Василина прокинулася, але очей не розплющувала: не хотілося повертатися зі сну в реальність. Їй наснилося, що вона білить свою хату. Запах свіжого вапна був настільки реальним — здавалося, ніби насправді відчувала його. У сні її старенька хата після кожного помаху щітки ставала білосніжною, аж блискучою. Густий зелений сад відтіняв ту білизну й вона раділа: «Сусідка Марія обов’язково запитає, де брала таке хороше вапно?» А вчора їй снилося, нібито полола моркву на городі – невтомно, завзято. Пахло землею і травою…
Її хата, рідне обійстя… Як Василина скучала за ними! Завжди казала: помиратиму вдома! Хіба ж знала, що на старість таке станеться?..
Чоловік Василь першим покинув цей світ, хоч, здавалося, був здоровіший від неї. Дружина вже пережила його на шість років, а скільки ще доля їй відміряє — хтозна. Жили дружно, не сварилися, тільки просила його на людях не називати її Василиною, бо в селі жінку здебільшого знали як тітку Ліну, з дитинства боялася, аби Васею не звали (і навіщо батьки таким чоловічим імʼям доньку нарекли?) А наодинці він часто казав: «Чого соромишся, Василь і Василина — ідеальна пара!»
Будинок разом зводили, двійко дітей народили. Син уже понад 10 років мешкає у Словаччині, приїздить рідко; донька в обласному центрі за 200 кілометрів — гріх скаржитися, на всі свята додому поспішала. Проте тепер такої потреби немає: вже півтора року Василина разом з нею живе.
Позаминулої зими, коли була сильна ожеледиця, жінка йшла по хліб і впала — у двох місцях зламала ногу: складний перелом і небезпечний, особливо, коли тобі 75. Перші дні після того, як у лікарні гіпс наклали й додому одужувати відпустили, до неї сусідка Марія навідувалася: їсти приносила, прала. Потім донька відпустку взяла — доглядала. Та як гіпс зняли, виявилося, кістки не так зрослися, почервоніла нога «не працює» й болить — не стати на неї. А ламати кістки і вдруге зрощувати перелом лікарі не взялися: вік не той. Так і залишилася Василина на милицях. Спершу намагалася сама собі раду дати, однак поратися на городі, прибирати садибу вже не могла. Та й звичну хатню роботу «на одній нозі» виконувати було важко. Донька приїздила у вихідні, але терпець їй урвався, коли мати впала у дворі, перечепившись через загородку для курчат і дуже забила голову: три дні лежала в ліжку, не підводячись.
— Все, мамо, досить, наїздилася! — чомусь розсердилася Ніна. — Я також хочу вихідні із сімʼєю проводити — переїжджайте жити до нас. Квартира трикімнатна, одна з них буде вашою.
— Доню, в селі є соціальні працівники, обслуговують одиноких. І Марія ніколи не відмовляється допомогти…
— Щоб мене люди засміяли — при живій доньці чужі люди матір доглядають?! — Ніночко, та я ж не зможу жити без свого двору, без цієї хати…
— А доведеться! — як відрізала.
…Хату продали швидко — у центрі села, ошатна садиба, пишний садочок, котрий останні роки життя чоловік обновив молодими деревцями. Натомість Василина опинилася на шостому поверсі девʼятиповерхівки. Ніби заточена у високу башту. Ліфта боялася, та й не завжди він працював, сходами у двір спуститися, а тим паче в квартиру піднятися — не могла. А що у дворі? Вузенька алея з молодими каштанами біля будинку і одразу за нею — жвава траса, по якій безперервною вервечкою снують авто, тролейбуси, маршрутки… Улітку спека й загазоване повітря. Узимку вітри, що аж свищуть на рівні шостого поверху, висотуючи по краплині душу…
Онук-студент, третьокурсник, у навчанні не дуже наполегливий, іноді додому приходить пізно, а то й напідпитку (певно, з друзями гуляє). Донька з зятем тоді сварять його, опісля й між собою «скубуться». Василина в такі хвилини сидить у кімнаті, боїться вийти, бо до сварок не звикла. Ті скандали їй — мов ніж у серце. Буває, донька після них на кілька днів замикається у собі, навмисно затримується на роботі, до матері не заходить, не цікавиться, чи їла, як спала? Зять з онуком і взагалі рідкі гості в її кімнаті. Що й казати, вже не раз Василина лягала спати голодною…
Удень, коли рідні розходяться на роботу та навчання, дибає на милицях по квартирі від кутка до кутка, мов у в’язниці, і плаче, плаче… Їй у кімнату з кухні маленький телевізор поставили — чи щоб не сумувала, чи для того, аби до великого плазмового не виходила, коли увечері зять «бойовики» переглядає? Окуляри стали заслабкі для читання. Вже кілька місяців донька обіцяє зайти в оптику поміняти. Певно, забуває, але каже, що не має часу.
На її день народження, правда, Ніна смачний торт купила, всі сімʼєю за стіл сіли, привітали «бабу Ліну», подарували велику пухову хустку. Тільки куди її вдягати? Зимою в квартирі тепло, улітку спекотно…
…Ці світлі сни, що майже кожної ночі народжуються від постійних спогадів, — єдина невидима ниточка, яка єднає її з тим щасливим минулим, коли жила вдома. Отак спала б і не прокидалася, тільки б повертатися туди, хоч уві сні.
Старенька встала з ліжка. Прислухалася. Тихо. У квартирі — нікого. Можна вийти з кімнати і трохи походити…
Авторка Олена ОЛІЙНИК
