Це був точно не її день, хоч Христина готувалася до нього заздалегідь як до дуже важливого та відповідального. По-перше, вона проспала. По-друге, ненароком розлила каву на білу шовкову блузу, припалила праскою сіру спідницю. Завершуючи бездоганний макіяж, над яким сиділа аж сорок хвилин, влучила в око щіточкою з тушшю. Рясно потекли сльози, змиваючи косметику…
Стрілки годинника бігли циферблатом, мов навіжені, тож Христина, махнувши на все рукою, ретельно вмилася з милом, зібрала волосся у «хвіст», одягла джинси та улюблену жовто-блакитну футболку й вибігла на автобусну зупинку. Але й тут її чекало розчарування: автобус щойно від’їхав. Наступний мав бути лише за півгодини. Тоді-то дівчина й підняла руку назустріч першому-ліпшому авто. Білий «Фольцваген» різко загальмував і зупинився. Затемнене скло на дверцятах плавно «поїхало» вниз і з машини визирнув симпатичний чоловік в зеленому (під колір очей) джемпері.
— Вам куди? — запитав.
— У центр. Тільки скоріше, я запізнююся!
— До кого, якщо не секрет? — посміхнувся водій, рушаючи з місця.
— До відділення банку на співбесіду. Я на роботу влаштовуюся. Запізнюся — не візьмуть.
— Не хвилюйтеся, домчу!
І домчав. На цілих 10 хвилин раніше призначеного часу.
— Удачі, — помахав рукою.
— Дякую!
Керуючий банком, сивий худорлявий дядечко в окулярах, скептично оглянув Христину й почав сипати запитаннями, «прощупуючи», чи дівчина взагалі орієнтується в банківській справі та що знає про посаду менеджера.
Христина орієнтувалася добре, бо два роки після закінчення вузу пропрацювала в одному з міських банків якраз за цією спеціальністю. Її там, до речі, цінували як грамотного фахівця. А звільнитися була змушена тільки через те, що розлучилася зі своїм хлопцем і самотужки не змогла наймати житло — воно в місті дуже вартісне! Тому й переїхала нещодавно до райцентру, де зняла квартиру на околиці за символічну платню. Та заощаджені гроші все одно закінчувалися з катастрофічною швидкістю…
Упевнившись у компетентності дівчини, керуючий простягнув папірець з переліком необхідних для працевлаштування документів, додавши своїм скрипучим голосом, що у банку існує дрескод, якого доведеться дотримуватися.
Щаслива Христина вибігла на вулицю й раптом зупинилася, наткнувшись поглядом на білий «Фольцваген». З вікна посміхався чоловік у зеленому джемпері.
— Ви мене чекали? — здивувалася Христина.
— Авжеж. Цікаво ж, чи не дарма я ризикував, їхав на червоне світло, коли мчав вас на співбесіду. Ну, то як?
— Усе чудово, мене взяли!
— Тоді поїхали відмічати?
— А, поїхали! — одразу погодилася дівчина, котра в цю мить ладна була обійняти весь світ.
— Мене Христина звуть, — сказала, сідаючи в машину.
— Дуже приємно. Олександр.
Так розпочався їхній роман. Пригадуючи той ранок, Олександр зауважив: якби Христина стояла тоді на зупинці в «офісному» одязі, у туфлях на високих підборах, які збиралася взути, та ще й з пишною зачіскою і макіяжем — проїхав би повз неї. Його ж привабило її чисте обличчя, «патріотична» футболка й дитяча безпорадність в очах.
Через короткий проміжок часу вони стали дуже близькими людьми. Їм було добре разом, бо, як виявилось, співпадали і смаки, і вподобання, й погляди на життя. І це незважаючи на різницю у віці: Христині виповнилося 23, Олександру — 39.
— Ніколи раніше не цікавилася зрілими чоловіками, — жартувала дівчина.
— Ну який же я «зрілий»? — вдавано обурювався Олександр. — Я — мужчина у розквіті літ! Подивись, жодної сивої волосинки.
І справді, Олександр був гарний: чорнявий, зеленоокий, мужній, мав чудове почуття гумору. Він називав її Хустинкою і Кришталиком. А частіше — «малою». Вони зустрічалися щовечора після роботи й не розлучалися до ранку.
Тільки через тиждень, коли дівчина зрозуміла, що закохалася по самі вуха, раптом почула від нього:
— Мала, я хочу, щоб ти зараз мене вислухала і правильно зрозуміла. Я — одружений.
— Що?! — чашка з кавою випала з рук дівчини й, дивом не розбившись, покотилася по підлозі. — Але ж ти практично живеш у мене…
— Жив. Завтра дружина з донькою повертаються із санаторію. Я не готовий до розлучення, бо вона дуже хороша людина і це завдасть їй нестерпного болю. Знаєш, я й зраджувати не збирався. Але зустрів тебе — і несподівано закохався, по-справжньому! Сам себе загнав у пастку: не можу піти із сім’ї і не можу жити без тебе. Але тільки тобі вирішувати, чи дозволиш бути поруч.
— Залиш мене саму, треба прийти до тями, — Христина дивилася у вікно, аби чоловік не бачив її сліз…
Витримала вона лише два дні. Потім зателефонувала: «Приїжджай!» Олександр приїхав. І закохані знову з головою поринули в почуття. Вони, як і раніше, бачилися майже щодня. Чоловік міг тихцем прийти на світанку й зварити їй каву «у ліжко». Або приготувати «романтичну вечерю» на вогнищі біля ставка, де вони зупинялися на кілька годин. Інколи забирав дівчину з роботи ввечері у п’ятницю й вони їхали на вихідні в якесь місто, де відвідували музеї, театри, фешенебельні ресторани.
— Схоже, ти зі мною проводиш більше часу, ніж удома. Невже дружина так легко погоджується з твоєю відсутністю? — дивувалася Христина.
— Моя Таня понад усе любить домашній затишок, її з дому нікуди не витягнеш. Раз на рік ми сім’єю відпочиваємо біля моря. До нас у гості друзі приходять, ми родичів навідуємо. З донькою люблю грати у шахи. Їй тільки 10 років, проте така розумниця! А робота в мене ненормована, як і у всіх бізнесменів, я добре заробляю, тому часових рамок мені ніхто не ставить.
Якось напередодні 8 Березня Олександр попросив:
— Хустинко, допоможи. Я хочу дружині сукню купити, та боюсь не вгадати з розміром. Вона така ж мініатюрна, як ти. Приміряй, будь-ласка.
Дівчина, не вагаючись, одягла вишукану вечірню сукню. Помилувавшись хвильку, Олександр купив обнову Тетяні. Потім ще не раз вони разом вибирали його дружині подарунки. Христина їх також часто отримувала. Вона не розуміла чому, але ні образи, ні сумління її не гризли. Просто прийняла такі «правила гри». Кохала й намагалася не нашкодити сім’ї чоловіка, котрий став для неї найдорожчим у світі.
Сумні події в країні зблизили пару ще більше. Вони болісно сприйняли анексію Криму, де збиралися відпочити разом, війну на сході, що тривала вже понад рік.
І знову настала весна. Тривожна, але така довгождана. На початку березня Олександр зателефонував і попросив Христину вийти у двір. Він сидів у машині з посірілим обличчям, ледь стримуючи сльози.
— Щось трапилося? — занепокоїлася дівчина.
— Трапилося, — стискаючи кермо побілілими пальцями відповів чоловік. І, помовчавши хвильку, продовжив тихо:
— У мене є друг дитинства. Найкращий друг. Кілька років тому він потрапив у аварію й опинився в інвалідному візку. Його 20-річний син (до речі, мій хресник), вже півроку в зоні АТО, на передовій. Вони регулярно зв’язувалися по мобільному. Останні три дні телефон хлопця не відповідав. Тільки вчора батькові вдалося додзвонитися. Та на тому кінці відповів якийсь покидьок: «Я вбив твого сина». І вимкнув мобільний. У друга інфаркт. Стан стабільно важкий, щойно був у нього в лікарні. Тому прийняв рішення: йду в армію добровольцем. Я ж у ракетних військах служив, згоджуся там.
— Сашо… — Христина не знаходила слів. — Сашо…
— Виїжджаю завтра. Будь ласка, не проводжай мене. І пам’ятай: я тебе кохаю.
…Після дощу здійнявся холодний вітер. Ховаючись за огорожею військкомату, Христина бачила, як Олександр ніжно пригортав до себе Тетяну з донькою, щось говорив їм, схоже, заспокоював, підбадьорював.
Коли автобус з «новобранцями» рушив, Христина ледь стрималася, аби не побігти за ним. Їй раптом здалося, що життя скінчилося і зараз вона задихнеться від невиплаканих сліз та нестерпного болю в грудях. Дівчину лихоманило. Вона опустилася на землю, закрила обличчя руками й застогнала.
Раптом відчула, як хтось накинув їй на плечі шарф. Підняла очі.
— Зігрійтеся, ви зовсім змерзли. — Перед нею стояла Тетяна, дружина Олександра.
— Дякую. Не треба, — голос Христини зривався від ридань.
— Не плачте, він повернеться. Обов’язково повернеться. А зараз піднімайтеся. Підемо зі мною, я напою вас гарячим чаєм. Наразі вам не слід залишатися самій.
— Ні-ні, — втираючи сльози заперечувала Христина. — Не треба. Я піду додому.
Ви нічого не знаєте…
— Знаю, — спокійно відповіла Тетяна. — У нас містечко маленьке, тут всі все знають.
— Як?! І ви мене не зневажаєте?!
— Кохання — річ непередбачувана. Головне, аби Сашко повернувся живим і здоровим. Дочекаймося його. А потім життя все розставить по своїх місцях.
Тетяна допомогла Христині підвестися і жінки разом пішли вулицею…
Авторка Олена ОЛІЙНИК
