З армії Максим повернувся навесні, коли рясно цвіли яблуні. Відчуття весни й свободи п’янило, радувало, але недовго. Перед юнаком постало питання: що робити далі? Адже батьки ледь кінці з кінцями зводили — сім’я виживала на зарплату батька-тракториста, мама — інвалід другої групи, часто хворіла, більша частка грошей з родинного бюджету витрачалася на ліки та поїздки до лікарів.
— Йди, синку, просися на роботу до дядька Петра, він же голова колгоспу й мій рідний брат, сподіваюся, не образить племінника, — радив тато.
І Максим пішов, хоч знав, який лихий у дядька Петра характер. Він міг на будь-кого зі своїх працівників накричати, привселюдно принизити, «оштрафувати» за найменшу провину та позбавити половини й без того мізерної «колгоспної» зарплати. Із сім’єю свого рідного брата майже не родичався, бо не вважав за рівних — хто він (!), а хто вони (?)
Петро Кирилович зустрів племінника, м’яко кажучи, негостинно. У його кабінеті якраз сидів головний інженер господарства, перед яким дядько й вирішив показати свою владу.
— То що, на роботу хочеш влаштуватися? — прискіпливо розглядав Максима. – А що ти вмієш?
— У мене є права на водіння вантажівок, я і в армії водієм був, — запевнив хлопець.
— Ич, який, за кермо захотів! Водіїв у мене й без тебе вистачає. Скотарем підеш на ферму, бази чиститимеш, — чоловік недбало махнув рукою на двері, мовляв, розмову закінчено.
І Максим пішов на ферму. Батьки говорили: працюй, синку, старанно, дядько помітить і дасть кращу роботу. Тож юнак старався: на роботу приходив удосвіта, мало не до блиску вичищав бази, доглядав колгоспних корів, мов власних. Він навіть стоїчно терпів те, що на дискотеках у сільському будинку культури дівчата не хотіли танцювати з ним, бо хоч і мився ретельно — від нього тхнуло коров’ячим гноєм. Цей запах ніби в’ївся у тіло, у волосся, й над хлопцем глузували. Зрештою він почав сторонитися компаній, друзів, днями був зайнятий на роботі, в вечорами сидів удома. Так минув рік.
Втім якщо голова колгоспу й приїздив на ферму, то проходив повз племінника з таким виглядом, ніби той був порожнім місцем. Працівники ферми лише співчували йому: «Ой, хлопче, у нашого Кириловича кам’яне серце: старайся — не старайся, однаково не оцінить тебе, слова доброго від нього не дочекаєшся».
Одного разу за юнака вирішив вступитися Федір Гнатович — чоловік пенсійного віку, який підробляв на фермі різноробочим. Він звернувся до голови колгоспу, коли той в черговий раз приїхав туди у справах:
— Петре Кириловичу, дайте племінникові якусь чистішу й престижнішу роботу, він працьовитий, чемний, дисциплінований, не підведе. Бо якось негоже вашому родичеві у скотарях ходити.
— Що?! — оскаженів голова, — ти мені вказуватимеш що робити?! Геть з моїх очей, тебе звільнено!
Максим, котрий був неподалік і мимоволі почув цю розмову, раптом теж скипів і, підбігши до дядька, заявив рішуче:
— Я теж звільняюся! Нехай на вас невдахи батрачать, бо працьовитих людей ви не цінуєте!
— Та пішов ти!..
На сімейній нараді, яка почалася з гнітючого мовчання через синове звільнення, юнак сказав батькам, що хоче вивчатися на агронома: «Тато, мамо, я землю люблю, я ж тому і пішов у колгосп, бо думав досвіду наберуся, авторитет заслужу, аби потім від господарства направлення на навчання отримати. Не знаю, за віщо мене так не злюбив рідний дядько? Тільки його наруги більше не терпітиму…»
Улітку Максим успішно склав іспити до сільськогосподарського інституту. Щоб син на перших порах мав гроші на прожиття у місті, батьки продали свою домашню «годувальницю» — корову. Він розумів, настільки їм нелегко ведеться, тому паралельно з навчанням постійно знаходив підробіток — і вантажником працював, і двірником, і навіть позмінно офіціантом у ресторані. А коли після другого курсу розпочалася практика на виробництві, з головою поринув у агрономію.
Викладачі поважали студента за успішність, керівники господарств, у яких він стажувався, дуже хвалили за вміння та гострий розум. «Ти, юначе, природжений агроном», — казали.
Інститут Максим закінчив із відзнакою. Тоді якраз розпочалася реорганізація колгоспів, тривало розпаювання земель. Він умовив батьків і бабусю з дідусем довірити йому обробляти сімейні земельні наділи, які, за угодою із керівником агрофірми, де колись проходив практику, засіяв експериментальним насінням пшениці. Добрива йому теж виділила агрофірма. А щоб придбати хоч якусь техніку, довелося взяти банківський кредит під заставу будинку…
Урожай Максим зібрав рекордний. Він отримав значний прибуток від продажу збіжжя, розрахувався з боргами. Чимало односельців, побачивши, що молодий чоловік добре господарює на землі, запропонували йому і свої паї в оренду. Максим днював і ночував у полі, тож наступного літа врожай вирощеної ним пшениці знову перевершив усі сподівання.
Невдовзі він створив власне сільгосптовариство, куди перейшли працювати половина колишніх колгоспних фахівців, збудував великий просторий будинок, одружився із донькою голови сільради — дуже гарною дівчиною з бездоганною репутацією. У них одне за одним народилися троє діток.
Про своїх батьків молодий чоловік дбав трепетно й зворушливо — двічі на рік вони лікувалися й відпочивали у санаторіях, побували за кордоном. Наче аж помолоділи!
Натомість у дядька Петра справи пішли геть кепсько. Мало того, що він втратив у селі вплив і від нього розбіглися працівники, а землі в обробітку залишилося із сотню гектарів, ще і його єдиний син Славко «підставив батькові підніжку».
Славко був однолітком Максима. Петро Кирилович душі в ньому не чув: коли хлопчик був дитиною, купував йому дорогі іграшки, а коли підріс — вартісні речі. Одразу після закінчення школи придбав Славкові «круту» іномарку, золотого годинника, давав шалені гроші на модний одяг та дівчат.
«Що ти коїш? — дорікала Петрові дружина. — Наш син росте пещеною неробою, вже на мене покрикувати почав». «Та заспокойся ти, — відповідав чоловік, - я хочу привчити нашого хлопця до розкішного життя, аби він завжди мав стремління до багатства!»
Та Славко призвичаївся до наркотиків. З неймовірною швидкістю син витратив усі свої гроші й дістався батькових. Коли Петро Кирилович усвідомив масштаби біди, що звалилася на їхню сім’ю, було вже запізно – Славко став неконтрольованим: одного дня батько відмовився давати синові гроші і той наставив йому до горла ніж…
Зрештою молодик помер від передозування, а дядько Петро з горя запив. Зважаючи на його бездіяльність, правління сільгосппідприємства, яке він очолював після розпаду колгоспу, переобрало керівника. Ним став заступник Петра Кириловича, котрий мав свої «рахунки» з начальником (колись не поділили коханку), тож відмовився брати його на роботу.
Чи то пережите далося взнаки, чи внаслідок розгульного життя, що вів у щедрі роки свого головування, дядько Петро тяжко захворів — у нього виявили пухлину. Лікарі запевнили: якщо її терміново видалити, то хворого можна врятувати, і назвали ціну операції. Вона Петрові Кириловичу здалася захмарною, бо в його оселі поселилися злидні…
— Іди до Максима, попроси допомоги, — радила дружина, — більше ні в кого з нашої рідні таких грошей немає.
Мнучи в руках картуза, дядько Петро стояв на порозі будинку племінника. Куди й подівся колишній кремезний чоловік із пишною гривою волосся — у свої 62 роки він виглядав немічним стариком:
— Чуєш, Максиме, допоможи, позич грошей на операцію, не дай померти рідній людині, бо тебе Бог не простить.
— Та невже? — насмішкувато блиснув очима молодий чоловік. — Власне, ви праві, вас же он не простив за людські приниження. Тільки чому ви раніше про Бога не думали, а тільки зараз його згадали?
— Пам’ятаєш, я ж тебе колись на роботу взяв…
— О, дійсно, то була ще та робота!..
— Але ж зарплату отримував, з голоду не вмер!
— Я ті копійки, які мені платили, сповна відробляв.
— То що, даси грошей на операцію? — з надією запитав дядько Петро.
— Я вам їх за роботу заплачу, йдіть до мене двірником. Бачите, яка садиба велика, не встигаю підмітати. Тиждень попрацюєте — заплачу по-королівськи! Тільки мітлу прихопіть, бо моя якраз зламалася.
— І оце я, шанований голова колгоспу, на старості літ маю тобі прислужуватися?! Геть знахабнів!
— Ну, як хочете, Вам же гроші потрібні — не мені…
Наступного дня Петро Кирилович з мітлою через плече прийшов до Максимового двору. Господар чекав його біля воріт з конвертом у руці.
— Візьміть, дядьку, гроші, про двірника я пожартував. Просто дуже хотілося, аби ви хоч на схилі років відчули, як воно — бути прохачем, сподіватися на людину, від якої залежить твоє майбутнє, й терпіти від неї приниження… Але я не злопам’ятний, одужуйте. Після операції підлікуєтесь у санаторії, я оплачу витрати.
Максим пішов, а дядько Петро ще довго стояв біля воріт з мітлою в одній руці та з конвертом у другій, і очі йому туманилися слізьми…
Авторка Олена ОЛІЙНИК
