Здавалося, полуднева спека зависла над селом розпеченим маревом. По одній із вулиць рухалася невеличка траурна процесія — за автомашиною з труною йшли не більше п’ятнадцяти людей.
Ховали стару Євдокію Бабкову, до вчора — найстаршу жительку маленького степового села, в якому налічувалося всього три вулиці. Їй було 88 років. Вона давно жалілася на біль у серці. Та, оскільки жила сама, й город порала, і курочок з качечками тримала. Ще два дні тому сусіди бачили, як бабуся біля хати лузала сливи на сушку. А пізніше, мабуть, стався серцевий напад, бо знайшли її на підлозі кімнати…
Троє дітей Євдокії Бабкової — два сини й донька, неспішно йшли за труною: 62-річний огрядний Василь, худющий зі впалими щоками 59-літній Федір та наймолодша Віра, котрій минулого тижня виповнилося 55. Поруч ішли дружини синів, троє онуків (лише місцеві, діти Федора, бо міські не приїхали на похорон), найближчі сусіди. Інші жителі проводжали стару Євдокію «на воротях», адже більшість із них самі вже немолоді, а спека, хоч був кінець серпня, стояла така, що аж у голові паморочилося.
Василь, втираючи носовою хустинкою рясно спітнілого лоба, бурчав собі під ніс:
— Ну, мати, знайшла ж ти коли померти… Це, певно, найжаркіший день за все літо! Хоч би собі тут не впасти.
— Та тихіше, бо люди почують, — сіпнула його за рукав сорочки Віра.
— Не ми смерть, а вона нас обирає, — філософськи зауважив Федір.
— Ага, якби ти до матері вчасно зайшов, може б її ще й врятували. Колись же був такий напад — і вилікували, — докірливо відповів Василь.
— Згадав! Тож 10 років тому трапилося, мати молодша була. А в мене корова захворіла, я з нею дві ночі провозився, не спав, — виправдовувався Федір. — Ти ж знаєш, що я тільки з того молока й живу.
— То корова, а то мати! — не вгавав старший брат.
— Ну, знаєш, і тобі треба було частіше навідуватися до неї! — розсердився Федір. — Ти коли останній раз зі свого Житомира приїздив? Певно, три роки тому?
— Так я ж уже на пенсії, економлю кожну копійку, а дорога нині вартісна.
— Хлопці, замовкніть! — не витримала Віра. — Ви хоч на материному похороні можете не сперечатися? Скільки вас пам’ятаю, увесь час сваритеся!
— О, ще одна обізвалася, — Федір скоса подивився на сестру. — А ти коли востаннє в рідне село приїздила? Живеш усього за сто кілометрів звідси…
— Ага, це ви з Василем — пенсіонери, а я ще працюю, — не дала договорити братові Віра. — На вихідні домашню роботу пораю, онуків бавлю. Та й у мене здоров’я вже не те, тиск «скаче»…
Поминальний обід справляли у так званому літньому кафе: один з райцентрівських підприємців відкрив у селі невеличкий магазин, а до нього прибудував навіс, під яким поставив дерев’яні столи й лавки. На обід, до речі, зібралися до тридцяти сільчан: приваблювала можливість випити й поїсти на дармовинку. Найстійкіші (переважно, чоловіки), засиділися до темна, а Бабкові пішли до материної хати.
Будинок був хоч і старий, але міцний, з червоної цегли, з великими вікнами. Коли будувалися, батько-фронтовик саме працював виконробом у колгоспі, тож мав доступ до якісних будматеріалів, найняв бригаду фахівців, котрі звели дім швидко й рівненько. Оскільки в подружжя на той час вже зростали два сини, а вони хотіли ще й доньку, то будинок спланували великий, на п’ять кімнат.
Раніше він опалювався двома пічками. Але як діти роз’їхалися, одну з них мати «заглушила» і топила тільки в тій кімнаті, де сама жила. Відповідно, й один з двох коминів на даху був недіючий. На ньому звили гніздо лелеки. Щороку прилітали вони сюди, висиджували пташенят. Стара Євдокія так їм раділа! А в цьому році чомусь не прилетіли, наче відчували, що в оселі біда станеться. Порожнє гніздо виглядало, як сіра корона на хаті…
Василь ходив по дому, по-хазяйськи роздивлявся помешкання, в якому не був уже майже три роки.
— Тут стінку слід підбілити — трохи обсипалася, — показав пальцем, — підлогу треба скрізь пофарбувати. О, пам’ятаєте, це ж була моя кімната! Я приходив вночі з гулянок, набирав із собою маминих пиріжків, компоту, зачинявся і їв!
— Отож ти такий гладкий і зробився, — пхикнув Федір.
— Не те, що ти, худорба, — зневажливо відповів Василь.
— Міг би й змовчати, знаєш-бо, що в мене виразка шлунку, — образився молодший брат.
— І все одно, моя кімната була найкращою, — мрійливо сказала Віра, обережно сідаючи на своє колишнє ліжко. — Вікна — в сад, навесні відчиняла їх — бузок, конвалії, троянди п’янили. А влітку яблука зривала через кватирку… Вночі через вікно тікала на побачення до Дмитра, він мене біля воріт чекав. І ніхто не знав! Все-таки, погодьтеся, наша хата дуже затишна й гарна!
— Ну, досить романтики, — перейшов на діловий тон Василь, — давайте вирішувати, що робитимемо з хатою?
— Як що?! — скочив з канапи, на яку тільки-но присів, Федір. — Тут житиме мій старший син. Йому ж скоро сорок, а він досі в приймах!
— З якого такого дива?! Ми з сестрою маємо на це помешкання такі ж права, як і ти, мати заповіт нікому не залишала! — заперечив Василь.
— А з такого дива: я поруч з нею жив, постійно їй допомагав, доглядав. Моя дружина разом з матір’ю кімнати щороку вибілювала…
— Так доглядав, що мати майже добу мертва в хаті пролежала, — дорікнула Віра. — А білилося тут востаннє — точно і не в позаминулому році, це й неозброєним оком видно.
— Значить так, — перебив суперечку Василь, — будинок продамо, а гроші поділимо.
— Та хто ж його купить?! — обурився на пропозицію Федір. — У нас добрий десяток хат у селі пусткою стоять. Хіба що під розбір…
— Під розбір — так під розбір, погодився старший брат. — Цегла хороша, шифер теж цілий, дубовій деревині зносу немає… А гроші поділимо порівну.
— Не дам! — розвів руки, ніби затуляючи оселю собою, Федір. — Моя хата буде!
— Тоді викличемо експерта, оцінимо її, і ти нам сплатиш наші частки, — спокійно підтримала Василя Віра.
— Та ви що, звідки я гроші візьму?! Сам хворію, дружина біля тих корів порається, не присідаючи, дітям допомагати потрібно…
— Це — твої проблеми, — знизав плечима Василь. — У нас у кожного їх вдосталь.
— Добре, — аж скрипнув зубами Федір, — тоді з сьогоднішнього дня вона — нічия, й тут ніхто не перебуватиме, доки не поділимо.
На тому й зійшлися. Василь пішов ночувати до свого кума, Віра — до шкільної подруги, Федір — додому.
А пізно вночі, коли село спало, розійшлася гроза. Наповзли чорні хмари, та дощ пішов не одразу. Гуркотів грім, небо перетинали блискавки. Одна з них і влучила в сухе лелече гніздо. Воно миттєво спалахнуло. Від нього зайнявся дах, шифер полопався і вогонь перекинувся на дерев’яні крокви, що незабаром, палаючи, впали всередину хати. Коли хлюпнула злива й загасила полум’я, рятувати вже було нічого…
Уже вдосвіта на згарищі мовчки стояли два брати й сестра. Про пожежу їм повідомили сусіди, які, вставши раненько доїти корів, побачили наслідки стихії. Жоден не наважувався першим порушити тишу. Дощ іще йшов, здійнявся вітер, і чорні від сажі краплі, що відбивалися від обгорілих стін, падали на три постаті, котрі ніби заклякли посеред згарища. Здавалося, по обличчях родичів течуть чорні сльози, на які вони не зважали.
— Я ж тільки вчора оглядала свою затишну кімнату, згадувала юність. Невже більше ніколи її не побачу? І де ми тепер зустрічатимемося?.. — першою не витримала Віра й голосно заплакала.
Василь м’яв у руках носову хустинку, якою час від часу витирав обличчя, лише розмазуючи по ньому сажу.
— Якби ми тут ночували, то врятували б хату, — тихо сказав він. — Це вона помстилася за наші чвари.
— А якби ми її взагалі не ділили… — почав Федір та так і не договорив, махнув рукою й зайшовся беззвучним плачем. Лише його худі плечі здригалися, мов у лихоманці.
Нарешті дощ припинився. І крізь великі сині прогалини в небі, що з’явилися посеред сірих хмар, всі троє помітили ключ птахів, які відлітали в теплі краї. То у вирій летіли лелеки…
Авторка Олена ОЛІЙНИК
