Щодня між нашими містами і селами курсують автобуси. Сівши до них, ми на кілька годин опиняємося в закритому просторі з незнайомими попутниками, з якими ділимо дорогу, розмови та несподіванки, що трапляються…
Галина не була в обласному центрі понад рік — не мала необхідності. Її дорослі син і донька живуть у Києві, вона працює медсестрою в терапевтичному відділенні районної лікарні, у відрядження не їздить. Дітей жінка ростила сама, бо чоловік загинув, коли вони ще в дитсадок ходили. Заміж Галина більше не вийшла, багато працювала, аби забезпечити сім’ю та вивчити сина й донечку. А коли діти поїхали з дому, зрозуміла, що вже звикла до самотності. Вранці звично поспішала на роботу, увечері — додому. З весни до осені знаходила чимало роботи в саду й на городі, узимку захоплювалася книжками, брала нічні чергування в лікарні.
Онуків ще не діждалася: син тільки збирається одружуватися, донька — студентка. Та їй самій лише 44 роки, бабусею не почувається.
Проте останнім часом почала боліти спина, Галина швидко втомлювалася, вранці прокидалася невиспаною, під очима лягли темні кола. «Слухай, подруго, щось ти мені не подобаєшся, — сказала колега й її давнішня подруга Раїса. — Поїдь в обласну лікарню, пройди МРТ, обстеження. Бо інших лікуємо, а про себе не дбаємо».
…У понеділок Галина сіла в перший ранковий автобус («бусик» на 18 місць), що прямував до обласного центру. Салон був напівпорожній — усього п’ятеро пасажирів. Жінка обрала місце ззаду — не любила протягів. За кілька хвилин водій перевірив квитки, невдоволено пробурчавши: «Навіщо було в касі купувати?», й сів за кермо. Та за рогом він «підібрав» ще чотирьох пасажирів, з якими явно мав попередню домовленість. Гроші за проїзд водій одразу поклав собі в кишеню.
Так, після низки зупинок біля кількох населених пунктів, салон автобуса заповнився. Серед Галининих попутників були і літні люди, й молодь — п’ятеро студентів, які залишилися на вихідні вдома, а тепер першим рейсом поспішали на заняття. Троє з них, натягнувши капюшони на самісінькі очі, вставили у вуха навушники, приєднані до гаджетів, зручненько вмостились і практично одразу позасинали (певно, гуляли допізна). А хто не спав — швиденько закрили очі, коли на черговій зупинці біля села зайшла молода мама з малям на руках. Ніхто навіть не поворухнувся, аби поступитися їй місцем. Тоді Галина покликала пасажирку: «Йдіть-но сюди, жіночко, сідайте». «Дякую, я лише до сусіднього райцентру», — ніби виправдовувалася матір, вмощуючи немовля на коліна.
Автобус підстрибував на вибоїнах, Галина, тримаючись за верхній поручень, розкачувалася в такт його руху. Розболілася спина.
На наступній зупинці увійшов чоловік у пальто темно-шоколадного кольору — ще досить молодий, з виду трохи «за сорок», але спирався на паличку. Вільних місць не було. Галина не витримала і голосно сказала:
— Молоді люди, прокиньтеся! Може, нарешті, хтось із вас уступить місце?
— Та нічого, я постою, — знітився чоловік.
Студент, котрий сидів найближче до нього, почервонів і встав. Піднялася і його юна подруга, яка дрімала на плечі хлопця, поступаючись місцем Галині. Чоловік, сідаючи, зморщився від болю в коліні. Далі вони їхали поруч.
— Дякую, що потурбувалися про мене, — посміхнувся чоловік. — Я Дмитро.
— А я Галина.
— До обласного центру їдете?
— Так.
— У справах?
— У лікарню на обстеження.
— І я теж у лікарню. Чотири місяці тому потрапив в автомобільну аварію, ногу «по шматочках» склали. А вона щось погано зростається. До хірурга на консультацію їду.
Так, слово за слово розговорилися. Дмитро працював приватним юристом, виявився холостяком. Каже, довго зустрічався з дівчиною, але батьки були проти їхнього шлюбу, бо в юності його мати та її батько зустрічалися й негарно розсталися — вилили одне на одного купу бруду. Потім дівчина вийшла заміж за іншого, а Дмитро досі не знайшов свою «половинку».
Чоловік здивувався, що Галині, котра не приховувала свого віку, 44.
— Років на сім молодшою виглядаєте, — зауважив. — Виявляється, ми ровесники.
— Дякую, звісно, за комплімент, але й Ви також добре збереглися, — пожартувала жінка. Вона теж розповіла йому і про своїх дітей, і про багаторічну самотність. Дмитро викликав довіру, спілкуватися з ним було приємно.
Аж тут водій голосно, на весь салон увімкнув шансон. «Таганка, зачем сгубила ты меня?» — хрипко виводив соліст. Наступна пісня також була на «табірну» тематику: «А за решёткой небо в клеточку»… Мало того, що Галина терпіти не могла шансон, так ще й водій явно «перебрав» зі звуком.
— Зробіть, будь ласка, музику тихіше! — попросив Дмитро. Але водій його не почув.
Тоді Галина встала зі свого місця й підійшла до нього:
— Ви що, в тюрмі сиділи? — запитала сердито.
— Образити мене хочете?! — обурився водій.
— Тоді чому такі пісні любите? Якщо вони вам подобаються, то слухайте їх удома, а не нав’язуйте всім пасажирам!
— Я тут господар, що хочу, те й слухаю!
— Ви тут господар, бо ми вам платимо за проїзд і ви маєте цю роботу! — парирувала Галина.
Водій музику вимкнув. Та минуло кілька хвилин, як сталося наступне непорозуміння: сусідка навпроти — повна жінка в хутряній шапці, почала лузати насіння, кидаючи лушпиння на розстелену на колінах серветку. Однак від хитавиці практично все воно сипалося в міжряддя…
— Жіночко, навіщо ж ви смітите? — звернулася до неї Галина.
— А ти що, прибираєш тут? — огризнулася та.
— Ні, але ж і ви не прибираєте…
— Дивись яка розумна знайшлася, усім невдоволена!..
— Не треба грубити, вам ввічливо зауваження зробили, заступився за Галину Дмитро.
— Ой, сиди й мовчи, інтелігент! — презирливо відповіла жінка.
Далі — більше. Чоловік у чорній куртці, який сидів позаду, комусь зателефонував і на весь автобус почав з’ясовувати стосунки зі співбесідником: «Скажи своєму Михайловичу нехай іде під три чорти! За таку ціну я йому нічого не продам. Жлоб!» Невідомо, що йому відповів співбесідник, але за хвилину чоловік «вибухнув» матюками.
— Як ви поводитеся, тут же діти! — скипіла Галина.
— Негайно припиніть лаятися! — вигукнув Дмитро.
— Та пішов ти!.. — визвірився на нього той. — Зараз «заспокою» тебе твоєю ж палицею по голові! — погрозливо підняв руку любитель нецензурщини.
І хтозна, чим би закінчилася сварка, аж тут сталося таке. Перед черговим поворотом водій автобуса вирішив обігнати неквапливий трактор, але з-за рогу назустріч на повній швидкості «виринула» фура… Водій різко вивернув кермо вправо, автобус накренився, кілька метрів проїхав на двох колесах – здавалося, ось-ось перекинеться, а потім гухнувся на всі чотири колеса та, різко затормозивши, зупинився на узбіччі перед самісінькими деревами.
Салоном ніби пройшов ураган: повсюдно валялися речі, троє пасажирів, які не втримались, лежали на підлозі, серед них і чоловік у чорній куртці. Жінка, котра раніше лузала насіння, сиділа бліда, мов стіна, і трималася за серце. Галина швидко дістала із сумочки нітрогліцерин: «Візьміть під язик, швиденько». А потім повернула голову в бік принишклого Дмитра. Його голова спиралася на віконне скло, на лобі багровів величезний синець, чоловік не дихав…
«Допоможіть!» — скрикнула Галина, намагаючись розкласти крісло, в якому він сидів. Дужий юнак, котрий поспішив до неї першим, так натиснув на спинку крісла, що вона зламалася й упала на заднє сидіння. Медсестра рванула ґудзики пальто та, схилившись над Дмитром, почала робити йому штучне дихання. Його теплі й м’які губи чомусь мали присмак яблук. Дівчина, яка зранку поступилася місцем Галині, перелякано кропила обличчя непритомного водою зі своєї пластикової пляшечки. За мить він судорожно вдихнув повітря, відкрив очі, обвів поглядом людей, що схилилися над ним, і спробував сісти.
— Щось мені недобре стало, — вимовив, потираючи лоба. — Але вже нормально. Дякую вам дуже, — кволо потиснув руку Галині.
— Вас не нудить? — турботливо запитала жінка.— Це може бути струс мозку.
— Ні, справді, я в порядку, — зніяковів Дмитро.
— Може, швидку викличемо? — запропонував хтось.
— До міста п’ять кілометрів залишилося, — сказав водій, який, мабуть, сам цього не усвідомлюючи, зайшов до салону із цигаркою. Помітно було, як дрижали його руки. — Зараз поїдемо. Дайте й мені, будь ласка, пігулку нітрогліцерину, — звернувся він до Галини.
Решту шляху їхали в повній тиші. Дмитро тримав біля лоба змочену водою хустинку. Коли виходили з автобуса, жінка в хутряній шапці попросила в Галини вибачення за грубощі. Чоловік у чорній куртці знайшов паличку Дмитра аж в кінці автобуса і, подаючи її, пробурчав: «Ну, ви той, не ображайтеся – нерви… Добре, що всі живі».
До обласної лікарні Галина й Дмитро поїхали разом на таксі, бо жінка боялася, що йому в дорозі може стати зле. У вестибюлі медзакладу вони зупинилися.
— Ви коли додому? — запитав чоловік.
— Цим же рейсом, він за чотири години назад вирушає.
— Я теж ним збирався повертатися, але тепер не знаю… Можна я Вам зателефоную? Переживатиму, як доїдете на цьому автобусі і з цим водієм, — напівжартома пояснив прохання.
Жінка назвала номер свого мобільного. Дмитро протягнув їй візитку…
У Галини діагностували незначну за розмірами хребтову грижу й кілька протрузій (опуклостей дисків). Невропатолог обласної лікарні призначила інтенсивне лікування та за місяць – ще одне обстеження.
…Галина приїхала на автовокзал за 15 хвилин до відправлення автобуса. Яким же було її здивування, коли на пероні вона побачила Дмитра з букетом рожевих троянд.
— Це Вам, моя рятівнице. А мене, на жаль, в лікарні залишають. Певно, ще одна операція на нозі знадобиться. До речі, сказали, що з головою все нормально, мізки на місці, — вдавано серйозно вказав на гематому.
— Цікаво виходить, — зауважила Галина, — квітами, як правило, зустрічають, а Ви мене проводжаєте…
Запрацював двигун автобуса. Пасажири, серед котрих, як, жартуючи, помітили Галина й Дмитро, не виявилося їхнього жодного ранкового попутника (чи не наважилися повертатися цим рейсом?), зайняли місця. Рушила до дверей і жінка. Дмитро затримав її руку в своїй і раптом різко пригорнув і поцілував у губи. Вона ошелешено дивилася на нього, приголомшена несподіванкою.
— Ви ж мене сьогодні теж нібито цілували, ось і я наважився, — винувато посміхнувся чоловік. — Дуже прошу, зателефонуйте мені, Галю. Я чекатиму.
…Він стояв і махав рукою, аж доки автобус не виїхав з автовокзалу. Коли висока постать Дмитра у пальті темно-шоколадного кольору зникла за рогом, Галина невідь чому розплакалася. Кілька сльозинок впали на свіжі бутони троянд. А її губи ще довго відчували неймовірно приємний присмак яблук…
Авторка Олена ОЛІЙНИК
