Ідея зустрічати Різдво в Карпатах належала молодому подружжю Яні та Андрію. Вони побралися три роки тому й були взірцевою парою. Їхні найближчі друзі Олег та Інна пропозицію підтримали. Особливо цій ідеї зраділа Інна: по-перше, дівчина ніколи не була в Карпатах, по-друге, її наречений натякнув, що саме там, у Карпатах, у Різдвяну ніч на неї чекає сюрприз. Яна «по великому секрету» зізналася, що Олег запитував у неї розмір безіменного пальця Інни, тож суть сюрпризу неважко було розгадати: нарешті хлопець освідчиться!
Інна і Яна були подругами «не розлий вода» ще зі школи. Їх жартома називали «Інь і Янь». Тож саме Інна була дружкою на весіллі найкращої подруги. А Олег — весільним дружком Андрія. Так вони познайомилися й почали зустрічатися. Їм було добре разом, та чомусь молодий чоловік не поспішав кликати Інну заміж. Спочатку закінчував університет (отримував другу вищу освіту), потім визначався з роботою, ремонтував квартиру, будував дачу… Словом, нібито поважні причини ставали на шляху їх одруження, але ж час ішов...
Інні в грудні виповнилося 26. У батьків вона — єдина донька. Розумна, гарна. Мала хорошу роботу в банку, пристойну зарплату. Все в її житті складалося добре, тож уже хотіла мати власну сім’ю, дітей. Олега кохала, тому три роки терпляче чекала його пропозиції руки й серця. І ось, нарешті!..
Вони зібралися вчотирьох напередодні поїздки, аби обговорити всі нюанси. Виїжджали наступного дня по обіді, у Славське мали приїхати п’ятого січня, улаштуватися, оглянути місцевість. А вже шостого святкувати там Різдво. Всього ж у Карпатах планували пробути тиждень і на зворотному шляху ще на добу затриматися у Львові, подивитися місто, про яке чули так багато схвальних відгуків.
Оскільки у потязі треба було їхати майже добу, дівчата обговорювали «страви в дорогу», щоб не витрачатися на обід у вагоні-ресторан. Інні хотілося показати свої кулінарні здібності Олегу, тож вона запланувала засмажити курку з грибами, приготувати свій «фірмовий» салат та спекти пиріг із вишнями й маком, який усі, хто його куштував, так нахвалювали! Яна жартувала, що коли так ситно годувати чоловіків — вони з потяга не вийдуть, а викотяться!
Потім дівчата порадилися, який одяг брати із собою, ще трохи посиділи, й Інна заспішила додому, адже треба було готуватися до поїздки. Олег підвіз її до двору, поцілував, дівчина помахала рукою, коли він від’їжджав, і, щаслива, побігла у двір.
Зранку була відлига, надвечір земля замерзла, вкрилася кригою. Прочинивши хвіртку й ступивши кілька кроків по доріжці, яка вела до хати, Інна раптом послизнулася і, не втримавшись, упала. Спробувала підвестися — не змогла: ліву ногу пронизав гострий біль. «Невже зламала?!» — здогадка обпекла серце й застугоніла в мозку. Так вона сиділа за кілька кроків від будинку і не могла підвестися. До неї підбігла вівчарка Веста, заскавчала, облизала руку. Інна майже на четвереньках дісталася до дверей і постукала. Двері відчинила стривожена мама: «Доню, що сталося?!»
Подальші події дівчина вже сприймала, як кошмарний сон. Батько повіз її до лікарні. Літній хірург, котрий саме чергував на «швидкій», констатував закритий перелом і, вколовши знеболювальне, наклав гіпс від коліна до ступні. Їдучи додому, Інна зателефонувала Олегу та крізь сльози повідомила про перелом. Він тільки й спромігся видихнути в слухавку: «О, Боже!.. Я зараз приїду!» Однак дівчина попросила: «Не треба, краще завтра».
Нога боліла всю ніч. Інна провалювалась чи то у сон, чи у напівзабуття, стогнала. Удосвіта прокинулася й жахнулася: нога посиніла й розпухла, тіло пашіло від температури. Мама дала кілька пігулок і сказала, що треба знову їхати в лікарню. Рівно о восьмій на порозі з’явилися напівсонні стривожені Яна, Андрій і Олег. «Як же так? — співчувала Інні подруга. — Ну чому це сталося з тобою?!» «Ми зараз поїдемо у касу, здамо квитки і всі разом удома зустрінемо Різдво», — рішуче заявив Андрій. «Ні, друзі, нізащо! Ви маєте їхати! Мені й так погано, ще й почуватимуся винною, що зірвала таку омріяну подорож, — заперечила Інна. — Від того, що ви залишитеся, я все одно швидко не одужаю». «Ну, якщо ти так наполягаєш, — обізвався Олег, — то й справді мусимо їхати».
В Інни аж подих перехопило: її слова стосувалися тільки подружжя, вона була впевнена, що Олег, не вагаючись, залишиться з нею. Мабуть, для Яни з Андрієм поведінка Олега теж стала несподіванкою — у кімнаті запала гнітюча тиша. Її порушив Олег: «Кохана, я візьму з собою відеокамеру і зафільмую для тебе Карпати. Побачиш, ти ніби справді з нами там побуваєш!» «Добре-добре, — швидко проговорила Інна, — мені час у лікарню, а вам — збиратися. Зателефонуєте». А як залишилася сама — гірко розплакалася…
Цього разу поїхали у хірургічне відділення. «Хірург тільки з операційної, зачекайте хвилин десять, він вас прийме», — чергова медсестра показала, де можна присісти.
Молодий високий хірург (певно, роки на два-три старший від Інни) уважно оглянув ногу, похитав головою, пробурмотів «як так можна було гіпсувати?» і підняв на Інну сірі променисті очі: «Доведеться перегіпсовувати. Потерпіть, будь ласка. Я зроблю місцевий наркоз, боляче не буде».
Коли все скінчилося, лікар виписав рецепт на ліки і запитав адресу: «Я увечері їхатиму додому, заїду подивлюся, як наші справи. А зараз вам потрібен спокій. Постарайтеся поспати, певно не спали вночі?»
…Інна після знеболювального й справді проспала майже до вечора. Температура і набряк спали, біль трохи ущух. Коли посутеніло, у дворі загавкала Веста — приїхав лікар. У джинсах і светрі він виглядав як звичайний юнак — стрункий, симпатичний, білявий. Станом пацієнтки залишився задоволений, але сказав, що «ніч покаже», тому зранку ще заїде, «для контролю». Вони обмінялися номерами мобільних телефонів. «Вибачте, а як вас звати?» — спохопилася Інна. «Дмитро». «А по батькові?» «Для Вас — просто Дмитро», — посміхнувся і вийшов, залишивши у кімнаті приємний та хвилюючий запах одеколону.
Увечері вже з потяга зателефонували друзі. Були веселі, намагалися по черзі заспокоїти й розрадити Інну. Потім повідомили, що її квиток не здали, з ними буквально напросилася в подорож Андрієва сестра Неля, студентка. Цей факт чомусь неприємно вразив дівчину. Вона знову погано спала вночі, тепер уже не від болю — від розпачу. Вранці мама поставила біля ліжка милиці, а поруч на стіл — котлети з гречкою, печиво й каву: «Доню, ми з татом на роботу, в обід приїдемо». Подивилася на змарнілу заплакану дочку і, важко зітхнувши, вийшла з кімнати.
Пів на дев’яту мелодійно задзвонив мобільний — телефонував Дмитро:
— Я у Вас під дверима будинку, можна зайти?
— Авжеж, заходьте, — Інна поспішно схопила люстерко й причесалася.
Він зайшов із коробкою цукерок, усміхнений:
— Як почуваєтеся? Як спалося?
— Самопочуття добре, спалося — не дуже. — Чому? Я ж прописав заспокійливі й знеболювальні.
— Знеболювальні допомогли, а от заспокійливі — ні! — Інна несподівано для самої себе розплакалася.
— Та-а-ак… Скажіть, будь-ласка, де тут можна приготувати чай? Ми зараз скуштуємо шоколаду й поговоримо, — посерйознішав лікар.
Доки він заварював чай, дівчина заспокоїлася, причепурилася і перебралася з ліжка у крісло за столом. Дмитро приніс на таці дві чашки, сів поруч:
— Так що болить сильніше — нога чи душа?..
Вони проговорили кілька годин. Інна розказала, як випадкова прикрість перекреслила її різдвяні плани, а коханий хлопець повівся непередбачувано. Натомість Дмитро розповів, як опинився у їхньому містечку: приїхав сюди майже три роки тому, за розподілом. Щоправда, мав приїхати з молодою дружиною, та не склалося. Коли вже була призначена дата їхнього весілля і розіслані запрошення, його наречена несподівано десь у місті зустріла своє перше шкільне кохання й зізналася, що до колишнього однокласника її почуття сильніші. Зібрала речі та пішла назавжди. Дмитро тиждень не міг ні їсти, ні спати. А потім якось на світанку задрімав і прокинувся з дивною порожнечею на серці: страждання вогнем випалили з нього почуття. Він відчув себе вільним, приїхав сюди і поринув у роботу. В лікарні його вважають хорошим фахівцем і, аби не виїхав після обов’язкового трирічного відпрацювання, головний лікар «вибив» для нього двокімнатну квартиру в мікрорайоні. Якраз перед Новоріччям йому урочисто вручили ордер.
…Олег так жодного разу й не зателефонував з Карпат. Як потім розповіла Яна, вони з Нелею одразу поселилися в одному номері готелю. А в останній день перебування в горах він подарував їй обручку. Обурені такою поведінкою Олега по відношенню до Інни, Яна з Андрієм оголосили новоствореній парі бойкот. Тож ті відпочивали самі по собі, а подружжя — окремо: свято не вдалося.
Приїхавши, Олег намагався щось пояснити Інні, мовляв, «надто довго зустрічалися», «стосунки стали звичкою», «пристрасть до Нелі спалахнула несподівано»… Проте Інна обірвала його на півслові й попросила піти геть.
Дмитро навідував її майже щодня: коли працював — забігав на хвильку, як мав час — затримувався на довше і тоді вони годинами розмовляли про все на світі! А коли через місяць знімав гіпс, подивився в очі дівчини:
— Ну от, тепер у мене немає приводу приходити.
— То приходь просто так, без приводу, — відповіла Інна.
…Велетенські смереки на горі Тростян аж вгиналися від снігу. Під однією з них за дерев’яним різьбленим столиком сиділи Інна й Дмитро. Поруч «відпочивали» їхні лижі. Розчервонілі й щасливі, вони пили червоне духмяне карпатське вино з прянощами. «Пам’ятаєш, рік тому ти сказала мені, що прикра випадковість поламала твої різдвянські плани. А я тобі розповів, як випадкова зустріч моєї колишньої нареченої з її першим коханням відмінила наше весілля. — Дмитро перевів подих. — Тепер я розумію, що то були не випадковості. Все, що сталося з нами, мало одну мету — нашу зустріч. Зараз ми як ніколи близько до неба — гора вище кілометра! Тож я вітаю тебе, кохана, з Різдвом і, — чоловік опустився на коліно прямо у сніг, — під оцим карпатським небом прошу стати моєю дружиною».
Тремтячими руками він одягнув їй на палець обручку. Несподівано з ясного, здавалося б, неба пішов сніг. Сніжинки спалахували під променями зимового сонця «в унісон» з кількома маленькими діамантами на обручці Інни…
Авторка Олена ОЛІЙНИК
