З середини грудня минулого року російські окупанти повністю закрили проїзд “Дорогою життя” через Василівку в напрямку Запоріжжя. Вони випускають лише “депортованих українців”, після того, як використовують їх на будівництві окопів. Однак люди не полишають надії вирватися з російського ярма і шукають нові шляхи для виїзду на підконтрольну територію України.
Три маршрути евакуації з окупації
Відстань від Василівки до Запоріжжя становить менше 50 кілометрів. Однак через російську окупацію ці міста перебувають по різні сторони лінії фронту. Тож щоб потрапити нині до Запоріжжя з тимчасово окупованих населених пунктів Запорізької та Херсонської областей потрібно здолати тисячі кілометрів, і їхати через Росію та Європу.
Коштує ця подорож від 300 до 500 доларів. Беруть перевізники й гривні з розрахунку 40 грн за долар. А ось від оплати за проїзд російською валютою відмовляються — вона нікому не потрібна ні в Україні, ні в європейських країнах.
Здебільшого для виїзду пропонують два шляхи — через Крим і Новоазовськ. Другий шлях значно коротший, але потрібно проїжджати через зруйнований окупантами Маріуполь.
Однак обидва варіанти виїзду пов'язані з безліччю небезпек, головна з яких — фільтрація, яку проводять росіяни. У тих, хто виїжджає, перевіряють телефони й речі, влаштовують допити. Проте інших варіантів аби вирватися з тимчасово окупованих територій немає.
До речі, у лютому місяці перевізники почали пропонувати ще й третій шлях для виїзду на територію, підконтрольну Україні. Везуть людей до російського пункту пропуску Колотилівка.
Потім піший перехід до українського прикордонного пункту Покровка на Сумщині. Наразі це єдиний КПП на російсько-українському кордоні, який діє.
У групах про виїзд з окупації, ті, кому вдалося виїхати на територію підконтрольну Україні, діляться своїм досвідом поїздки. Можливо тим, хто ще тільки планує виїхати з тимчасово окупованого півдня України ці історії та поради стануть у нагоді.
Історія перша
Анонімна розповідь в чаті.
Виїжджали з окупованої Каховки через КПП Колотилівка дві жінки. Їхали своїм ходом, без машини.
18 лютого о 9 ранку виїхали з Каховки на Сімферополь через КПП Каланчак. Перевізника шукали в Telegram. Цей переїзд коштував 2 тис. рублів з людини. По дорозі було десь 9 блокпостів. Документи перевіряли лише на одному, при виїзді з міста. До КПП Каланчак їхали близько 2,5 годин. Приблизно годину проходили перевірку. Нас перевірили швидко, декількох людей залишили на співбесіду. В цілому всі пасажири автобусу пройшли перевірку швидко, але не всім так щастить.
До Сімферополя дісталися о 15 годині. Нас висадили біля залізничного вокзалу. Ми купили квитки до Воронежа на потяг Сімферополь — Москва, що відправляється о 17:10. Квиток коштував близько 5 тис. рублів. Інформацію про розклад руху потягів знайшли в інтернеті.
До Воронежа прибули о 13:20 наступного дня. Поїзд був гарний, але будьте готові до того, що вашими сусідами можуть бути російські військові, які їдуть додому.
На виході з залізничного вокзалу одразу взяли таксі, та за 700 рублів дісталися до Центрального автовокзалу. Ціни на таксі високі, але ми дуже поспішали, щоб встигнути на автобус, який відправлявся до Бєлгорода о 14:10.
На автовокзалі взяли квитки на автобус. Вони коштували 900 рублів. Інформацію про розклад руху автобусів також шукали в інтернеті. Будьте уважні: у Воронежі є декілька автовокзалів.
В Бєлгород ми приїхали близько 18:00 години. Місцевий таксист за 200 рублів довіз нас до найближчого готелю “Космос”. Двомісний номер з двоспальним ліжком коштував трохи менше 3 тис. рублів. З цим же таксистом домовилися про поїздку до кордону за 4 тис. рублів.
Наступного дня о 8 ранку поїхали до Колотилівки. Десь о 10 прибули туди. Перед нами в черзі вже стояло 7 людей, які пішли на перевірку. Ми чекали близько години разом з таксистом (його російські прикордонники не відпускали, поки з ним не провели співбесіду, питали де він нас знайшов, як ми познайомилися).
Після того як таксиста відпустили і він поїхав, ми ще 2 години стояли на морозі, чекали черги.
О 13:00 нас та ще шістьох людей пустили в приміщення для перевірки. Вона тривала майже годину: подивилися речі (не дуже чіплялися) та ставили різні питання: Ким працюєте? Як ставитеся до СВО? Чи бачили в інтернеті заклики до боротьби проти росіян? Перевірили телефони. Загалом спілкувалися з кожним 15-20 хвилин. Чоловіків роздягали і дивилися татуювання. Згодом віддали документи та відпустили. Попереду на нас чекала “сіра зона” — дорога викладена з каміння, тому валіза на колесах не проїде, потрібно нести все в руках.
Далі наші! Наш прапор, наші військові. Ще годину чекали поки прийдуть всі інші, хто проходив перевірку на КПП Колотилівка. Потім нас забрали в найближче село на ще одну перевірку. Вона тривала майже дві години. Але це вже дрібниці…
Ось така вийшла подорож. Якщо порахувати в скільки вона обійшлася, то на двох ми витратили близько 24 тис. рублів.
Історія друга
Розповідає Анна.
Виїжджали з лівого берега Херсонської області через Крим своїм автомобілем. Їхали за навігатором через Бєлгород до КПП Колотилівка.
Прикордонний пункт в Колотилівці відкривається о 10 годині. Перед нами в черзі на виїзд вже стояли автобуси перевізників і два легкових автомобілі.
Спочатку перевірили пасажирів з автобусів. Все відбувалося просто неба. Люди стояли біля транспорту поки прикордонники все не оглянули. Потім пішки пішли через “сіру зону”, а це 2 кілометри. Для мене це було дуже важко… Молодшим пройти такий відрізок шляху все ж таки легше, а старим людям дуже складно, ще й речі потрібно нести. Машини пропустили протягом години.
Історія третя
Анонімна історія з чату.
Ми виїхали о 7 ранку з Мелітополя. Ми — це дві жінки і кішка, та повна машина речей (везли свої речі і передачки від знайомих родичам у Запоріжжя).
Перед Мангушем (колись селище Першотравневе Донецької області) стояла довга черга із зерновозів. Нас попередили про це військові на останньому блокпосту і порадили об’їхати цю колону полями. Спершу ми не хотіли цього робити, і стали в чергу. Але потім зрозуміли що це буде чимала затримка в часі і таки поїхали “козячими стежками”.
По дорозі зустріли декілька машин, спитали чи правильно їдемо. Один чоловік запропонував нас провести. Ми попросили супроводити нас до пункту фільтрації. На що він сказав, що це нам не потрібно, що ми тільки втратимо час. Тож ми вирішили ризикнути і поїхали одразу на Маріуполь.
Маріуполь це біль…
Блокпости дорогою проходили швидко. У нас дивилися тільки документи і нічого не питали.
На КПП Новоазовськ були о 12-й годині. Тут стояла довжелезна, десь кілометрів з двадцять, черга з вантажівок. Об’їхали її по лівій стороні.
Нам не пощастило. Черга в той день на КПП була велика. Проїзд зайняв майже 11 годин. Хоча зазвичай, нам люди казали, що на все про все вистачає близько 3-4 годин.
Ми заїхали на перевірку лише о восьмій вечора. Ще три години пішло на перевірку багажу та документів.
Огляд речей у на був поверхневий, з машини виложили все, лише дві сумки треба “прогнати” через рентген. За нами їхала сім’я то їм “світити” всі сумки.
Машину оглянули за допомогою металошукача, що здається трохи дивним, бо машина ж повністю металева.
Паспорти, поки перевірять, чекали у приміщенні близько двох годин. Можна було взяти бутерброди, чай чи каву за благодійний внесок.
Ми дали на перевірку внутрішні українські паспорти, хоча сказали, що їдемо у Європу.
До речі, тут на КПП не забудьте заповнити міграційну карту. Російським прикордонникам на вас наплювати, і вони про це не нагадують. А нам підказали люди, що це потрібно зробити. І взагалі все пройшло без проблем. Хоча ставлення було взагалі то не вічливе, навіть деколи хамське.
Виїхали з КПП Новоазовськ близько 23 години. Вирішили їхати доки вистачить сил. Прямували на Таганрог, Ростов, далі платними дорогами на Воронеж.
Близько 5 ранку трохи поспали і рушили далі. До Колотиловки дісталися опів на другу і дуже переймалися що не встигнемо пройти перевірку, бо пропускний пункт працює з 10 до 14 години.
Коли під’їхали до КПП там вже стояли чотири машини і дві вже оглядали. О пів на шосту вечора нас пропустили на перевірку. Моя подруга дала український та закордонний паспорти, я — тільки ID-картку. Знову довелося викладати всі речі з машини, відкривали капот, і знову все перевіряли з металошукачем. Сумки всі передивилися, відкривали кожну “блискавку”, питали скільки грошей веземо. До речі, через кордон можна перевозити будь-яку валюту в еквіваленті до 10 тисяч доларів.
Поки я показувала сумки, подругу забрали на співбесіду. Потім на розмову запросили мене. Дивилися телефон, питали чого їду і чи повернуся назад. Після співбесіди ще довелося чекати поки нам віддадуть паспорти.
Коли всі перевірки закінчилися ми виїхали на дорогу в напрямку українського КПП і розплакалася вже від радості. Подруга розказала, що її ще під час співбесіди обшукували металошукачем. Навіть змусили роззутися та заглядали під устілки у взутті. Так що обережно!
Вже побачивши українських військових — нас відпустило. Ми обіймали їх, сміялися скрізь сльози. Потім на нашій стороні перевірка ще була — але то вже дрібниці. Бо не було ані страху, ані хвилювання.
Потім ми поїхали на Суми, там заночували. Вранці виїхали до Запоріжжя і о 13 годині вже обіймалися зі своїми рідними.
Ще кілька поради для тих, хто виїзджатиме через Колотилівку
— Через КПП Колотилівка можна заїхати або пройти лише в Україну.
— Перетнути кордон через цей КПП можна лише один раз.
— Ті, хто їде до Колотилівки з перевізником, зважте на те, що вам доведеться пішки долати 2 кілометри “сірою зоною”. На українській стороні вас чекатиме інший перевізник.
— На транспортному засобі перетнути кордон можуть тільки ті, хто їде власним автомобілем.
— КПП Колотилівка може бути закрита для проїзду, якщо між Україною та росією планується обмін військовополоненими.
— Ночувати в Колотилівці немає де. Тож нічліг треба шукати у сусідньому селі.
— На даний момент виїзд через КПП Колотилівка — це найкоротший і найшвидший маршрут, щоб потрапити з тимчасово окупованих Запорізької, Донецької, Луганської і Херсонської областей на підконтрольну територію України. Він у середньому займає 1-2 доби (з ночівлею).
— Назад з України виїхати чи пройти через цей КПП на територію Росії не можна.
