У печі весело палахкотів вогонь, затишно потріскували дрова. У сусідній кімнаті виблискувала нарядна ялинка. Ліна, позираючи на годинник, вправно готувала кутю.
«Так, ще ложечку меду — і все, — промовила задоволено. Зняла фартух, почала чепуритися перед дзеркалом. — Головне, на автобус не спізнитися, — знову глянула на годинник. — О, ще ціла година є!»
Дівчина накрила білою скатертиною стіл, поставила на нього вазу з фруктами, кутю в глиняній мисці, овочевий салат. А щойно зварений запашний борщ та тушковане м'ясо з підливкою дбайливо закутала рушником, аби не застигли. Власне, години за дві вони з батьком мають повернутися додому, тож пообідають свіженьким.
Батько… На очі Ліни навернулися сльози. Найдорожча для неї людина! Це він навчив її смачно готувати й з іншою хатньою роботою поратися. А також модно та зі смаком одягатися. Тато працював на двох роботах, щоб у неї було все, чого забажає…
Коли не стало мами, Ліні було всього вісім років. Мама загинула в аварії. Водій машини, в якій вона поверталася з відрядження (працювала ревізором), не впорався з керуванням на слизькій дорозі і наїхав на дерево…
Тоді із Запоріжжя приїхала таткова мама, баба Оля, просила віддати їм з дідусем Ліну:
— Ми добре виховаємо онуку. А ти, синку, ще ж зовсім молодий, влаштовуй своє життя.
— Як ти не розумієш, мамо, Ліна і є моє життя! — заперечив татусь.
І хоч не одна жінка у селищі мріяла зійтися з симпатичним удівцем без шкідливих звичок, Олексій Григорович вирішив самотужки ростити доньку. Він удосвіта вставав, готував їй сніданки. Навчився пекти пироги й торти. Одного разу Ліна нишком підгледіла, як батько, прив’язавши до спинки стільця три шнурки, вчився плести косички… Тож до школи дівчинка завжди ходила з акуратною зачіскою.
Щовечора, яким би стомленим тато не повертався з роботи, вони разом вчили уроки. Він, енергетик з вищою освітою, добре знався на точних науках, допомагав доньці з фізикою, математикою. Не дивно, що вона закінчила школу із золотою медаллю і вже — першокурсниця, студентка юридичної академії!
Та, певно, розлука подіяла на татка згубно: перед новоріччям він у передінфарктному стані потрапив до міської лікарні. Добре, що все обійшлося. Сьогодні лікарі дозволили забрати його додому, тож хоч за старим стилем новий рік разом зустрінуть!
Ліна пішла до автобусної зупинки, розташованої неподалік від їхньої оселі. Назад, запланувала, вони повернуться на таксі: не гоже таткові після хвороби в автобусі трястися.
Дівчина роззирнулася довкола: як же гарно! Дерева в снігу, наче вирізьблені з пінопласту; блищать на сонці крижані бурульки, що зависли на даху зупинки (вчора перед снігопадом була відлига). Зелені очі Ліни світилися радістю, і всі знайомі, вітаючись, посміхалися до неї.
— Ну й гарна ж ти виросла, — зупинилася на хвилинку продавчиня тітка Лариса, — вся в батька!
В батька… Тато завжди казав, що Ліна — викапана мама! І хоч дівчинка її майже не пам’ятає, але, судячи з фото, на неї не схожа. То батько, певно, говорив так, аби вона не забувала маму…
… За півгодини Ліна вже була в райцентрі. З автовокзалу найняла таксі, доїхала до лікарні й попросила водія зачекати хвилин десять, аби потім довіз їх додому. Швиденько піднялася на третій поверх, відкрила двері палати і… обімліла. Поруч з татком стояла жінка, точна Лінина копія, тільки років так через двадцять…
Вони з хвилину невідривно дивилися одна на одну, аж доки у жінки не задрижали губи і з очей потекли сльози. Тут схаменувся батько:
— Знайомся, доню: Софія Максимівна, — промовив він захриплим голосом.
Ліна розгублено кивнула:
— Ти речі зібрав? На нас таксі чекає.
— Так. Поїхали.
Жінка також сіла в таксі, біля водія. Ліна з Олексієм Григоровичем всю дорогу їхали мовчки. Він тримав її за руку: його долоня була гаряча, а доньчина — льодяна, і не зігрівалася.
До хати також зайшли мовчки. Батько знесилено сів у крісло, жінка, не знімаючи пальто, — на стілець біля дверей. Ліна заметушилася, не дивлячись на них:
— Я зараз стіл накрию…
— Чекай, доню, — промовив батько. — Нам спочатку поговорити треба. Отже… Словом… Це — твоя мама.
— У мене інша мама була. Цієї я не знаю, — не повертаючи голови тихо сказала дівчина.
— Олексію, — майже прошепотіла жінка, — давай я все спробую пояснити. Тобі не можна хвилюватися.
— Ліночко, — тепер уже вона заговорила до дівчини, — ми обоє дуже винні перед тобою. Але ти маєш нас вислухати. Це неймовірна історія, сумна історія, утім більше вона не може бути таємницею. Що робити далі — вирішимо разом. Будь ласка, послухай.
Софія Максимівна витерла сльози, відкашлялася:
— Ми з твоїм татом одружилися, тільки-но закінчивши інститут. Невдовзі народилася ти. А коли тобі виповнилося півтора рочки, я закохалася в іншого чоловіка, іноземця. Розумієш, так буває у житті. Я не хотіла обманювати Олексія… тобто, твого батька, тож зізналася в усьому. Ми офіційно розлучилися, я вдруге вийшла заміж і разом з чоловіком зібралася на його батьківщину — до Канади. Та Олексій категорично відмовився давати дозвіл на твій від’їзд і сказав, що сам тебе виховуватиме. Ніякі мої умовляння на нього не діяли. Я ж мала їхати, бо вже була вагітна другою дитиною. І поїхала з твердим наміром повернутися через рік за тобою. Однак пологи пройшли зі значними ускладненнями: довгих п’ять років я не могла ходити — відмовили ноги. Увесь цей час я підтримувала зв'язок з Ольгою Дмитрівною, твоєю бабусею, вона мені й розповіла, що Олексій виїхав із Запоріжжя, одружився, щасливий у шлюбі, а ти вважаєш Оксану своєю мамою…
Жінка попросила склянку води, жадібно випила її і продовжила:
— Хоч понад усе я хотіла прилетіти, побачити тебе, розуміла, що моя поява зруйнує вашу сім’ю: бабуся Оля надсилала фото і я бачила, настільки ми з тобою схожі. Тож запитань і відповідей не уникла б. А ти була ще дитиною, навряд чи зрозуміла б мене. Хоча, не знаю, чи й зараз зрозумієш…
Дізнавшись, що твоя мама загинула, я знову хотіла тебе забрати. Але твій тато по телефону сказав: «Навіть не думай! Не витрачай даремно часу — Ліну не віддам!» І я відступила…
З другим чоловіком ми прожили у шлюбі шістнадцять років, проте торік розійшлися. Син залишився з батьком у Канаді, а я восени повернулася додому. Думаю, назавжди. Син навесні приїде в гості, та в Україні навряд чи залишиться: там його друзі, навчання, дівчина... Ліно, донечко, якби ти тільки знала, який біль я переживала всі ці роки!..
— Я знав, що Софія повернулася, — несподівано перебив її Олексій Григорович. — І хоч вона чи не щодня телефонувала й просилася до тебе, Ліно, однак не наважувався вас звести, боявся твоєї негативної реакції. А коли потрапив до лікарні із серцевим нападом, злякався: раптом помру і ти, дізнавшись правду від інших, ніколи не простиш мене за те, що через мою принциповість зростала без матері…
Ліна підвела очі, подивилася на блідого, змарнілого батька:
— Що ти таке говориш, тату, ти мені й за маму був!
Дівчина перевела погляд на Софію Максимівну. Жінка раз по раз витирала очі хустинкою і нервово стискала свої долоні.
— Мені не просто буде звикнути до думки, що в мене знову є мама, — тихо сказала Ліна. — Дайте мені час.
— Звичайно, донечко. Ти тільки прости нас! — тепер уже жінка дала волю сльозам і голосно ридала. Услід за нею не витримали й Ліна з батьком.
Першою оговталася Ліна:
— Давайте заспокоїмося і сядемо до столу.
За столом вона звернулася до Софії Максимівни:
— Я завжди про брата мріяла. Як його звати?
— Алекс. По-нашому, Олексій…
— Іще запитання: мені післязавтра до академії їхати, а тата самого в такому стані залишати боюся. Ви зможете з ним побути?
— Я її про це дуже попрошу, — сказав батько, подивився на знічену жінку і його очі раптом засвітилися ніжністю.
…У печі весело палахкотів вогонь, затишно потріскували дрова. У сусідній кімнаті виблискувала нарядна ялинка…
Авторка Олена ОЛІЙНИК
