Новорічна погода не порадувала — йшов дощ, тож Юля з маленьким Данилком провели свято вдома біля ялинки. Нарешті на Різдво пішов сніг. Досхочу накатавшись на санчатах, зліпивши у дворі аж три снігові баби, стомлений, але вдоволений син заснув, притискаючи до себе м’якого динозаврика, котрого Юля купила йому до Різдва на останні гроші…
Після свят вона вже не ходитиме на роботу: через недофінансування сільську бібліотеку закрили, де жінка — юрист за освітою, працювала там майже три роки, відколи приїхала в село (іншої роботи не знайшла). Що робити далі — не уявляла. Відчай стискав серце, сльози наверталися на очі. Юля вимкнула світло, накинула на плечі пухову хустку, сіла біля вікна, схиливши голову на руки, й дивилася, як лапатий сніг падає в сад, позолочений світлом вуличного ліхтаря…
Раптом у глибині саду помітила чиюсь постать у довгому червоному пальті. Мабуть, сусід дядько Микола одягнувся для онуків Дідом Морозом, подумала. Тільки як він опинився в Юлиному дворі? Чи хильнув лишку й хвіртки переплутав? І таке траплялося. Та ні, чоловік прямував до її вікна. Обережно зазирнув у нього. Його очі були яскраво-блакитні й надзвичайно добрі, довга біла борода виблискувала сріблом, а на густі брови сів іній. Він обережно постукав у шибку. Юля, мов зачарована, відчинила вікно настіж:
— Ви хто?
— Дід Мороз.
— Справжній?!
— Звичайно. Йду, дивлюся, дівчина плаче коло вікна. Та ще й у Святвечір. Так не годиться. Що сталося?
— Я стомилася від самотності й безвиході…
— Така гарна й самотня?!
— Не зовсім самотня, є в мене трирічний синочок.
— А де ж його батько?
— Я навіть не знаю, де він зараз…
— Розкажи про себе, будь ласка, можливо я зможу чимось допомогти?
Вони всілися удвох на підвіконня, Дід Мороз укрив Юлю полою свого довго пальта, яке несподівано виявилося м’яким та теплим, і молода жінка довірливо розказала йому про свою нещасливу долю:
— З Ігорем ми познайомилися в кафе, де я з подругами відзначали закінчення вузу. Це було кохання з першого погляду. Ми увесь вечір не зводили одне з одного погляду, а потім він мене провів до гуртожитку… Після місяця побачень юнак запропонував жити разом. Я погодилася, бо він щиро кохав мене, а я його.
Ігор із заможної сім’ї: успадкувавши від батька видавничу справу, успішно продовжував її. Жив разом із матір’ю у шикарній просторій квартирі в центрі міста. Свекруха одразу мене не сприйняла, бо вважала, що я її синові не пара. При ньому вона поводилася улесливо, а як тільки ми з нею залишалися удвох — ображала мене, інакше як «селючкою» не називала. Я терпіла, бо чоловік дуже любив свою матір, після смерті батька оберігав її від усіх неприємностей.
Якось Ігор поїхав на кілька тижнів у закордонне відрядження. А за два дні після його від’їзду тест показав, що я вагітна. Найперше вирішила поділитися новиною зі свекрухою, наївно сподіваючись, що звістка про майбутнього онука розтопить її крижане серце. Та вона мов оскаженіла: звеліла негайно забиратися з квартири і з їхнього життя. Інакше, погрожувала, навигадує такого, що Ігор сам викине мене звідси.
Я, шокована, спакувала речі, сіла у потяг та й поїхала сюди в маленьке село до єдиної рідної людини — бабусі (її вже рік як немає на світі). Ігор ніколи тут не бував, але ж знав, звідки я, тож при бажанні міг знайти. Втім, не шукав. Свекруха ж тоді «на прощання» видерла з моїх рук мобільний, зателефонувати йому я не могла…
— Ти досі його кохаєш? – запитав Дід Мороз.
— Так, кохаю. І дуже хочу, щоб у мого Данилка був батько.
— Не тривожся, Юлю, все буде добре…
…Юля прокинулася від Данилкового плачу — кликав маму. Це ж треба, біля вікна заснула! А сон який наснився — дитячий, про Діда Мороза. Погладила сина по голівці, заспокоїла, прилягла поруч з ним, та до ранку так і не змогла заснути.
Удень Юля розчищала доріжки у дворі від снігу, син грався поруч. Потім готувала обід. А по обіді у двері хтось постукав. Жінка швиденько відчинила двері й завмерла: на порозі стояв… Ігор! Юля не могла вимовити й слова, стояла, заціпенівши. До мами розгублено притискався Данилко — маленька Ігорева «копія». Натомість чоловік говорив без упину – хвилюючись, затинаючись, ніби боявся, що його переб’ють на півслові й виставлять за двері:
— Юлечко, кохана, здрастуй, пробач мене, я ж нічого не знав!.. Я тільки вчора вранці дізнався. Мати перед дуже складною операцією все мені розказала, аби душу полегшити, зізналася, що тоді вигнала тебе, вагітну. А мені, коли повернувся, сказала, що ти втекла з іншим і нібито переказала не шукати тебе, забути. Я місця собі не знаходив, але ж матері повірив… Прости мене! Я за вами приїхав. У мене тепер окрема квартира. Синочку, я твій тато, йди до мене, маленький…
…Всю ніч Юля з Ігорем не зімкнули очей. І тільки під ранок чоловік, знесилений шістсоткілометровим переїздом на авто та емоціями, заснув. За вікном знову йшов сніг. Шибки виблискували морозяними візерунками. Юля обережно продмухала на одній кружечок і, визираючи крізь нього в сад, прошепотіла: «Спасибі, Дідусю Морозе».
Авторка Олена ОЛІЙНИК.
