Надвечір’я було дивовижним! Захід сонця фарбував легенькі хмаринки, білі пелюстки вишень, що тільки-но розквітли, та допитливі голівки нарцисів у рожеве. В густій свіжій зелені кущів напівсонно перегукувалися пташки.
— Добрий вечір, бабо Любо. У Вашому саду гарно, як у раю! — сказала сусідка Ліда, проходячи повз двір Яременків.
— Дякую, Лідо, — відгукнулася літня жінка, яка сиділа на лавочці біля воріт. — Схоже, знов багатий урожай фруктів зберемо.
— А дід Микола де?
— Та де ж йому бути? Он там, в саду порається. В хату заходить, коли вже зовсім посутеніє.
— Передавайте йому мої вітання і скажіть, що та яблунька, саджанець якої він восени мені дав, добре вкоренилася, спасибі!
Ліда пішла, а Любов Іванівна встала й замилувалася садом. Він здавався великою біло-рожевою хмарою, що спустилася на землю…
Її чоловік багато років пропрацював бригадиром садової бригади. Та з часом сільський сад постарів, почав засихати, його викорчували, а нового не заклали. Микола Пилипович пішов на пенсію, проте за садом скучав невимовно. У палісаднику біля хати росло лише з десяток дерев. Тож на прохання пенсіонера сільрада виділила йому ділянку, де колись було обійстя сусідів, що жили праворуч. Вони давно виїхали, хата розвалилася, двір забур’янився.
Минуло десять років, і тепер на колишньому пустищі росте пишний сад — гордість Яременків. Фрукти та ягоди з нього вони продають у райцентрі, але більше роздають. Усе село ласує яблуками й сливами з їхнього саду. А минулого року, як жартує Микола Пилипович, подружжя знайшло ще один «ринок збуту»: через районну газету відшукали волонтера, котрий регулярно їздить у зону АТО з допомогою для бійців, і всю зиму постачали військовим яблука, груші, варення з вишень, черешень, абрикос, смородини, а ще — мед із власної пасіки, пиріжки, вовняні шкарпетки й рукавички… Щоразу Любов Іванівна писала листи й клала їх у посилки з фруктами. Вона бажала «синочкам» повертатися живими й запрошувала в гості, вказуючи адресу.
Синочки… А їм з чоловіком Бог дітей не дав. Причому, доля наче посміялася над жінкою, яка змолоду й до старості працювала акушеркою в пологовому будинку. Вона й лікувалася від безпліддя, і до знахарок зверталася — все марно. Якось юна породілля залишила у лікарні новонароджену дівчинку. Любов Іванівна одразу ж захотіла удочерити немовля — почала збирати потрібні документи, купила візочок та ліжечко, пелюшки й брязкальця. Та за кілька днів 16-літня дівчина повернулася зі своїми батьками й повідомила, що таки забирає доньку…
Після цього випадку, який жінка дуже важко пережила, вона й думати не могла про всиновлення. Їй здавалося, що дитину в неї неодмінно відберуть...
А зараз їм із чоловіком по 70. Майже півстоліття прожили у злагоді й любові. Обоє ще при здоров’ї, склавши руки не сидять. Ну а скільки їм на роду написано — хтозна…
Думки Любов Іванівни перервав гуркіт автомобіля. Біля двору зупинилося таксі, з нього вийшли двоє чоловіків у камуфляжі, з рюкзаками на плечах.
— Чи тут Яременки живуть? — запитав старший, років тридцяти п’яти на вигляд.
— Тут, — розгублено відповіла жінка.
— Ну, то ми до вас у гості, прямісінько з бойових позицій!
— Ой, заходьте, будь ласка, я зараз діда покличу. Миколо-о-о! — загукала, приклавши долоні до вуст, — йди-но сюди-и-и!
— А це, мабуть, той сад, з якого ми соковиті яблучка їмо? — запитав військовий, звертаючись уже до Миколи Пилиповича, який швиденько підійшов.
— Той самий, синку, — посміхнувся сивочолий дідусь, — заходьте до хати!
…Старшого військового звали Максим, молодшого — Антон. Розповіли: їдуть у десятиденну відпустку, а коли з’ясувалося, що їхній шлях пролягає поблизу полтавського села (Максим вже якось бував неподалік), звідки бійці підрозділу часто отримують щедрі посилки із запрошеннями, то побратими відрядили їх попутно віддячити благодійникам. Миколі Пилиповичу подарували камуфляжну форму з шевронами, а його дружині — вишивану сорочку.
— Це не з ринку, — зауважив Максим, — це наша медсестра вишила.
— Та невже у неї там є час на вишивання?! — здивувалася жінка.
— Час — поняття абстрактне, а рукоділля від війни відволікає… Ми, власне, ненадовго, — додав, — не будемо вас турбувати, поїдемо далі.
— Навіть і не думайте! — вигукнув Микола Пилипович. — Куди ви проти ночі зібралися? Повечеряєте, переночуєте, а вранці вирушите в дорогу.
Чоловіки погодилися. Ситно повечеряли, розговорилися. Виявилося, Максим із Сум, поспішає до дружини та двох дітей. Із собою взяв молодого друга.
— А ти ж звідки? — запитала в Антона Любов Іванівна.
— Я с Донецка. Мои родители и старший брат за ДНР. Говорят, откажутся от меня. Фашистом называют, — відповів хлопець, опустивши голову.
— Та то пів біди, — зауважив Максим, — його вагітна дівчина на тому боці залишилася. Він хоче забрати її звідти.
— Оле через три месяца рожать, а родители выгнали её из дома, когда узнали, что ребёнок от меня. Она сейчас у подруги живёт. Ей очень трудно, — додав Антон.
— Отож я і запросив хлопця до себе. Познайомлю з дружиною, визначимося, що й до чого, а за кілька днів повернемося й заберемо Олю в Суми. Ми вже домовилися з людьми, які допоможуть їй дістатися з окупованої території на нашу. Все буде добре, майбутній татку! — Максим підбадьорливо поплескав Антона по плечу.
— Будинок у Сумах маєте? — запитав у нього Микола Пилипович.
— Ні, двокімнатну квартиру.
— То як же там помістяться дві жінки й троє дітей, одне з яких немовля? — здивувалася Любов Іванівна.
— Потісняться трохи, — сміючись відповів Максим. — Не залишати ж друга в біді!
…Здавалося, чоловіки заснули в м’яких білих постелях одразу, як тільки їхні голови торкнулися подушок. А для старих Яременків ця ніч була безсонною…
За сніданком господиня звернулася до Антона:
— Слухай, синку, ми тут порадилися з дідом… Подивись, яка в нас хата простора — п’ять кімнат! Будували на велику родину, та так життя склалося, що самі вікуємо. Вези до нас свою Олю, не образимо, як рідну доглядатимемо. До того ж я акушерка, скільки пологів за своє життя прийняла!.. До райцентру від нас всього чотири кілометри – там хороша лікарня. Погоджуйся. І ти, Максиме, з сім’єю приїзди, коли побажаєш.
— Ну, коли побажаю — не вийде, спочатку маємо Україну від нечисті звільнити, — відповів той і звернувся до побратима:
– Що ж, Антоне, тобі вирішувати, пропозиція, вважаю, слушна. У порівнянні з моєю двокімнатною «шпаківнею», тут роздолля. Повітря свіже. І люди, бачу, хороші. Та й їздити з нашої точки сюди ближче.
— Спасибо вам, — хриплим від хвилювання голосом подякував Антон.
…П’ять днів потому поріг їхньої оселі переступила худенька змарніла 19-річна Оля. Лише на три роки старший від своєї цивільної дружини Антон ні на крок не відходив від неї. Яременки раділи, метушилися, зустрічаючи гостей, і, здавалося, аж помолоділи обоє.
— Ось ваша кімната, дітки, — запросила Любов Іванівна до просторої, світлої кімнати. — Влаштовуйтеся, а я зараз стіл накрию. Борщику приготувала вам смачненького, млинців напекла. Дідусь козу доїть — Олі треба молочка свіженького. Ви ж іще такі молоді, а вже настраждалися!..
Наступного дня Антон попрощався і вирушив у зворотну дорогу: відпустка закінчилася. Оля деякий час почувалася ніяково, мовчала і намагалася якомога рідше виходити з кімнати. Проте подружжя так делікатно та лагідно турбувалося про неї, що незабаром з очей дівчини зникла зацькованість, вона залюбки допомагала бабусі Любі на кухні й дзвінко сміялася з дотепних жартів діда Миколи. Господарі оселі невтомно пригощала її фруктами із саду, що достигали, свіжими компотами та трав’яними чаями.
Сьомого липня, на Купала, Оля народила хлопчика. Пологи пройшли без ускладнень, і вже через три дні Яременки забрали молоду маму з лікарні. Того ж дня примчав Антон, йому дали дводенну відпустку в зв’язку з народженням сина. Він навколішки сидів біля Олі, котра годувала малого, й не стримував сліз. А потім вийшов у двір до стареньких, що сиділи, притулившись одне до одного, і сказав:
— Если бы вы знали, как я счастлив и как я вам благодарен!
Хлопчика назвали Іванком. Він ріс спокійною дитиною, добре їв і спав. Дід з бабою не могли ним натішитися, купували малому одяг, іграшки, Олі — обновки, хоч вона й заперечувала, говорила, що Антон — контрактник, висилає достатньо грошей. «Ти нас не відмовляй, — наполягав Микола Пилипович, — ми все життя з дружиною мріяли про дітей та онуків!»
Антон телефонував майже щодня. Якось двері Оліної кімнати були відчинені і Любов Іванівна почула її фразу: «Антош, представляешь, мои родители выгнали меня из дому, как собаку, а эти бабушка с дедушкой, которым я, по сути, никто, так любят нас с Ванечкой!.. Они предлагают, когда ты вернёшься, остатся жить у них. Давай останемся, здесь так хорошо! Помогать им будем. Они мне уже как родные!»
Розчулена бабуся поспішила до чоловіка, аби передати радісну звістку. Вони вирішили: де б не жили молодята — все, що мають, залишать їм.
…Жовтень розфарбував сад у золоте й багряне. У візочку між дерев солодко спав Іванко. Оля допомагала своїм добродіям збирати стиглі яблука і складати їх у ящики: вранці за посилками для українських бійців мав приїхати волонтер. Раптом «заспівав» її мобільний. Якусь мить молода жінка слухала, що їй говорять, а потім зойкнула, зблідла і застигла. Яблука червоними м’ячиками викотилися з її рук…
Телефонував Максим, він повідомив, що Антон дістав важке поранення в бою, його літаком переправляють у Харківський шпиталь, бо стан критичний і потрібна термінова операція. Схвильований Микола Пилипович одразу побіг до сусідів, попросив Лідиного чоловіка, котрий мав легковика, відвезти Олю до Харкова, що за півтори сотні кілометрів від їхнього села. Сусід одразу погодився, відмовившись навіть від грошей на пальне: «Таке кажете! Хлопець за наш спокій там кров свою проливає, а я з його дружини гроші братиму?!»
«Подбайте про Іванка», — крізь сльози попросила Оля і сіла в авто.
Малий, поласувавши молочком із пляшечки, спокійно спав, посміхаючись уві сні. Старі Яременки схилилися над його ліжечком і розчулено милувалися малям.
— Ми з тобою зараз, Миколо, наче дід і баба з казки про Івасика-Телесика, в яких раптом у колисці дитинка з’явилася, — посміхнулася Любов Іванівна.
— Так і є, — погодився Микола Пилипович, — наче казка ожила. Думали удвох доживатимемо, а тепер у нас – справжня сім’я!
Аж надвечір наступного дня їм зателефонувала Оля й повідомила, що операція пройшла успішно, стан Антона ще стабільно важкий, але лікарі запевнили, що він житиме. Та чи ходитиме — не обіцяють.
… Цього року сад Яременків зацвів ще пишніше, ніж минулого.
— Доброго здоров’ячка Вам, бабо Любо, — привіталася до Любов Іванівни, яка саме виходила з двору, сусідка Ліда. — А де це ваші?
— Де ж їм бути — в саду, звісно! — посміхнулася старенька. — Оце йду на вечерю кликати. Миколо! Діти! Вечеряти! — загукала вона.
Із саду з маленьким Іванком на руках, котрий міцно обійняв діда, вийшов Микола Пилипович; за ним — Оля: в одній руці вона несла віночок із жовтих кульбабок, а другою підтримувала Антона, який ішов, спираючись на ціпок. Вони про щось розмовляли й весело сміялися.
Повіяв легенький весняний вітерець, і вишневий цвіт посипався на них, мов білий «шовковий» сніг…
Авторка Олена ОЛІЙНИК.
