Сільську домашню роботу Галина зненавиділа з дитинства. Її мама позмінно (через тиждень) з восьмої ранку до восьмої вечора працювала продавцем у продовольчому магазині. Тато був водієм сільгосппідприємста, у жнива трудився в полі до ночі. Тож коли батьки пізно поверталися додому, вся турбота по господарству лягала на плечі школярки Галі: вона мала в обід і ввечері напоїти й нагодувати «птаство» (курей, качок, гусей, індиків), трьох кабанчиків та свинку, двох телят, здоїти корову.
Десь із травня до вересня, якщо не дощило, сім’я вечеряла біля хати під розлогим горіхом. І розмова за столом розпочиналася, зазвичай, словами:
— Доню, ти свиням замішала? А курям трави нарвала? Скільки літрів молока сьогодні дала наша Венера?
Галина сердилася:
— Мене вже дістали ваші свині! От скажіть, навіщо нам скільки живності?! — Як навіщо? — мати примирливо гладила доньку по голівці. — Щоб тобі на навчання грошей назбирати, на весілля… Ти в нас гарненька, у дівках не засидишся, хлопці вже на тебе задивляються. Он Михайло, син завідувача зерноскладом, очей з тебе не зводив, коли ви в магазині з ним зустрілися, я помітила. Він твій однокласник? Зверни на нього увагу: вихований, із заможної родини, хорошим чоловіком буде.
— Ага, у них дармового зерна багато, тож удома ціла свиноферма, яку треба доглядати. Ніколи не вийду заміж за сільського хлопця! — запевняла дівчина.
Вона довго не могла визначитися з професією. А потім, переглянувши кілька телесеріалів про медиків, сюжети яких аж «кишіли» службовими романами, вирішила, що чоловік-лікар — це саме те, що їй потрібно: по-перше, завжди шанована людина; по-друге, постійно «з наваром», бо пацієнти «дякують» грошима й продуктами (отже, життя з ним безбідне), по-третє, їй дуже личив білий колір, а, значить, у білому халаті вона виглядатиме неперевершено. Тому випускниця вирішила податися в медицину.
Оскільки в школі Галина навчалася посередньо — на вступ до університету не зважилася, подала документи в медичне училище. Та біологія давалася їй складно, тож сумки з дому й батьківські гроші не раз і не двічі рятували студентку від незадовільних оцінок.
Так само, завдяки хабару «потрібній людині», новоспечена медсестра влаштувалася до терапевтичного відділення районної лікарні, яке очолював закоренілий сорокарічний холостяк — чоловік приємної інтелігентної зовнішності. Проте «закрутити роман» із ним не вдалося: через місяць після працевлаштування Галини він звільнився і виїхав із селища, бо отримав вигідну пропозицію з міської лікарні, якою завідував його товариш.
Не виявилося потрібної для одруження кандидатури й у хірургії: там практикували два лікарі передпенсійного віку й жінка-гінеколог. Тоді, знову ж таки, за сприяння батьків, вона перевелася до стоматології, де поруч із досвідченим фахівцем працював привабливий 30-річний лікар Олег. Прикрість полягала лиш у тому, що був він одружений і мав трирічну доньку. Та Галина поставила собі за мету звабити його і «відбити» у дружини, адже заробляв стоматолог дуже пристойно.
Слід сказати, Галина мала незаперечні принади — струнке тіло, чисте обличчям, пишне каштанове волоссям, брови «врозліт» та виразні сіро-зелені очі, обрамлені довгими віями. І вже невдовзі вони о Олегом почали зустрічатися на зйомній квартирі.
Він не скупився на компліменти й щедрі подарунки для молодої медсестри, навіть влаштував спільний тижневий відпочинок у Болгарії…
Так тривало майже рік. Але варто було Галині заговорити про розлучення Олега з дружиною та створення нової сім’ї, як чоловік почав втрачати до неї інтерес, таємні побачення майже припинилися. А коли вона з відчаю вдалася до погроз — мовляв, викриє його, стоматолог запевнив: у той же день, коли це станеться, медсестра «вилетить» не тільки з лікарні, а й змушена буде покинути селище.
Після цього він різко обірвав їхні стосунки. Галина невимовно страждала, адже, забувши про корисливі мотиви, встигла закохатися у лікаря.
Із тривалої депресії молоду жінку вивела її колишня однокласниця Лариса, котра виходила заміж за місцевого поліцейського й запросила Галину дружкою. Весільний дружба Володимир, співробітник нареченого, Галині сподобався з першого погляду, а жартівливі конкурси «з підтекстом», в яких вони брали участь, одразу їх зблизили. Коли хтось за столом промовив: «Переливаю зі склянки в кружку, хай поцілує боярин дружку» — Володимир ніжно поцілував Галю, а вона несподівано для себе міцно обняла його.
— Галько, ти підкорила лейтенанта поліції! — сміялася Лариса. — До речі, він — підходяща тобі пара — молодий, гарний, з почуттям гумору. Знаєш, поліціянти у нас не бідують, крім зарплати, всі мають додатковий дохід. Наприклад, мій Славко з Володею вирощують кавуни…
Через три місяці побачень Володимир запропонував Галині руку й серце. А після одруження пара перейшла жити до батьків молодого, з якими він мешкав, бо був їхнім єдиним сином. У них був просторий двоповерховий будинок на околиці райцентру і… велике господарство.
З роботи медсестра звільнилася: Олег часто безпідставно гримав на неї (сердився за колишнє, ревнував до теперішнього), та й Володимир запевнив, що сам забезпечить молоду сім’ю, жінці працювати не обов’язково.
Аби заробити статки, чоловік допізна затримувався на роботі, в сезон — «пропадав» на полі. А Галина змушена була разом із його літніми батьками поратися по господарству — годувати свиней, бичків, кроликів, продавати по сусідах і знайомих курячі яйця… Ночами вона тихцем плакала в подушку, бо знічев’я повернулася до ненависної сільської роботи.
Незважаючи на великий будинок, і ця родина в теплу пору року воліла вечеряти за круглим столом в альтанці, розташованій у дворі. Якось у червні, під час вечері, Володимир заявив, що на роботі виникли неприємності, деякий час він не зможе «підпільно» залучати на поле сторонніх осіб, тож кавуни й дині треба прополювати власними силами. Батьки підтримали сина, натякнувши при цьому, що їхня невістка не дуже беручка до роботи.
Після тижня, проведеного на баштані під палючим сонцем із сапою, у Галини нестерпно боліла спина, на руках з’явилися мозолі. Втім ні вдячності, ні доброго слова від чоловіка вона не дочекалася. Володимир лише сказав, що восени, як вигідно реалізує врожай, вони кілька днів зможуть відпочити в Єгипті.
У серці молодої жінки, котра у 22 роки перетворилася на звичайну домогосподарку, зачаїлася образа, що міцніла з кожним днем. Та останньою краплею стала фраза свекрухи, сказана наприкінці серпня під час чергової спільної вечері в альтанці: «Галю, чому свині так кричать? Ти їх, певно, не нагодувала?» Жінка кинула ложку на стіл і пішла до кімнати збирати речі.
Через місяць Галина отримала розлучення…
Осінь і зиму вона пожила у своїх батьків, а на весну, за порадою односельчанки Віри, яка вже встигла попрацювати за кордоном, поїхала на заробітки до Польщі. Спочатку влаштувалася на завод, де виготовляли телевізори за ліцензією. Жінка стояла «на конвеєрі» й перевіряла корпуси майбутніх електроприладів. Мало того, що робота була «на ногах» по 10-12 годин на добу, так ще й виснажлива: від напруження під кінець дня боліли очі, голова, руки.
Не одна Галина не витримала такого навантаження — разом із нею влітку із заводу на збирання полуниці до фермера, який гарантував 8-годинний робочий день, перейшла заробітчанка Тамара із Волині, матір двох дорослих синів.
Фермер Анджей, чиї володіння розташовувалися в одному із сіл Плонського повіту, зустрів жінок привітно, бо в нього саме була гаряча пора — ягоди масово дозрівали, а робочих рук не вистачало. Невисокий на зріст 45-річний вдівець із борідкою та глибокими залисинами весь час приємно посміхався і кланявся Галині при зустрічі.
Новоприбулих поселили в спеціально збудованому (поблизу ангара з технікою) гуртожитку на 10 людей, де вже жили інші працівники, переважно з України та Молдови. Садиба Анджея знаходилася в кількох кілометрах від поля, він щодня на чорному позашляховику приїздив звідти до ягідних плантацій.
— На що витратиш зароблені гроші? — якось запитала Галину Тамара, випростовуючи спину та масажуючи поперек червоними від соку полуниць пальцями.
— Не знаю, певно відпочину десь за кордоном, — відповіла Галина.
— От дурна! Ти ж і так за кордоном, — розсміялася волинянка. — Краще подивись та оціни, як перед тобою прогинається наш поляк, аж облизується, коли бачить! Раджу тобі не зважати на значну різницю у віці, головне — він забезпечений і характер у нього доброзичливий. Ми тут уже два місяці, а я жодного разу не бачили його напідпитку. Йой, якби ж мій Михайло не пив, якби працював і заробляв, сиділа б я вдома, нікуди не рипалась. Але ж синам на навчання гроші потрібні — вони погодки, старший уже наступного року випускник…
Галина замислилася над словами подруги, бо повернення додому в село лякало її. Тому, зваживши всі переваги від шлюбу з поляком, Галина почала відповідати взаємністю на його залицяння. За два тижні він запросив її до Варшави, показав місто, пригостив у вишуканому ресторані. Ніч пара провела в дорогому готелі.
А через три дні після цього Анджей примчав до Галини на своєму джипі з букетом квітів і перснем, запропонувавши вийти за нього заміж…
Вересневе сонце повільно котилося до горизонту, позолотивши верхівки дерев. У палісаднику, поруч із білосніжним котеджем, за столом вечеряла сім’я: Галина, Анджей та його 70-літня матір. Вітерець легенько торсав краї мережаної скатертини, пахло свіжою випічкою, трав’яним чаєм. З ферми, розташованої неподалік, долинало мірне бекання овець, їм «відповіли» кози, ліниво заквоктали кури. Почувши ці звуки, Галина мимоволі скривилася.
— Моя мама не довіряє магазинній продукції, — виправдовувся, помітивши невдоволення дружини, Анджей, — визнає тільки натуральну, вирощену тут, на фермі. Тож доводиться тримати невеличке господарство.
— Я б не сказала, що воно невеличке, — зауважила Галина.
— Анджею, — мати, зробивши ковток ароматного чаю, звернулася до сина, — я сьогодні звільнила нашу помічницю Беату, яка на фермі працювала. Навіщо витрачатися на оплату їй, ми з Гала (так, з наголосом на другий склад, вона називала невістку з України — прим.) самі впораємося. Правда ж? — підморгнула вона молодій жінці.
Галина вимушено усміхнулася й одразу перевела погляд на сонячний диск, що вже торкнувся небокраю. Його останні промені яскраво освітили її обличчя. «Нехай ці двоє думають, що мої очі сльозяться від яскравого світла», — вирішила Галина…
Авторка Олена ОЛІЙНИК
