Якби у десятьох чоловіків запитали, хто з двох жінок гарніший, п’ятеро б назвали Марину, а ще п’ятеро — Маргариту. Обидві були вродливі, але зовсім різні. Марина – чорнява, зеленоока, з ніжним рум’янцем на щоках та ямочкою на підборідді, з округлими формами й осиною талією. Маргарита — худорлява струнка білявка із великими сірими очима й тонкими рисами обличчя. Вони були одного віку і... ненавиділи одна одну.
Марина вийшла заміж у 20 років за місцевого успішного 27-річного бізнесмена, котрий мав великий будинок та солідні статки. Після весілля вона, студентка-третьокурсниця, завагітніла й змушена була кинути навчання у вузі. Жінка народила хлопчиків-близнят і з головою поринула в домашні справи. Чоловік запевнив: «Я всім, що треба, сім’ю забезпечу. Ти лише будь хорошою мамою і господинею. Навіщо тобі та вища освіта?»
Якось восени Марина поралася у квітнику. Поруч гралися трирічні малюки.
— Ой, які у Вас синочки гарні! — сказала, проходячи повз їхній двір, молода незнайомка. — І квіти пишні та яскраві! Мабуть, у Вас легка рука.
— Дякую, — відповіла Марина, підвівши голову.
— Мене Маргаритою звати. Я — ваша нова сусідка. Щоправда, не зовсім і сусідка, наша садиба он там — за чотири двори від вашої. Ми з чоловіком кілька днів тому переїхали сюди. Йому запропонували роботу у вашому районі, він у мене архітектор.
— Приємно познайомитися, — привітно відповіла Марина.
Відтоді принагідно жінки спілкувалися. Невдовзі Маргарита запросила Марину з чоловіком на новосілля, аби познайомитися ближче, бо, як вона сказала: «Хочеться потоваришувати з порядною сім’єю, оскільки друзів тут ще не маємо і майже ні з ким не спілкуємось».
Марина з Михайлом завітали у скромну оселю нових сусідів з подарунком – гарним порцеляновим столовим набором. Помітно було, що в будинку тільки обживаються: мінімум меблів, ніяких надмірностей. Зате в найбільшій із кімнат виблискувало відполіроване фортепіано. Пригостивши запрошених вином, фруктами та канапками, Маргарита сіла за інструмент, мов вітерцем, пробігла тонкими пальцями по клавішах і заспівала гарним чистим голосом старовинний романс. Гості їй щиро аплодували.
— Я за освітою мистецтвознавець, — сказала жінка, — дуже люблю музику, поезію, цікавлюся біографіями великих та знаменитих.
І розповіла кілька пікантних історій із життя художників Марка Шагала та Пабло Пікассо. Словом, розмова лилася невимушено, а центром її була Маргарита, або як вона попросила себе називати, Марго. Прощаючись, Марина з Михайлом запросили нових друзів у наступні вихідні здійснити «візит у відповідь». Ті охоче погодилися.
Марго з Борисом захоплено оглядали їхній великий будинок, зі смаком оформлений, багатий.
— Як у вас затишно, як у вас гарно! — раз по раз сплескувала в долоні Маргарита і в її голосі чулися нотки заздрощів. Побачивши у вітальні гітару, вона знову влаштувала невеличкий концерт. А ще залюбки гралася із дітьми, чим остаточно підкорила господарів. «Ну й розумниця, ну й красуня, — говорив про неї Михайло, — щасливчик ти, Борю!» Марина ж подавала гостям смачні власноруч наготовані страви й не звертала уваги на його слова.
Так сім’ї тісно подружилися, разом відзначали дні народження, календарні свята.
Борис із Марго швидко забагатіли: навесні затіяли вартісний ремонт будинку, придбали дорогі меблі, у жінки з’явилися вишукані сукні та брендова косметика. Марина щиро раділа за амбітну подругу.
Якось улітку всі разом поїхали на море, зупинившись на два дні у приватному пансіонаті. Накупалися досхочу. Марина пішла вкладати сонних дітей, а коли повернулася на пляж, то побачила, що Борис самотньо сидить на березі, проводжаючи поглядом сонце, що сідало за обрій.
— А де Михайло і Марго? — поцікавилася Марина.
— Ніби ти не знаєш…
— А що я повинна знати? — здивувалася жінка.
— У них же роман.
— Що?! І ти так спокійно про це говориш?!
— Звісно. Я дуже кохаю Маргариту, але не можу забезпечити їй таке пишне життя, яке дає твій чоловік…
Михайло з Маргаритою повернулися за годину, розчервонілі, щасливі, з пивом та сушеною рибою.
— Ось, трохи посиділи в барі і вам гостинців принесли…
Ледь дочекавшись ранку, Марина зажадала їхати додому. Ніхто не заперечував. Удома вона розгнівано передала чоловікові розмову з Борисом.
«Та він на сонці перегрівся! — обурився Михайло. — Про що ти взагалі говориш, я тільки тебе люблю!»
Утім Марина вдалася до хитрощів. Під час чергового дводенного чоловікового відрядження зателефонувала Марго й запропонувала зустрітися. «Ой, ти знаєш, я наразі в подруги в місті, поїхала «тугу розвіяти»…
Тричі зафіксувавши такі «збіги», Марина перестріла суперницю прямо на вулиці: «Залиш мого чоловіка у спокої!» Маргарита враз змінила привітну посмішку на злобну гримасу: «А це вже я вирішуватиму, кого й коли мені залишати в спокої!» Відтоді між ними виникла ворожнеча.
Мати вмовляла Марину, котра збиралася піти від Михайла: «Доню, треба боротися за свою сім’ю. Куди ти підеш з двома малими дітьми? У нас із батьком Руслан з дружиною живуть, скоро і в них другий малюк народиться. Ти собою займись, он як змарніла. А я залюбки з онуками няньчитимусь: за тиждень оформляюся на пенсію».
…І Марина «взялася за себе». Найперше, відновилася в університеті, перейшовши на заочне навчання, почала регулярно відвідувати косметолога, фітнес-заняття, знайшла вмілу молоду кравчиню, котра шила для неї ексклюзивне вбрання. Й навіть записалася на приватні уроки гри на гітарі до колишнього однокласника — викладача музичної школи.
Радіючи, що жінка не втручається в його особисте життя, Михайло давав на все це гроші, а його бурний роман з Марго продовжувався. Відпустки вони, як і раніше, проводили разом з дружиною, раз або двічі на рік буваючи за кордоном. Так Марина побувала в найбільших музеях світу — французькому Луврі, іспанському Прадо, німецькій Дрезденській картинній галереї…
Коли хлопчаки пішли до школи, життя Марини стало «розписаним» буквально по хвилинах. Їй важко було вчасно пішки добиратися з одного кінця містечка в інше, аби не спізнюватися на заняття йоги чи фітнесу, на курси англійської або до косметолога. І тоді в неї виникла чудова ідея: об’єднати всіх, кого вона відвідує, під одним дахом.
Нагода для цього трапилася чудова. Родина знайомих підприємців, котрі кілька років тому збудували в їхньому райцентрі двоповерховий універмаг, виїжджали на постійне місце проживання за кордон.
— Скільки грошей вклали в споруду, - бідкався Геннадій, — продати за такі кошти її тут нереально. Хоч би в оренду здати.
— Якщо не дорого — то я візьму, — визвалася Марина.
На тому й зійшлися. Так Марина створила центр «Успішна жінка», в якому почали працювати косметологи, перукарі, викладачі етики й естетики, психолог, вчителі музики, іноземних мов, хореографи, відкрилися швейна майстерня, курси з рукоділля та куховарства, фітнес-клуб, гурток самооборони і навіть водійські курси… Жінки різного віку охоче йшли до центру й уже за кілька місяців виходили звідти стрункіші, гарніші, впевненіші в собі. Деякі гуртки й курси поділилися на три-чотири групи через надмірну кількість відвідувачок. Марина не тільки дала офіційну роботу двадцятьом підприємцям, декотрі з яких раніше працювали «підпільно», а й сама стала дуже пристойно заробляти і більше у чоловіка грошей не просила.
Одного разу, після того, як суперниці тривалий час уникали зустрічей, зіткнулися на перехресті вулиць.
— О, кого я бачу! Успішна жінка! – з іронією вигукнула Маргарита.
— Так, успішна. А ти й досі паразитуєш за рахунок чужих чоловіків? — відповіла Марина. Марго, аж позеленівши від люті, змовчала…
Якось Михайла з дружиною колишні університетські товариші запросили на зустріч з нагоди 15-річчя закінчення київського вузу, де він свого часу навчався. Марина погодилася поїхати. Неважко було помітити, що серед усіх жінок, які там зібралися, вона була найгарніша та найстильніша. А коли під час імпровізованого концерту взяла до рук гітару та на бездоганній англійській мові оксамитовим контральто заспівала баладу, її буквально «скупали» в оваціях!
«Ну, старий, ти й везунчик, твоя дружина — справжній діамант!» — говорили Михайлові друзі. А біля Марини тим часом зібралося коло захоплених слухачів, яким вона розповідала про світові музеї, дотепно сипала жартами. Михайло по-новому подивився на дружину. Йому ніби полуда з очей спала. «Та вона в сто разів гарніша за Марго! — подумав він. — І гроші не клянчить щодня, як та, нероба. А розумна яка! Бізнес сама створила, синів виховує, у домі порядок тримає»…
Подружжя повернулося додому. Марина розбирала дорожню валізу. Сонячні промені, що через вікно золотавим сяйвом заливали кімнату, ніби підсвічували її красиве обличчя, зелені очі жінки по-особливому яскравіли.
— Мариночко, я так кохаю тебе! — сказав Михайло, що стояв у дверях і ніжним поглядом спостерігав за дружиною. — Клянусь, стосунки з Марго закінчені раз і назавжди! Пробач мені ці десять років навіженства».
— Це не десять років навіженства, це — десять років мого життя, моїх нервів та сердечного болю», — тихо відповіла Марина. І, подивившись на розповнілого лисуватого чоловіка, з обманами котрого так і не змогла звикнутися, раптом зрозуміла, що нічого до нього не відчуває…
Авторка Олена ОЛІЙНИК
