Вони невблаганно рухалися назустріч одне одному: Ірина на велосипеді «Україна», Назар — на сріблястій «Ауді». Тоді вони ще не знали, що неминуче зіткнення змінить не лише їхні життя.
Ірина тільки-но зібралася пити ароматну каву, що зварила собі в мідній джезві, коли в її кишені «обізвався» телефон. То старенька вчителька Ольга Сергіївна, котра жила на околиці села, скаржилася на погане самопочуття й просила молоду фельдшерку приїхати виміряти їй тиск. Ірина зітхнула й пішла переодягатися: що поробиш, сама таку професію обрала.
Власне, дівчина мріяла стати телеведучою. У шкільні роки, пригадує, замість мікрофона брала в руки щітку для волосся й годинами перед дзеркалом «вела» новини: натхненно коментувала вигадані «світові» події. Та, подорослівши, зрозуміла — однієї зовнішності й здібностей замало, для навчання у вузі великого міста потрібні гроші, яких її батьки, звичайні сільські мешканці, не мали. Тому, за їхньою порадою, вступила до медучилища, а після його закінчення влаштувалася працювати до фельдшерського пункту сусіднього села, оскільки в рідному вакансії не було. І ось уже третій рік переймається здоров’ям понад семисот мешканців населеного пункту, де й сама живе на квартирі — у затишному будиночку жінки, котра тимчасово виїхала на заробітки за кордон.
Назар — продюсер регіональної телерадіокомпанії поспішав із Харкова, де був у дводенному відрядженні, додому. Сьогодні вирішується його доля, він нарешті освідчиться Марії, колезі по телецеху, з якою зустрічаються вже рік. Щоправда, за цей рік вони часто сварилися, бо в обох норовливі, непоступливі характери. Та Марія — гарна, зваблива, перспективна, тож чоловік вирішив: досить холостякувати у 45 років, кращої пари йому не знайти.
Його перший шлюб розпався. Хоч у болючому розлученні винний був Назар — зраджував Нілі — з колишньою дружиною вони зберегли дружні стосунки. Їхній син Руслан працював оператором на тому ж таки телеканалі, батько посприяв і у всьому його підтримував.
Завтра вранці Марія відлітає на стажування до Польщі. За два тижні Назар вирушить за нею, щоб разом зустріти Новий рік у Варшаві. Але сьогодні він має сказати їй найголовніше, тож замовив на 20:00 столик у кращому ресторані міста. Щоб не запізнитися, вирішив «зрізати» шлях, проїхавши через село.
Вечоріло. Мокрий асфальт після сльотавого дня затягнуло тоненькою кригою, було слизько. Ірина вже їхала від Ольги Сергіївни, якій зробила укол, аж раптом з-за рогу вигулькнула срібляста «Ауді». Дівчина з несподіванки вильнула кермом у бік автомашини. Аби не зіткнутися з велосипедисткою, водій «Ауді» різко вирулив управо. Обоє транспортних засобів злетіли на протилежні обочини. Іномарка зупинилася в кількох сантиметрах від дерева, що росло на узбіччі. У Назара шалено калатало серце, він вискочив з машини і попрямував до Ірини, яка борсалася під понівеченим велосипедом.
— Курка сліпа! Ти що, не бачиш, куди їдеш?! — на ходу вигукував розлючений водій, та раптом спіткнувся на слизькій дорозі й упав навзнак. Забившись головою, він знепритомнів і лежав нерухомо.
Ірина, накульгуючи, поспішила до потерпілого. Одразу намацала пульс на його зап’ястку, злегка поторсала за плечі — і розплакалася від безпорадності. Що робити? Куди телефонувати? Це ДТП чи травма з необережності? На всяк випадок набрала і 102, і 103…
Чоловіка забрала райцентрівська «швидка», у яку сіла й Ірина. Його авто до райвідділу поліції відігнав молодий поліцейський Станіслав, котрий приїхав на виклик. Дівчина кілька разів переповіла йому деталі пригоди, в якій, насправді, важко було визначити винного…
За годину Назар отямився. Він застогнав, обвів затуманеним поглядом палату:
— Де я?
— У лікарні, — схилився над ним травматолог, — не хвилюйтеся, все буде добре.
В пацієнта діагностували струс головного мозку. Та це, як виявилося, був не остаточний діагноз. Ірина переглядала фільми, в яких головні герої втрачали пам’ять, але щоб у житті таке трапилося…
Постраждалий назвав своє ім’я й прізвище, однак, де живе, звідки й куди їхав — згадати не міг.
— Часткова амнезія, — зітхнув лікар, — зараз дамо заспокійливе, нехай поспить, а вранці, сподіваюся, пам’ять до нього повернеться.
У документах, які знайшли в кишені постраждалого, було зазначено, що він — Назар Клименко, житель їхнього обласного центру. Та чи туди направлявся?
Ірина з власної ініціативи залишилася чергувати в палаті. Вона дивилася на цього дуже симпатичного чоловіка, в густому каштановому волоссі якого виблискували ниточки сивини, і думала, що його, певно, з нетерпінням чекають удома. Якби вони не зіткнулися, він уже б ніжився в обіймах дружини…
Рано-вранці Назар прокинувся:
— Чому я тут? Хто Ви? — запитав Ірину, сконцентрувавши на ній погляд.
— Сталася неприємність: Ви впали, травмувалися, — заспокійливо гладила його руку дівчина. — Але травми не важкі, Ваше авто ціле, не хвилюйтеся.
— То я їхав чи йшов? — не зрозумів чоловік. Було очевидно: він не пригадав учорашніх подій. Після чергової дози заспокійливого постраждалий знову поринув у сон.
Іще через годину до палати увійшов Станіслав і сказав, що знайшов сьогодні у салоні «Ауді» мобільний чоловіка.
— Остання, кому потерпілий телефонував, жінка на ім’я Марія. Але зараз вона поза зоною досяжності. До речі, вчора від цієї Марії на мобільний нашого пацієнта надійшло десять викликів! Певно, дружина, — зробив припущення поліціянт. — Був дзвінок і від абонента, зазначеного як «син». Перш ніж телефонувати йому, хотів дізнатися про стан батька. Ну, з Богом, набираю номер…
Уже через дві години до палати вслід за лікарем швидко увійшли висока білява жінка з тонкими рисами обличчя й великими блакитними очима та молодий чоловік, явно схожий на постраждалого, отже — його син. Вони стривожено кинулися до ліжка потерпілого, жінка схилилася над чоловіком й обережно поцілувала його в щоку.
Назар відкрив очі:
— Ніло? Як добре, що ти тут.
— Ви впізнаєте цю жінку? — радісно запитав лікар.
— Звичайно, це ж моя дружина! Ми вже понад 20 років разом. А ось і мій син Руслан…
…За три дні, які провів у районній лікарні, Назар, зрештою, згадав усе, свідомість повністю повернулася до нього. А разом із пам’яттю відродилося й почуття до колишньої дружини. Чи, може, воно нікуди й не зникало, просто чоловік не сподівався на прощення й спробував забути про нього в інших стосунках.
Та Ніла йому пробачила й була така турботлива, що Назар ураз згадав, як добре їм було разом. Тому з лікарні він поїхав у дім дружини й сина, куди невдовзі перевіз речі з найманої квартири.
А біля двору Ірини після цих подій щовечора зупинялася поліцейська машина. Станіслав спочатку вигадував невідкладні справи, з якими нібито поспішав до молодої фельдшерки, але в переддень Новоріччя, червоніючи, освідчився, сказавши їй, що ніколи ще не зустрічав такої гарної та розумної дівчини.
…Ірина приготувала смачну різдвяну вечерю й саме накривала на стіл, очікуючи Станіслава, коли почула, як біля воріт зупинилося авто. Зі сріблястої «Ауді» вийшли Назар, Ніла й Руслан. На багажнику вгорі автомашини металево виблискував новий велосипед.
— Ну, привіт, хазяєчко! — привітався Назар, з яким дівчина познайомилася за таких дивних обставин. — Привезли тобі нову «двоколісну іномарку», бо твій велосипед після нашого зіткнення, певно, відновленню не підлягає?
— Так, переднє колесо зім’ялося у «вісімку», — засміялася Ірина, — проходьте до хати!
Вона пригостила гостей кавою і смачними тістечками з сиром, що сама спекла. Від вечері вони відмовилися — поспішали додому, бо наступного дня мали їхати на відпочинок у Карпати. Всі разом згадували пригоду, яка так неочікувано перевернула їхні життя. Раптом Руслан пильніше придивився до красивого смаглявого обличчя дівчини:
— Ви не хотіли б пройти проби на телебаченні? Я впевнений, камера Вас полюбить!
— І вимова у Вас правильна, і голос приємний, — додав Назар.
— Це що за свати нагодилися? — жартівливо запитав Станіслав, котрий, ввійшовши до кімнати, почув розмову. — Я свою Іринку нікому не віддам!
— Ні, дякую, — посміхнулася дівчина гостям, — я визначилася: все-таки медицина — це моє, цього року вступатиму до медуніверситету.
— Але тільки після нашого весілля! При свідках прошу тебе, кохана, виходь за мене! — Станіслав, ставши на коліно, обережно надів перстень на палець дівчини.
— Я згодна! — щасливо зашарілася Ірина і, підвівши очі, раптом побачила у вікні першу різдвяну зірку.
Олена ОЛІЙНИК
