Ніна вважала, що дитинства в неї не було. І небезпідставно
Нещастя сталося, коли їй виповнилося сім років. Улітку вона з мамою, татом та п’ятирічним братиком Антоном поїхали на море, про що мріяли ще із зими.
Доки батьки на березі розстеляли покривало, із чотирьох жердин та простирадла облаштовували саморобний «навіс», діти, прихопивши яскраві надувні круги, побігли у теплі хвилі, що пінилися білими «баранцями».
— Не заходьте далеко! От нетерплячі! — махнув рукою батько.
— Обережно, там хвилі! Слідкуй за братом! — навздогін Ніні крикнула мати.
Круги діти не одягли, а тримали їх поперед себе в руках і щосили «молотили» по воді ногами — так їм здавалося, що вони пливуть. Азовське море мілке, вже й від берега далеченько відпливли, та Ніні вода все ще була по пояс, а Антонові сягала грудей. Аж раптом дівчинка ніби в яму втрапила і різко занурилася у воду по шию, тож міцніше схопилася за круг. Натомість Антон свій ненароком випустив із рук. «Ніно, лови мій круг!» — гукнув хлопчик. І вона кинулася за братовим кругом, а його все далі й далі відносило течією. Та коли нарешті вона схопила круг і попливла назад, Антона ніде не було видно. Сонце пускало по воді мільйони сонячних зайчиків, що сліпили очі, неподалік у теплих хвилях моря безтурботно плюскалися десятки відпочивальників, але брата серед них Ніна не бачила.
Хтозна, якби вона одразу покликала на допомогу… Та дівчинка дуже злякалася: з двома надувними кругами в руках, долаючи опір води, Ніна йшла то в один, то в інший бік, шукаючи поглядом біляву голівку Антона, а потім, усвідомивши, що сталося щось страшне, голосно закричала: «Допоможі-і-іть!»
Далі події відбувалися наче в тумані. Ніну підхопили чиїсь дужі руки й понесли з води на берег; тато торсав її за плечі так, що голова хиталася, ніби в ганчірної ляльки, і щось кричав; мама невпинно й пронизливо голосила, кидалася до моря, а її тримали й заспокоювали сторонні люди.
Тіло Антона рятувальники знайшли аж під вечір…
Відтоді в їхньому домі поселилася важка гнітюча тиша: мама й тато між собою майже не спілкувалися, на доньку також уваги звертали мало. Кожен наче перебував у власному невидимому коконі, що відділяв їх не лише одне від одного, а й від усього світу.
Зрештою, батько запив. Співчуваючи його горю, голова колгоспу декілька місяців терпів нетверезого зоотехніка, але таки змушений був звільнити, бо той просто перестав виходити на роботу. Після цього мама з татом дуже посварилися, він зібрав речі і сказав, що їде до своєї сестри у Молдову, там знайде роботу й надсилатиме сім’ї гроші.
Відтоді батька Ніна ніколи не бачила: за рік від тітки з Молдови надійшла телеграма, що він помер від серцевого нападу.
Мати, здавалося, зовсім збайдужіла до доньки, навіть їсти їй готувала не завжди. Тож дівчинка, приходячи зі школи, нерідко сама поралася на кухні. Мама не перевіряла домашнє завдання, не цікавилася успішністю, ніколи не кликала Ніну додому, коли та гралася на вулиці…
Дорослішаючи, Ніна розуміла, що саме її мати вважала винною у смерті брата й усіх нещастях, і почуття провини глибоко проросло у серці доньки. Вона також стала відлюдькуватою, ні з ким не дружила. Здебільшого, сиділа вдома й багато читала.
Від кепкувань однолітків Ніну рятувала врода. Особливо вражали її великі зелені очі під густими чорними віями, тонкі риси обличчя й розкішне світло-каштанове волосся. Та хлопці не наважувалися залицятися до дівчини, котра ніколи не посміхалася, за що у школі її прозвали «сніговою королевою».
Натомість на останньому курсі фармацевтичного факультету медінституту, куди Ніна вступила, вона відповіла взаємністю аспіранту Михайлу, міському жителю. Побравшись, молодята найняли квартиру, бо наречена навідріз відмовилася жити зі свекрами.
А за дев’ять місяців у пари народився хлопчик. Ніна назвала його Антоном. Відтоді для неї нікого не існувало, крім сина. Михайло витримав пів року ігнорувань (дружина його ніби взагалі не помічала), подав на розлучення й повернувся у квартиру до свої матері. Ніна зібрала речі й поїхала в село до своєї.
Народження онука не вплинуло на їхні стосунки. Мати перейшла жити у літню кухню, залишивши будинок у розпорядження Ніни з малюком, так вони й вони жили в одному дворі, мов чужі люди.
Коли Антону виповнилося два рочки, у матері стався гострий гіпертонічний криз. Чекаючи «швидку», Ніна сиділа біля ліжка хворої. Раптом мати зітхнула, подивилася на неї очима, повними сліз, і тихенько промовила: «Прости мене за все, доню». Це були її останні слова…
Ніна жила для Антона. Вона відкрила в селі аптечний кіоск, що користувався попитом, але сина в дитсадок не віддала, він завжди був поруч із нею: на руках або у візочку. Інколи молоду матір за прилавком заміняла хрещена малого — колишня однокласниця Ніни, з якою вона сиділа за одною партою, — Наталя.
За сином Ніна що називається «трусилася»: до середини травня він ходив у теплій шапці, коли грався на подвір’ї чи на дитячому майданчику в центрі села — не відходила від нього ні на крок.
Антон, дивовижно схожий на матір, ріс рухливим малюком, і в четвертому класі умовив її записати його у секцію з футболу. Але й на тренування вона ходила разом з ним. Десь на третій чи четвертій тренувальній грі Ніна помітила, що один із хлопчаків підставив Антону підніжку (що у футболі трапляється досить часто), і той упав. Тоді вона при всіх лозинкою відшмагала винуватця, посварилася з його батьками, а Антон, до якого міцно «прилипло» прізвисько «мамин синок», більше на стадіон не ходив.
Якось улітку, коли йому виповнилося дванадцять, він прибіг до Ніни на роботу збуджений:
— Мамо, я нашу вчительку зустрів, вона сказала, що бажаючих записують у десятиденний дитячий табір на море. Я так хочу поїхати!
— На море?! — Ніна зблідла, мов стіна. — Нізащо! Навіть слово таке забудь!
Антон гірко розплакався. Заплакала й Ніна. Вона посадила сина біля себе й розповіла про той страшний випадок зі свого дитинства, який пережила. Хлопчик, заціпенівши, слухав. Після цього він завжди й в усьому підкорявся матері, ніколи їй не перечив.
У старших класах Антон став справжнім красенем — високим, струнким. У його великих зелених очах під густими віями звабливо спалахували золотисті іскорки, від батька юнакові дісталося смолисто-чорне волосся і ямочки на щоках. Дівчата мрійливо зітхали йому вслід, проте Антон не зустрічався із жодною, і вечори, переважно, проводив удома з матір’ю, аби вона не почувалася самотньою.
Упродовж кількох останніх літніх шкільних канікул вони разом побували у Києві, Львові та Умані — милувалися архітектурою, відвідували музеї, театри. Словом, бували там, де, на думку Ніни, безпечно.
Жінка обрала для сина й професію: «Вивчишся на землевпорядника. Спеціальність затребувана, влаштуєшся у нашу сільраду».
Юнак вступив на факультет геодезії та землеустрою Дніпропетровського національного університету. Звісно, на екзамени Ніна їздила з ним. Неподалік від університету вона найняла для нього квартиру, рішуче заявивши: «Ніякого гуртожитку!»
Двічі на місяць Антон приїздив додому, і двічі на місяць до нього їздила Ніна із сумками, повними продуктів. Яким же було її здивування, коли одного разу двері квартири, де жив її син-п’ятикурсник, відкрила незнайома дівчина: невеличкого зросту, білява, з ясними блакитними очима і ніжним рум’янцем на щоках.
— Мамо, знайомся, це — Ліля, моя наречена, — знітившись, відрекомендував дівчину Антон.
— Яка ще наречена?! — крижаним голосом запитала Ніна.
— Ми вже рік зустрічаємося, тиждень тому Ліля переїхала до мене. Після захисту дипломної збираємося одружитися.
— А жити де будете? — суворо поцікавилася жінка.
— У моїх батьків чотирикімнатна квартира у місті, вони розміняють її на дві двокімнатні й одну нам подарують, — несміливо втрутилася в розмову Ліля.
— У місті?! Навіть не думайте! Якщо вже вирішили одружуватися, то житимете в мене! — відчеканила Ніна, котра не про таку невістку мріяла. Вона хотіла, аби Антон знайшов собі скромну сільську дівчину, яка б у всьому слухалася свекруху.
Пара розписалася у липні й одразу переїхала в село. Антон, як і планувала мати, влаштувався землевпорядником у сільраду. Лілі з економічною освітою знайти роботу в селі виявилося непросто, тому вона хазяйнувала вдома — готувала, прибирала, консервувала огірки й варила абрикосове варення. Та Ніні було важко догодити.
— Антон любить густий борщ, насиченого бурякового кольору — ось такий, як я варю, — повчала вона біля плити невістку. — А в тебе він якийсь рожевий вийшов, — і демонстративно вилила борщ, що приготувала Ліля, собаці.
Наступного разу вона присікалася до випраної білизни, яка здалася їй сіруватою. Не влаштовувало її й Ліліне прибирання, бо та випадково пропустила павутиння десь у кутку веранди.
Через два місяці постійних дорікань Ліля зібрала речі і, грюкнувши дверима, поїхала геть. Антон спохмурнів, став мовчазним. Але для Ніни було головне, що він біля неї.
Та за тиждень після невістчиного від’їзду, повернувшись увечері зі свого аптечного ларька додому, вона не застала ні Антона, ані його речей. На столі у вітальні лежала записка. «Дорога мамо, я тебе дуже люблю! І Лілю також люблю, але вона сюди більше не повернеться. Тому я їду до неї. Зрозумій нарешті: мені 23 роки, я вже дорослий і хочу жити своїм життям. Не хвилюйся за мене, все буде добре. І пробач. Твій син Антон».
Ніна, обійнявши диванну подушку, невтішно ридала: «Жити своїм життям… А я ж, синку, думала, що в нас із тобою одне життя на двох».
Наступного дня по обіді вона сіла в автобус й вирушила за сто кілометрів до моря, біля якого не була 38 років! На пляжі одного з численних пансіонатів, що виросли на побережжі, мов гриби, зайняла лежак, і, не роздягаючись, дочекалася, доки сіло сонце. Тоненький молодий місяць майже одразу сховався за хмари, вода в морі здавалася чорною.
Відпочивальники поволі розійшлися по барах та кафе, а Ніна так і сиділа, доки на березі не залишилося нікого. Тоді вона зняла босоніжки й поволі пішла у воду, налаштована вже ніколи звідти не повертатися…
— Гей, дамочко, куди це ви? — раптом почула голос за спиною й озирнулася. За нею у воду йшов чоловік. Він був такий засмаглий, що майже зливався з темрявою, біліло лише його сиве волосся.
— Та ось, скупатися вирішила, — невпевнено промовила Ніна.
— Ага, у кофті й спідниці?! Розкажіть комусь іншому! Я тут уже 20 років рятувальником працюю, із десяток таких як ви з моря завернув. Ану швидко на берег! — він несподівано підхопив Ніну на руки й поніс на сушу.
Вони сиділи у дерев’яному приміщенні рятувальної станції. Олександр (так звали чоловіка) накинув на плечі Ніни ковдру, налив їй міцного чаю.
— Що, нещасливе кохання? — запитав співчутливо, дивлячись на все ще дуже гарну жінку.
— Ні, тут інше. Я не знаю, чи зрозумієте мене?..
Ніна зважилася та, як на духу, розповіла незнайомцю і про свою дитячу травму, пов’язану з морем, і про від’їзд сина, без якого не бачить сенсу життя.
Після почутого Олександр деякий час мовчав, а потім заговорив:
— Ви не повинні так картати себе, адже були дитиною і ні в чому не винні! Судячи з почутого, я всього на три роки старший від вас. Але, як бачите, зовсім сивий. Знаєте чому? Бо шість років тому тут потонула моя дружина — дружина рятувальника! Уявляєте?! Тоді була не моя зміна, і я відмовився поплавати разом, залишився вдома перед телевізором. Вона надто далеко запливла, здійнявся шторм… Мабуть, ногу звело судомою… Проклинаючи себе, весь час думав: якби я поплив із нею… Потім уявив, скільки в світі катастроф, аварій, нещасних випадків, і кожен, хто втратив у них своїх близьких, також думає: «От якби…» Проте ми не можемо виправити того що сталося, але можемо жити далі, радіти життю й за себе, й за них.
Вони проговорили всю ніч. Сірі доброзичливі очі, приємний, ледь хриплуватий голос Олександра заспокоював. Слухаючи його, Ніна відчувала, як на серці тане багаторічний гнітючий тягар.
— А тепер я покажу вам морський схід сонця! — подав їй руку чоловік.
Сонце стрімко піднімалося з води. Від його променів небокрай став рожевим, а море — ніжно-золотавим.
— Гарно, — майже прошепотіла Ніна.
— Так, тут гарно. І на світанку, і коли сонце сідає. Залишайтеся. Ви ніколи не почуватиметеся самотньою. Я завжди буду поруч. Обіцяю.
Вони стояли, тримаючись за руки, і Ніна раптом відчула, що посміхається, не пригадуючи, коли робила це востаннє. А море лащилося до її ніг, ніби вимолювало прощення й хотіло завоювати прихильність та довіру.
Авторка Олена ОЛІЙНИК
