Потяг наближався до станції. Леся, прикривши голову шкіряною сумочкою, вибігла на перон під зливу: коли їхала зустрічати подругу, ніщо не віщувало грози й парасольки не взяла. На щастя, потрібний шостий вагон зупинився якраз навпроти неї.
Інна вийшла з нього услід за літньою парою. Подруги дитинства міцно обнялися.
— Скоріше в машину, бо промокнемо! — підхопила валізи Леся.
— Класне в тебе авто, — сказала Інна, вмостившись на зручному сидінні «Тойоти».
— Це не авто, це чоловік у мене класний! — посміхнулася Леся. — Шкода, що на наше весілля не змогла приїхати. Я так хотіла, щоб ти в нас дружкою була!.. А ти чотири роки зі своєї Італії не приїздила. Якби не скайп, забула б, як і виглядаєш.
— Лесю, я ж туди нелегально поїхала. Треба було дочекатися, доки легалізуюся. Інакше потім за кордон мені б шлях був закритий.
— То ти надовго додому?
— Ой, не знаю. Може й назовсім…
— Це було б добре, мені тебе не вистачає, подруго. Але ж ти так хвалила свою роботу…
— Мій роботодавець — власник готелю, в якому я адміністратор, здається закохався в мене. Уявляєш, заміж кличе, а сам одружений, синові 10 років. Каже, розлучуся і поведу тебе під вінець. А я не хочу розбивати чужу сім’ю.
— Розбивати?! То він тобі подобається?
— Ну… так. Лоренцо симпатичний і дуже приємний чоловік.
— Гарячий італійський хлопець? — засміялася Леся.
— Та ні, він має учений ступінь, серйозний і позитивний.
— Ооо, здається, подруго, в тебе влучила стріла Амура.
— Дурниці. Для мене одружені чоловіки не існують. Так що серце моє абсолютно вільне!
— Ну, добре, Інусю, завтра ти відпочиваєш, а післязавтра ми з Вадимом на твою честь удома влаштовуємо невеличку вечірку.
Дівчата під’їхали до двору, де Інну «на воротах» уже чекали батьки. Леся поцілувала подругу в щічку:
— Передаю тебе в надійні руки і післязавтра чекаю!
…У кам’яному мангалі біля великої альтанки посеред доглянутої просторої садиби смажилися шашлики. Леся нарізала овочі, Вадим «чаклував» над юшкою із сьомги. Подружжя запросило у гості ще дві сімейні пари та Вадимового неодруженого товариша: можливо, сподобається Інні, а вона — йому. Непогано було б їх поєднати, вирішили.
Інна прийшла, коли всі вже зібралися. Біля хвіртки її зустріли Леся з Вадимом.
— Вибачте за запізнення, будь ласка. Я — Інна, - подала руку Вадимові.
Вадим обімлів — перед ним стояла… Марта. Його перше палке кохання, світлий, найкращий спогад із минулого…
— Інно, а у вас є… була старша сестра? — не втримався.
— Ні, я одна у батьків.
За столом жартували й сміялися. Леся розповідала, як вони з Інною разом тікали зі старшої групи дитсадка, бо не хотіли в обід лягати спати, а потім, спіймані, годину стояли по різних кутках групи. Як у класі після уроків розмалювали стіни «під джунглі», як організували дівчачу «підтанцівку» на футбольному матчі між старшокласниками двох міських шкіл…
А Вадим не зводив з Інни очей. Це ж треба — така разюча схожість! Щоправда, в Інни кругліше обличчя, вона трохи нижча зростом, але ті ж самі ямочки на щоках, зелені очі, хвилясте волосся, фігура і навіть голос, як у Марти!
Марта… Це було кохання з першого погляду. Вони навчалися на архітектурному факультеті інституту. У перший же день занять сіли поруч. А через два тижні поселилися разом у кімнаті гуртожитку.
Марта була незвичайною дівчиною, життєлюбкою та оптимісткою, в котрої ніколи не псувався настрій. Скрізь вона бачила лише позитивне і захоплювалася усім на світі: марафонським бігом, плаванням, серфінгом, скелелазінням, стрільбою з луку… З нею ніколи не було сумно. Дівчина й Вадима «заражала» своєю активністю. Вони подорожували автостопом, спали в лісі у палатках, і практично ніколи не розлучалися, твердо вирішивши одружитися в день інститутського випускного.
Після третього курсу їх направили на літню виробничу практику до Криму. Марта поїхала першою, а Вадим залишився, аби перездати іспит, що «завалив». Та через два дні йому зателефонували і повідомили страшну звістку: Марта розбилася, стрибнувши зі скелі в море. Не помітила підводного каміння…
Горе двадцятилітнього юнака було таким великим, що він після цього пережив серцевий напад. Довго жив сам, віддався роботі. І тільки у 32 роки, очоливши невелику будівельну фірму, одружився з Лесею, молодшою на 7 років. Про своє перше кохання ніколи їй не розповідав.
А тепер Марта сиділа перед ним. З кожною хвилиною у душі оживали неймовірні почуття юності. Здавалося, роки почали зворотній відлік і в серці народжувалося щось гаряче й трепетне. Він намагався жартувати, танцювати разом з усіма, а погляд все рівно був прикутий тільки до Інни.
Після вечірки чоловік чи не щодня ініціював поїздки «на природу», «день вареників», походи в кафе, на які з дружиною незмінно запрошували Інну. Він намагався сісти з дівчиною поруч, ніби ненароком торкнутися її, й тоді його накривала хвиля гарячого почуття. Леся, здається, нічого не помічала…
Минуло кілька тижнів і Вадим не витримав. Купив великий букет троянд, призначив Інні зустріч у кафе за містечком, де й освідчився. Інна була шокована!
— Вадиме, Леся — моя краща подруга. Так, Ви мені подобаєтеся, але я нізащо не зраджу її! Краще назавжди поїду звідси.
Вадим повернувся додому, сів на порозі свого двоповерхового будинку й закурив. Вийшла Леся:
— Вадику, що трапилося? Ти ж уже три роки не палиш!
— Лесю, сідай, нам треба поговорити…
Він розповів їй і про Марту, і про Інну, котра щойно відмовила йому. Блідий, змарнілий, чоловік м’яв у руці цигарку і ледь стримував сльози:
— Я не знаю, як далі жити, Лесю, не знаю! Мене ніби магнітом тягне до Інни. Вона каже, що поїде назавжди, а я не можу без неї, розумієш? Я не можу вдруге втратити своє перше кохання. Прости мене…
Леся стійко перенесла цей удар долі. Хоч вона дуже любила чоловіка, мріяла про дітей, але на ранок пішла до Інни. Їхня розмова була важкою і завершилася Лесиними словами: «Ніколи не думала, що з приїздом кращої подруги, яку я так чекала, розрушиться моє щастя. Але, прошу тебе, не відштовхуй Вадима, він дуже хороша людина. Я не зможу дивитися на його муки».
Вадим залишив Лесі будинок і купив у місті простору квартиру, куди вони з Інною переїхали.
…Минув рік. Вадим та Інна відкрили у містечку магазин будівельних матеріалів. Жили в достатку, але так і не зблизилися. Вечорами часто сиділи по різних кімнатах: жінка за комп’ютером, чоловік перед телевізором. У них не було спільних друзів та уподобань. Інна виявилася повною протилежністю Марти: спокійна, флегматична «домосидка». За темпераментом і характером навіть Леся була значно активнішою. Вадим все частіше згадував свою колишню дружину, з якою «душа в душу» прожив три роки. Інколи телефонував їй, цікавився життям, розпитував про їхніх знайомих…
Першою не витримала Інна. Якось улітку після вечері зважилася:
— Вадиме, нам слід визнати, що ми не виправдали сподівань одне одного і не стали щасливими. Ти любив не мене, а жінку, схожу на твоє перше кохання. Я хотіла із тобою забути іншого — не вийшло. Зі мною ти мовчиш, а з Лесею по мобілці, чула, можеш годину проговорити. Скучаєш? Повертайся до неї. Однаково у нас нічого не вийде.
Наступного дня Вадим зібрав речі. Через місяць Інна вилетіла до Італії.
… Леся пробачила чоловікові ту дивну історію. Вони знову почали жити разом. Через півтора роки у них народився син, у якому вони душі не чули. І тільки після цього жінка зважилася написати подрузі в Месенджері повідомлення: «Як життя? У нас все добре. Виховуємо синочка, Максимом назвали. Йому вже три місяці. Що в тебе нового?»
Через кілька хвилин отримала відповідь: «Дякую, Лесю, що написала. Я дуже щаслива. Ми з Лоренцо таки одружилися. Нашій донечці місяць. Назвали Мартою. Давай забудемо всі непорозуміння, бо ти була і залишаєшся моєю Подругою. Чекаємо у гості!»
Авторка Олена ОЛІЙНИК
