— Я піднімаю цю чарку за свого друга Влада, котрий останнім із нашої трійці прощається з холостяцьким життям, — Олег одним ковтком вихилив коньяк. Друзі сиділи у затишному кафе поблизу автовокзалу за щедро накритим столом.
— То, кажеш, вона твоя студентка? — перепитав Ілля, наколюючи на виделку оливку.
— Так, п’ятикурсниця, — посміхнувся Влад. — Гарнааа!..
— Ще б пак, молоденька, — посміхнувся Олег. — Скільки ж їй?
— Двадцять один.
— Тобто, молодша від тебе на десять років, — резюмував Ілля. — І що ж ти в неї викладаєш?
— Як і у всіх інших студентів факультету — програмування, — відповів Влад, ледь затинаючись від випитого. — Хлопці, не наливайте мені більше, я сп’янів. Ми вже дві пляшки коньяку «прикінчили». А я ж їду з батьками нареченої знайомитися. Що вони про мене подумають?
— До автобуса, здається, година? — уточнив Ілля. — Офіціант, ще дві пляшки коньяку!
…Влад спав на стільці, схиливши голову на груди. Олег та Ілля взяли його попід руки і, спотикаючись, повели на платформу, де стояли два автобуси. Обидва мали відправлятися за п’ять хвилин.
— Так, треба зосередитися, — зауважив Ілля, читаючи маршрутні таблички, бо літери розпливалися у нього перед очима. — Оцей автобус їде з нашого обласного центру в село Садове, а ось цей — у Степове. Ти не пам’ятаєш, — звернувся він до Олега, — яке село називав Влад?
— Не пам’ятаю. Та він казав, що село це в степовій зоні. Значить, Степове.
— Логічно. Заносимо друга сюди.
Водій спробував заперечити, але чоловіки дали йому 50 гривень «зверху» й запевнили, що за три години дороги Влад протверезіє. Головне, попросили, аби на кінцевій зупинці його висадили. Автобус рушив. І одразу пішов сніг…
— Хлопче, вставай, приїхали, — водій будив Влада, смикаючи за дублянку.
Той відкрив очі, похитуючись, вийшов з автобуса. Сніг лоскотав обличчя, мороз протвережував. Чоловік постояв хвильку, зметикував, куди їхав, де він. Пригадав: Ліза казала, що їхня хата передостання на тій же вулиці, де й зупинка, і побрів, спотикаючись.
Ось вона, передостання хата, сині ворота, як і вказувала наречена. Зайшов у двір. Постукав у двері. Ніхто не відчинив. Тоді сам увійшов до хати, де топилася піч, а на столі у пакунках гіркою лежали продукти. Та в помешканні нікого не було. Влад зняв дублянку, сів у глибоке м’яке крісло і одразу заснув.
…Віра, виклавши покупки на стіл, помітила, що забула сир на прилавку. Магазин за рогом, тож вибігла, навіть хату не замкнула. А продавчиня Ліда вже 20 хвилин про онуку розповідає — не переслухаєш. Зрештою, дівчина вибачилась, забрала сир і поспішила додому. Піднявся вітер, що колихав суцільну білу завісу снігу. Починалася хуртовина.
Віра, знімаючи на ходу пальто, зайшла у вітальню й зойкнула від несподіванки: в її кріслі спав незнайомець. Хто він? Як сюди потрапив? Набравшись сміливості, почала його будити.
Влад прокинувся й побачив перед собою великі блакитні очі, які перелякано дивилися на нього. Чоловік здивувався:
— Ви хто?
— Це Ви — хто?!
— Я приїхав до своєї нареченої Лізи.
— А чому Ви шукаєте свою наречену в моїй хаті?!
— Вибачте, я, мабуть, помилився адресою, — починав приходити до тями Влад. — Скажіть тоді, де живуть Марковенки?
— У нашому селі таких немає.
— Як немає?! Це ж село Садове?
— Ні, це село Степове. Садове — в сусідньому районі.
— Боже… — Влад закрив обличчя руками. — І що ж мені тепер робити? Коли зворотній автобус?
— Завтра вранці.
— Мені треба зателефонувати, — чоловік по всіх кишенях шукав мобільний. А потім згадав, що залишив його на столику в кафе. Лізиного номера він не пам’ятав, вона недавно його змінила. — Скажіть, у вас Інтернет є? — запитав з надією.
— Є. Здивуєтеся, але цивілізація й до нас дійшла, — уїдливо зауважила господарка будинку..
Та тільки-но Віра увімкнула ноутбук — погасло світло.
— На цьому цивілізація закінчилася, — зітхнув Влад. — А готель тут є?
— Знущаєтеся, який готель в селі? — Віра запалила свічки. — Та не вижену я Вас до ранку. Постелю на дивані. Тільки скажіть, як Вас звати, бо спатимемо під одним дахом…
— Владислав.
— Мене — Віра. Зараз повечеряємо.
Віра вправно приготувала смачну вечерю. Їли при свічках. Влад розповів дівчині свою пригоду:
— Уявляєте, і вони мене, майже непритомного, посадили не в той автобус!
— Прямо як у фільмі «Іронія долі», — сміялася Віра.
— Так, тільки Іполита тут не вистачає.
— Не хвилюйтеся. Іполит не прийде. Я сама живу.
— Така гарна — і одинока? Чому?
— Два роки прожили з чоловіком у цивільному шлюбі. Потім у нього з’явилася можливість попрацювати за кордоном. Обіцяв через рік повернутися, але там і залишився…
— А я їхав знайомитися з батьками нареченої, одружуватися зібрався. Не доїхав…
— Відповім Вам фразою зі згаданого фільму: «Треба менше пити».
— Та я взагалі не п’ю, тільки на свята. Це друзяки мої «розійшлися» не на жарт… Віро, а Ви де працюєте?
— Вихователькою у дитсадку. Дуже люблю дітей! А Ви?
— Викладач в університеті. Значить, колеги-педагоги?
— Ну, якщо можна дитсадок з університетом порівнювати, то так, колеги.
Далі розмова полилася невимушено, Віра з Владом, наче давні знайомі, розповідали одне одному про своє дитинство, про роки студентства, згадували різні кумедні випадки із життя. Спати полягали далеко за північ.
А вранці Віра не змогла вийти з хати, яку засипало снігом аж по вікна.
Влад кілька годин поспіль розчищав сніг коло будинку, біля воріт. Було зрозуміло, що ніякий автобус в село не заїде, бо дороги вкрилися високими переметами. Чоловік зайшов до хати рум’яний від морозу:
— Давно я так не працював! Усе життя прожив у квартирі, тільки ходив по снігу, прибирали його двірники. Виявляється, відкидати сніг — чудове заняття! А що це так апетитно пахне?
Віра приготувала смачнючий борщ і пампушки з часником, запекла в печі м’ясний рулет, насмажила млинців із сиром.
— Віро, Ви божественно готуєте, — наминаючи все це сказав Влад. І пригадав, як Ліза часто принагідно підкреслювала, що не любить куховарити й не збирається «годинами стояти біля плити».
Потім Віра з Владом, аби чимось себе зайняти, виліпили снігову бабу, розвісили в саду для птахів годівнички із пластикових пляшок.
Надвечір зайшли до хати, де було тепло й затишно, в пічці потріскували дрова. Світло так і не з’явилося. Тож розгадували кросворди, лузали смажене насіння і розмовляли-розмовляли… А вночі завірюха знову билася крильми у вікна…
Так минули два вихідні. У понеділок в село заїхали трактори й почали розгортати замети. Надвечір електрики полагодили обірвані дроти — спалахнуло світло.
— А мені при свічках більше подобалися, — зауважив Владислав.
— То в чому справа? Можемо вимкнути світло й знову свічки запалити. Я щойно десяток їх купила. До речі, в магазині почула: дороги розчистили, завтра приїде рейсовий автобус.
— Жаль.
— Чому?
— Я звідси нікуди не хочу їхати, Віро, мені тут так добре! З тобою добре.
Запала тиша.
— Віро, чому ж ти мовчиш?
— А що я мушу казати? Ти приїхав сюди випадково. Завтра повернешся у місто, зустрінешся зі своєю нареченою і все буде, як було.
— Вже не буде. Ці три дні перевернули моє життя. Мені потрібна ти, Віро! Ми з Лізою дуже різні й навряд чи вжилися б. Я зрозумів це тут, коли зустрів жінку, з якою кожну хвилину був самим собою. Неперевершене відчуття!
Віра дивилася на схвильоване обличчя Влада. Він здавався їй неймовірно гарним:
— Тобі вирішувати.
— А ти, що ти до мене відчуваєш?
— Хочеш знати? Коли я зайшла у свій будинок і побачила незнайомця у кріслі, то підсвідомо відчула: ось він, мій чоловік. Не знаю, як це пояснити…
— Віро… Обіцяю, ти ніколи не пошкодуєш про це зізнання. Ми завтра ж поїдемо знайомитися з моїми батьками. І з друзями, яким я дуже вдячний, що помилилися автобусом й змінили мою долю!
— І мою також.
— Давай все-таки запалимо свічки.
— Давай…
…Повновидий місяць золотив витончені морозні візерунки на вікнах, за якими у тремтливому світлі свічок двоє злилися у ніжному поцілунку…
Авторка Олена ОЛІЙНИК
