Гадання на кавовій гущі
Усе почалося чотири роки тому, коли подруга дитинства Лариса запросила Оксану в кафе “обмити” диплом її доньки. При цьому самої студентки навіть удома не було. Та Лариса свою ініціативу пояснила просто: “Дуже хочеться випити мартіні!”
Крім Оксани, за столиком були дві Ларисині колежанки, з якими вона працювала в бухгалтерії крупної агрофірми. Дзвеніли келихи, розмова точилася невимушено, адже жінкам завжди є про що й про кого попліткувати. А коли вже допивали каву, Лариса раптом оголосила співробітницям:
— Ви знаєте, Оксана чудово гадає на кавовій гущі! Ще коли ми студентками були, до її кімнати в гуртожитку черги шикувалися!
— Лариско, та коли це було, — махнула рукою Оксана і посміхнулася, згадавши ту давню авантюру.
Разом з Ларисою вони навчалися на факультеті психології столичного педуніверситету. Вивчаючи психотипи людей, подруги спостерігали й аналізували поведінку студентів різних факультетів, тихцем цікавилися їхньою успішністю, особистим життям. І на четвертому курсі, коли якось не вистачило грошей на каву, дівчата оголосили, що Оксана, гадаючи на кавовій гущі, може передбачати успішність здачі сесій і заліків, передрікати подальший розвиток молодіжних романів тощо.
Оксана була відмінницею, яка дійсно заглиблювалася в знання, до того ж у неї, як говорили однокурсники, був добре “підвішений язик”, тому до закінчення вузу кава в кімнаті дівчат не вибувала. Це вже потім, після заміжжя й народження двох дітей, Лариса заочно опанувала професію бухгалтера, а Оксана й досі працювала психологом у школі, тож навичок не втратила.
Ларисині колеги потягнулися до Оксани з чашками із залишками натуральної кави. Випите мартіні додало жінці азарту і першою до рук вона взяла Валентинину чашку.
З Оксаною Валентина була ледь знайома, зате Оксана знала про неї чимало, адже два роки тому в неї був таємний (навіть Ларисі про нього не говорила) короткий, але бурхливий роман з її чоловіком Василем. Ці стосунки обірвалися, бо чоловік захопився інспектором податкової Лідою. Ось тепер була нагода йому помститися…
Василь у розмовах любив покепкувати над звичками дружини, розповідав подробиці їхнього знайомства й одруження. Їх і переповіла Валентині Оксана, вдавано уважно вдивляючись у чашку.
— Але зараз чоловік тобі не вірний. Є в нього якась значно молодша від тебе білявка, — зауважила вона. І додала, ніби спохоповшись, — Ой, навіщо я це сказала?!
— Та нічого, — почервоніла Валентина, — а які ще в нього від мене таємниці?
Оксана подивилася в чашку, заплющила очі, знову спрямувала погляд на кавову гущу й видала:
— Бачу в вашій кімнаті над ліжком картину. В ній — гроші…
Про цю “заначку” під самим носом у дружини “язикатий” Василь хвалився не раз.
…Наступного дня у двері Оксаниної квартири постукала Валентина і простягнула їй 200 гривень.
— За що? — здивувалася Оксана.
— За цінну інформацію, — відповіла Валентина. — Чоловік покаявся, а гроші, які дійсно лежали за картиною, віддав мені на шубу. Ти дійсно — екстрасенс!
“Народження” екстрасенса
Ця пригода так і залишилася б жартом, якби у школі не скоротили посаду психолога. Оксана залишилася без роботи. Оскільки Валентина й Лариса розрекламували її здібності, до неї інколи приходили жінки, аби дізнатися: чи зрадливі їхні чоловіки; чи не кинуть коханці; чи вступлять діти до вузу; чи помиряться зі свекрухами?
І тоді Оксана вирішила поставити справу «на потік», оголосивши себе “провидицею Ксеною”. Вона все добре продумала й підготувалася. Найперше, ввела попередній запис. Аргументувала це тим, що більше трьох відвідувачів на добу не приймає – втомлюється від напруження. Насправді ж дні до прийому вона використовувала, аби дізнатися про відвідувачів якнайбільше. Жінка заручилася підтримкою давньої знайомої Раї, яка працювала у реєстратурі районної поліклініки, й та за пристойну плату давала їй читати медичні картки потенційних клієнтів. На неї також “працювала” сусідка баба Шура, котра на місцевому ринку, біля під’їзду на лавці “збирала” щоденні новини й доповідала їх новоявленому “екстрасенсу” за щедрий продуктовий пакунок кожного місяця.
Крім того, Оксана користувалася соціальними мережами, де були зареєстровані більшість жінок і чоловіків. Там вони виставляли сімейні фото, світлини поїздок, ювілеїв, своїх помешкань тощо. Словом — море інформації!
Таким чином, зустрічаючи чергову відвідувачку чи відвідувача словами “у вашій лівій нирці камінець” або “у вас троє чудових дітей від двох шлюбів”, вона дивувала своїх клієнтів та викликала в них довіру. Утім одразу застерігала: ніяких зцілень, приворотів або порчі. Тільки “що було і що буде”.
Гадала Оксана на тій таки кавовій гущі, на картах, по руці й за допомогою великої скляної кулі, де в гліцерині неспішно плавали кольорові намистини. Цю кулю вона купила в місті на одній з виставок народних умільців. Обхопивши її долонями й струснувши, “провидиця” наче вдивлялася в майбутнє клієнта. Насправді ж спостерігала за ним. Своєю поведінкою люди самі підказували їй потрібну відповідь на поставлені запитання.
Якось до Оксани завітав багатий бізнесмен і поцікавився, чи варто йому погоджуватися на одну дуже вигідну ділову пропозицію. При цьому він нервово облизував губи та хрускав пальцями.
“Так, голубе мій, пропозиція, можливо, й вигідна, але ж явно незаконна!” — зробила для себе висновок Оксана. Тому порадила рішуче відмовитися від цієї угоди.
— Ох, вона ж здатна подвоїти мої статки! А якщо ризикнути?.. — вагався бізнесмен.
— Ви запитали — я відповіла! — мов відрізала жінка. — Хочете неприємностей — погоджуйтеся.
Через кілька днів до неї знову приїхав цей чоловік. Він був збуджений:
— Ви навіть не уявляєте, від чого мене врятували! — вигукнув. — Я відмовився від угоди, а мій знайомий «повівся» на неї. Мало того, що його “кинули” на шалені гроші, так тепер ним як співучасником шахрайства ще й поліція займається!
Бізнесмен виклав перед Оксаною дві тисячі доларів зі словами: “Візьміть, це — досить скромна плата, враховуючи, яких неприємностей я уникнув”.
Тепер чоловік без погодження з “провидицею Ксеною” не вирішував жодної серйозної справи. Ще й привів до неї кількох клієнтів зі свого оточення. Оксана зажила на “широку ногу”: двічі на рік оздоровлювалася в санаторіях, гарно одягалася, гучно відсвяткувала свій 50-річний ювілей і навіть злітала в Іспанію до сина, де він оселився разом з батьком (колись, поїхавши на заробітки, чоловік Оксани залишився там і створив нову сім’ю). А останні два роки копила гроші на будинок — двокімнатна квартира вже здавалася їй затісною.
Інколи з пляшкою мартіні до неї заходила Лариса та, випивши, примружувала очі:
— Ой, дуриш ти, Ксюхо, людей!
— Тільки тих, хто сам цього хоче, — сміючись відповідала Оксана, — я їх сюди на мотузці не тягну!
“Як прийшли – так і пішли”
Якось навесні у двері Оксаниної квартири подзвонили. На порозі стояла заплакана молода жінка і, молитовно склавши долоні, просила прийняти її. Оксана, зазирнувши для переконливості у блокнот, відповіла:
— Приходьте післязавтра, давайте я Вас запишу.
— Ні, - наполягала жінка, — мені дуже треба! Життя мого п’ятирічного синочка висить на волосинці! Ось, подивіться, довідка з лікарні.
— Ви не за адресою, я не лікую, — намагалася заспокоїти відвідувачку Оксана.
— Я знаю, але необхідна Ваша порада, мені треба бути впевненою…
Зрештою Оксана впустила нещасну матір у кімнату. Та розповіла, що в її сина тяжка хвороба. Лікарі “відвели” йому два місяці, не більше. Операцію, здатну гарантовано врятували хлопчику життя, пообіцяли зробити в одній з ізраїльських клінік. Призначили дату — рівно за три тижні. Операція дуже вартісна. Молода сім’я продала будинок, меблі, й перейшла жити до батьків; батьки продали машину, худобу, навіть вугілля й дрова. “Склалися” грошима й родичі, але до потрібної суми не вистачає ще 20 тисяч доларів. Жінка через місцеву газету попросила небайдужих людей про допомогу.
— Я хочу дізнатися, чи хто відгукнеться, чи назбирається необхідні сума? – заливалася слізьми відвідувачка. — На подібні операції — черга. Пропустимо свою — дату нової можуть не призначити, адже часу в нас зовсім обмаль. Мені говорили, що Ви вмієте точно передрікати події. То скажіть, нам допоможуть?!
Оксана сиділа, обхопивши кулю руками, й дивилася на жінку, котра дивовижно нагадувала її матір в молодості. Коли Оксані виповнилося 12 років, її 16-літній брат, встановлюючи антенну на даху, впав з п’ятого поверху. Мама так само гірко плакала і благала хірурга врятувати сина, але травми були несумісні з життям. Через рік, після двох інсультів, мама померла…
— Ідіть додому й готуйтеся до поїздки, — тихо відповіла вона. — Вам допоможуть, причому, найближчим часом.
Уранці Оксана, підпоровши маленьку диванну подушку, дістала звідти 20 тисяч доларів, заощаджені на купівлю будинку. В найближчому кіоску придбала газету, де було надруковане прохання про допомогу хворому хлопчику. І зі словами “як прийшли — так і пішли” вона переказала всі гроші на вказаний банківський рахунок…
Після цього жінка придбала нову картку для мобільного, а ту, якою користувалася, переламала навпіл і викинула в урну. На двері своєї квартири Оксана почепила напис: “Не приймаю: втратила дар провидиці”.
Авторка Олена ОЛІЙНИК.
