кленом сидів чоловік…
Вони майже одночасно кинулися одне до одного, та так міцно обнялися, що, здавалося, ніяка сила в світі не здатна роз’єднати ті обійми.
— Кохана моя, рідна, як я скучив!
— Пашо, любий, живий! А я ж тебе давно похоронила…
Потім він розповів дружині, що за годину до обстрілів його прямо з квартири “на підвал” забрали ополченці за “пособництво українській армії”, що, власне, відповідало дійсності. Він не встиг повідомити про це нікому — мобільний відібрали. Пізніше таки “вимолив” один дзвінок, але Валентинин телефон мовчав. Чоловік пережив тортури, залякування, тюремні камери, етапування невідь куди із зав’язаними очима... І лише тиждень тому Павлові та ще двом в’язням допомогли втекли з полону й з окупованої території. Як тільки випала нагода — зателефонував Лізі. Вона й привезла його сюди.
***
Однокурсниця запросила Валентинину працювати на один зі столичних телеканалів. Знайомий кличе Павла в Дніпро: там, переїхавши з Донецька, він започаткував власну справу. Але подружжя поки що остаточно не вирішило, де житиме. Тут, у невеликому районному центрі, їм добре й затишно.
Авторка Олена ОЛІЙНИК
