Весілля вирувало!.. Час наближався до півночі, тож гості були «розігріті», танцювали, жартували. Ведуча пропонувала веселі ігри, на танцмайданчику посеред зали лунав сміх. Наречені весь час трималися за руки і цілувалися вже навіть без звичних скандувань «гірко!»
Наталя, замислившись, самотньо сиділа за столом. Довгими тонкими пальцями вона неспішно обривала ягоди з виноградного грона і клала їх на тарілку. Її чоловік Олександр невтомно снував туди-сюди, давав розпорядження на кухні, спілкувався з гостями, а вона сиділа, нібито не причетна до весілля власного сина.
— Свашечко, пішли потанцюємо! — підійшла до неї Ольга, мати нареченої. — Щось ти така сумна… Дивись, які щасливі наші діти!
— Олю, вибач, я просто дуже втомилася й погано почуваюся. Ще трохи посиджу.
Ольга, пританцьовуючи, пішла. А Наталя потайки подивилася у протилежний кінець залу, де в такій же задумі, схиливши голову на руки, сидів Вадим.
…У молодості Наталя й Вадим кохали одне одного. Дуже кохали! Весною, коли дівчина закінчувала школу, на рік старший від неї Вадим пішов у армію. Вона ж вступила до інституту, вчилася, вірно його чекала. Та несподівано юнак вирішив залишитися на понадстрокову службу, хоча планували, що Вадим, демобілізувавшись, навчатиметься у тому ж інституті, де й вона.
— Розумієш, Наташо, — виправдовувався він перед дівчиною, — я тільки в армії зрозумів, що хочу бути військовим. Переведешся в інший вуз, там, де служитиму, одружимося. Все буде добре!
Наталя, ошелешена новиною, не погоджувалася:
— Як же так? Ми ж домовлялися про інше! Нікуди я з Києва не поїду! Чому ти за мене усе вирішуєш?
Пара розсварилася. Спочатку Вадим писав листи коханій і продовжував умовляти переїхати до Калінінграда, де служив. Наталя дуже сумувала за ним, але дівоча гордість не дозволяла «здаватися». І вона вирішила: як отримає від нього десять листів — нарешті відповість і погодиться на переїзд. Тим паче, що батьки не заперечували. Але листів надійшло… вісім. Певно, розчарований Наталчиним мовчанням, Вадим перестав писати. Мобільних телефонів тоді ще не було, їхній зв'язок перервався…
Через кілька місяців дівчина таки наважилася написати «сержанту Вадиму Шевчуку», але лист повернувся з надписом «адресат вибув». Як дізналася пізніше, його направили служити за кордон, у Чехословаччину.
Через рік Наталя вийшла заміж за Сашка, місцевого хлопця. «Ну то й що, що без вищої освіти, зате хазяйновитий, добродушний, закоханий у тебе — саме для сім’ї», — радили мама з татом.
Наталя наполягла, аби чоловік заочно закінчив технікум, отримав спеціальність гідротехніка — потрібну в селі. Іще через рік у них народився синочок Богдан. Жінка поринула у сімейні клопоти. Так непомітно промайнули 23 роки…
Про Вадима чула, що також одружився, недавно звільнився в запас. Живе десь у місті, здається, в Запоріжжі. До батьків, котрі жили в іншому кінці їхнього села, приїздив украй рідко, з Наталею вони не бачилися. Їхні шляхи, здавалося, розійшлися назавжди.
Якось на початку літа Наталя з Олександром вирішили зробити ремонт у будинку. Тож жінка пішла до магазину «Все для дому» вибрати шпалери. Ходила між рядами, розглядаючи крам, і раптом побачила Вадима. Аж обімліла!.. Звісно, змінився, та все одно залишився гарним і струнким, з військовою виправкою. У його світлому від природи волоссі сивини майже не було помітно. У джинсах і сірому (під очі) джемпері він виглядав молодо. Під руку з ним ішла гарна довгонога білявка. Наталя збиралася заховатися за шпалери, та Вадим її помітив:
— Наташо, ти?! Оце так зустріч!Дуже радий тебе бачити! Знайомся, моя донька Оксана.
Розговорилися. Виявилось, Вадим переїжджає із міста до отчого дому.
— Вирішили з дружиною квартиру доньці-студентці залишити, а ми батьків доглянемо, у їхній хаті облаштуємося. Саме ремонт затіяли.
— Ми теж, — посміхнулася Наталя.
— Тільки ж тут вибору ніякого. Завтра вихідний, їдемо в обласний центр скуплятися. Поїхали з нами, у мене «бусик», всі помістимося.
І жінка погодилася. Щоправда, чоловікові не говорила, з ким їде. Сказала, знайомі беруть попутно. Рано-вранці вийшла до обумовленого місця — до аптеки. За дві хвилини під’їхав Вадим, сам у авто.
— Мої жінки проспали. Будив-будив їх — марно. Дружина до півночі серіал дивилася, донька з дискотеки пізно повернулася. Словом, вирішив упоратися без них.
Усю дорогу вони говорили. Згадували минуле. Вадим багато жартував, Наталя сміялася, чомусь (навіть не знала чому) раділа.
Скупилися досить швидко. У величезному будмаркеті дійсно було з чого вибирати. Наталя придбала ніжно-бузкові шпалери, Вадим – оливкові. На зворотному шляху заїхали у затишний ресторан за містом, із готелем на другому поверсі. Замовили смачний обід, червоне вино. Пили його, насолоджуючись. Розмовляли неголосно. А в якусь мить замовкли і просто дивилися одне на одного. Наталя й незчулася, як вони опинилися на другому поверсі…
Відтоді пара почала зустрічатися. Дуже обережно, рідко, тільки коли обоє були впевнені, що їх не запідозрять. Наталя погарнішала, змінила зачіску, стиль одягу. А в жовтні їй надійшла санаторна путівка до Трускавця, замовлена ще на початку року, бо мала деякі проблеми з нирками.
Вадим приїхав до неї в санаторій за тиждень до кінця терміну лікування, зняв двомісний номер-люкс, де вони поселилися й віддалися коханню.
Здавалося, їхня молодість повернулася. Удень ходили в гори, милувалися храмами, церквами та чудовою карпатською осінню. А ночі минали так швидко!..
В останній день перебування в Трускавці, у затишній колибі, де обідали, Вадим узяв кохану за руки:
— Наталочко, нам серйозно поговорити треба. Я більше не хочу ховатися по готелях, я хочу жити з тобою, бо дуже кохаю! У нас дорослі діти — зрозуміють. Сподіваюся, зрозуміють і твій чоловік та моя дружина. Принаймні, це чесніше й порядніше, ніж постійно обманювати їх. Як тільки приїду — поговорю з дружиною. Прошу тебе також обговорити це зі своєю сім’єю. Хочеш — житимемо в селі. Можемо й виїхати, маю гроші на житло у місті, давно займаюся бізнесом.
Жінка, не довго думаючи, погодилася, бо й сама розуміла, що Вадим — її доля. Без нього вже не може, а гратися у «хованки» в 43 роки — безглуздо.
Повертаючись додому із залізничної станції на таксі, наперед продумувала розмову із Олександром. Не все у них було гладко за спільні роки. Колись пережила вона і його зраду (нетривалий роман з касиркою банку), і пиятику, яка, в добрий час сказати, недовго тривала (вчасно зупинився), і безробіття, коли його посаду скоротили, а на іншу роботу два роки не міг влаштуватися. Щоправда, тоді він повністю взяв турботи по дому на себе – прибирав, прав, навчився смачно готувати. За останні п’ять років їхні стосунки вирівнялися, життя протікало без сварок і непорозумінь. Але, чесно зізналася собі, і без почуттів. Принаймні, з її боку. Тому Вадимове кохання так швидко знайшло відгук у серці жінки.
Таксі зупинилося біля двору. Наталя занесла сумки до хати. З кухні смачно пахло. Біля плити «чаклував» Олександр. Обернувся на її кроки:
— З приїздом, люба! Скучив-скучив! Чому не захотіла, щоб зустрів?
— Сашо, нам поговорити треба…
— Обов’язково поговоримо! Тільки трохи пізніше. У нас за півгодини будуть гості: синочок з нареченою знайомитиме. Сьогодні зранку новиною ошелешив. Каже, надумав одружуватися. Виявляється, ще влітку зустрів дівчину своєї мрії і все у них там серйозно. Так що йди у душ, переодягайся, а я вже стіл накриватиму.
Наталя погодилася, бо розуміла, що їхня розмова буде довгою й важкою. Нехай уже, після гостин поговорять. Мабуть, ніч доведеться провести без сну, подумала.
Рівно о шостій вечора скрипнули вхідні двері. Олександр з Наталею піднялися назустріч молодим. У вітальню зайшов Богдан, тримаючи за руку Вадимову доньку Оксану…
…Ведуча покликала гостей на феєрверки. Галаслива весільна юрба висипала на вулицю. Фонтани кольорових вогнів злітали у нічне листопадове небо. Богдан підхопив Оксану на руки. Гості захоплено аплодували.
Раптом Наталя, котра стояла осторонь, почула біля себе тихий тремтячий голос Вадима:
— А як же ми, Наталочко?
— Ми? Вадиме, нас уже немає. Я ніколи не піду проти щастя свого сина. Як, упевнена, й ти не нашкодиш доньці. Це все. На жаль…
Вона підійшла ближче до гостей і підняла обличчя в небо. Іскри феєрверків відбилися у краплинах сліз, що стікали по її щоках.
Авторка Олена ОЛІЙНИК
