Оксана ніби заціпеніла з чашкою в руках. Хоч чай у ній давно вистиг, вона не зробила й ковточка. У голові пульсувала лише одна думка: як жити далі?
…За 13 років шлюбу про чоловікові походеньки жінка знала чимало. Та коли рік тому його чергова молода коханка прийшла до неї сама й повідомила про вагітність — подала на розлучення. Замість того, аби шукати хоч якісь виправдання, Віктор почав дорікати дружині, що розлучення негативно позначиться на його репутації, а він же — далеко не остання людина в районі! І вимагав, аби забрала заяву. Показово, «на людях», чатував на неї після уроків біля школи з букетом квітів, а вдома зчиняв скандали з образами й погрозами, навіть після розлучення, яке все ж відбулося. І все це на очах 12-річного сина Антона…Стомившись від з’ясовування стосунків, якраз напередодні нового навчального півріччя (після Новорічних свят) Оксана звернулася до начальника райвідділу освіти з проханням перевести її у найвіддаленішу школу району. Той зрадів невимовно, бо з математиками взагалі у школах сутужно, а з Миколаївки, що аж за 50 кілометрів від райцентру, саме виїжджала математичка — вийшла заміж за міського.
Оксана вселялася у квартиру, коли ще тривали зимові канікули, а її попередниця, щаслива наречена Марина, пакувала валізи, даючи цінні настанови: «Колектив у нашій школі непростий. Новачків недолюблюють. Тим паче, таких гарних як ти. Сама розумієш — жінки (фізрук і фізик — пенсіонери, не рахуються). Огризайся! З батьками розмовляй суворо, до учнів стався вимогливо — не дозволяй сісти на голову!» Присіла «на доріжку»: «Дрова й вугілля у сараї, грубка горить добре».
Двокімнатна квартира містилася в одному з трьох «вчительських» будиночків, збудованих у селі років 20 тому для молодих педагогів. Наразі третину квартир займали не вчителі, та головне — жодного порожнього помешкання, будиночки доглянуті, упорядковані. Антон одразу ж обліпив стіни своєї кімнати плакатами спортсменів і кінозірок, на чільному місці встановив невід’ємний атрибут сучасного підлітка — комп’ютер. Син був дуже товариським хлопцем, тож друзів знайшов швидко, в класі, що називається, «прижився». А ось Оксані довелося складніше, Марина була права…
Директор Катерина Сергіївна чомусь вирішила, що математичка з районного центру з’явилася у їхній школі з однією метою — зайняти її місце, і на зауваження не скупилася. Аби догодити директрисі, завучі також «підпрягалися»: то блузку вчителька надто прозору як для школи одягла, то учні на уроках шумлять, то її дев’ятий клас ділянку погано перекопав…
Оксана не зважала. Вона обожнювала свій предмет, дуже сподобалася учням. На кінець навчального року успішність з алгебри та геометрії у класах, де вона викладала, стрімко зросла. За показниками успішності школа в районному рейтингу піднялася одразу на кілька щаблів, дорікання практично припинилися.
Майже все літо жінка з сином провела у батьків на Хмельниччині, а наприкінці канікул повернулася в село й сходила зі своїм, тепер уже десятим класом, у похід. На осінніх канікулах вони відвідали запорізьку Хортицю.
Минулого тижня її учениця Оленка Міщенко перемогла на обласній олімпіаді з математики — уперше за всю історію школи. А сьогодні вчителька взагалі почувалася щасливою: за підсумками півріччя у її класі — жодного двієчника, третина із 24-х учнів з усіх предметів отримали «добре» та «відмінно».
Оксана бадьоро крокувала по скрипучому сніжку. Її щоки розрум’янилися, з-під шапки вибився кучерик і лоскотав скроню. Вона посміхалася легеньким сніжинкам, що падали з неба, сизому диму, який вився з коминів над дахами, перехожим. Її зупинив Анатолій, батько Сашка Голоти, місцевий фермер:
— Добридень, Оксано Володимирівно! Ну, як там мій шибеник? Бо за роботою ніколи й у щоденник глянути.
— Чудово, — похвалила Оксана, — ваш Сашко «десятку» з алгебри отримав — молодець!
— Справді?! Ну, спасибі Вам! — зрадів батько. Він нахилився і поцілував їй руку прямо у рукавичку. Потім розповів анекдот про одвічний конфлікт батьків і дітей, над яким разом щиро посміялися — та й розійшлися.
Удома Оксана розтопила піч (Антон подався на репетицію новорічного шкільного свята), розігріла голубці, закип’ятила чаю. Та випити його не встигла — у двері подзвонили. Вона відчинила. У квартиру буквально увірвалася Тамара, дружина Анатолія Голоти:
— Що, вчителько, чоловіка мого захомутати вирішила?!
— Світлано, про що Ви?
— Не розумієш, овечкою прикидаєшся?! Мені добрі люди все розказали, як ви посеред села цілувалися, сміялися — наді мною, мабуть? — не вгавала розлючена жінка. — Ось що я тобі скажу: геть із нашого села! Ти не мені одній насолила. Чи не бачиш, як чоловіки вивертають голови у твій бік, коли йдеш. На батьківські збори воліють самі ходити, чепуряться… Та більшість жінок у селі тебе ненавидять! Нам тільки й залишається чекати, залицяння чийого чоловіка приймеш? Май на увазі: до мого і близько більше не підходь — очі повидираю! Випаливши все це, жінка щосили грюкнула дверима й пішла.
Оксана вже годину сиділа з чашкою в руках, а в скроні болем віддавалося: «За що?!» Якщо Світлана й вигадала про «більшість жінок», то хтось же їй напліткував про них з Анатолієм. «Добрі люди»… Значить, село так і не прийняло її… Як тут жити далі?!
Із оціпеніння жінку вивів дзвінок мобільного.
— Алло, — пролунав приємний жіночий глос. — Оксано, ти?
— Я, — відповіла розгублено. — А хто Ви?
— Не впізнаєш? — співбесідниця розсміялася. — Це — твоя університетська подруга Ольга Колосова, пам’ятаєш таку?
— Олю!
— Ледве «вирахувала» номер твого мобільного, через Ларису Вишнякову дізналася. Вона мені розповіла, що ти робиш кар’єру сільської вчительки!
— Кепкуєш? — Оксана гірко посміхнулася.
— Навіть не збираюся! У мене до тебе ділова пропозиція. Я одразу після новорічних свят відкриваю приватний коледж, набираю сильну команду. А ти ж була кращою на курсі! Приїзди до мене працювати, не пошкодуєш.
— А де ж я житиму в столиці, Олю?
— У мене — триповерховий будинок, місця вільного — хоч конем гуляй (ти ж не забула, що я – дружина депутата?). А з часом проблему житла вирішимо і заміж за принца видамо (вибач, Лариса розказала про твоє розлучення). До речі, у нас сини одного віку, потоваришують. Ну, зважуйся!
— Олько, твій дзвінок такий несподіваний, але знала б — який вчасний!
— Оксанко, я завжди з’являюся вчасно, звикай. Новий рік через п’ять днів. Де зустрічаєш?
— Ще не знаю…
— А я знаю: в Києві, у мене. Словом, я вже замовила вам із Антоном квитки в один бік на 30 грудня. Збирайся, подруго. Завтра зателефоную. Па-па!
Оксана рвучко підвелася з-за столу. Оце так несподіванка! Ще п’ять хвилин тому вона не знала, куди подітися від сорому й образи, як жити далі, а тут перед нею такі перспективи! Вона дістала валізи з антресолі. «Завтра ж напишу заяву на звільнення і — прощавай, Миколаївко, з пліткарками навіки!» Аж раптом згадала, що обіцяла повести школярів на зимових канікулах у Карпати. Зрештою, хіба мають діти відповідати за вчинки своїх батьків?..
Вона безпорадно сіла на ліжко, замислилась. Але ж якщо батькам ревнощі та заздрощі важливіші, ніж успішність власних дітей, чому вона має терпіти несправедливі дорікання, продиратися крізь терни підозрілих поглядів, доводити, що ні на чиє подружнє щастя не зазіхає?.. Власне, життя одне, а від її рішення залежить також майбутнє сина.
Оксана рішуче відкрила шафу, і, вже не вагаючись, почала перекладати одяг із нього у валізи…
Авторка Олена ОЛІЙНИК
