Мокрий сніг прилипав до вікон і струмочками стікав по склу. Вітер посилювався. За такої погоди клієнтів у перукарні не було, тож її працівниці вирішили закритися на обідню перерву. Наймолодша — 20-річна манікюрша Яся, збігала у сусідній магазин, купила хліба, сиру й ковбаси на бутерброди; Зоя Іллівна — майстер чоловічих зачісок, дістала принесену з дому банку маринованих огірків; Марія – жіночий перукар, заварила запашного чаю з м’ятою та виклала на тарілочку печиво й цукерки, що тут завжди тримали «на перекус». За обідом зав’язалася невимушена розмова.
— Подивіться, який перстень мій Сашко подарував мені на День закоханих, — простягнула руку Ярослава. На її безіменному пальці виблискувала каблучка зі смарагдом.
— Гарний! — похвалила Марія. — Це що, можна вважати пропозицією руки й серця?
— Так, — зашарілася дівчина, — ми вирішили влітку розписатися, коли буде тепло. Хочу шлюбну церемонію біля моря.
— Уявляєте, раніше мій чоловік називав День Валентина «дешевими витребеньками», та цьогоріч теж привітав: подарував шовковий шарф і листівку у формі сердечка, — з радісною усмішкою поділилася Зоя Іллівна. — А я йому кажу: «Це ж треба було до 60 років дожити, аби отак освідчитися!»
— Ви — щаслива жінка! — сказала Марія.
— Ага, це з якого боку подивитися, — зауважила, присьорбуючи чай, найстарша перукарка. — Потім до нас завітали донька із зятем та трьома дітьми, тож я увесь день біля плити простояла, а коли вони пішли — до ночі прибирала: онуки в хаті такий гармидер влаштували!
— Все одно Ви щаслива, — тихо повторила Марія.
На мить запала тиша, жінки мовчки дивилися у вікно і кожна думала про своє. Першою не витримала Ярослава:
— Маріє Сергіївно, ну це ж несправедливо! Ви — гарна жінка у розквіті літ, куди ж ті мужики дивляться?!
— Та який там «розквіт» у 38 років, — зітхнула Марія. — Я — стара діва, ось і все. Треба називати речі своїми іменами.
— Дурниці! Просто в нашому селищі немає кавалера, достойного Вас! — не вгавала Яся. — А знаєте що, давайте прямо зараз зайдемо на сайт знайомств і знайдемо Вам гарного чоловіка!
І хоч Марія не погоджувалася, дівчина увімкнула свій ноутбук, з яким щодня приходила на роботу, покликала колежанок до себе, і вони припали до монітора.
Сайтів знайомств в Інтернеті виявилося чимало. Блукаючи їх віртуальними сторінками, жінки розглядали чоловіків, котрі бажали знайти свою «половинку», попутно відпускали на їхню адресу незлобливі жарти, сміялися. Зрештою Яся зупинилася на кандидатурі військового у відставці — 47-річного Андрія. Він був досить симпатичний (блакитноокий, з густим русявим волоссям), як зазначив — без шкідливих звичок, розлучений. А жив неподалік, у містечку, що за сто кілометрів від їхнього селища.
Незважаючи на протести Марії, Ярослава написала чоловікові повідомлення від її імені й помістила найвдаліше фото дворічної давнини, на якому перукарка була в нарядному платті, з гарною зачіскою та доречним макіяжем.
Відповідь не забарилася. Уже наступного дня Андрій відповів і запросив Марію на найближчі вихідні у міське кафе «Ластівка», проїзд обіцяв оплатити.
«Це добре, що не він у гості напрошується, — запевняли жінку колежанки, — бо тут від цікавих очей не сховаєшся».
Опівдні в суботу Марія, хвилюючись, вийшла з автобуса на міській автостанції та в домовлений час під’їхала на таксі до кафе. У затишному залі відвідувачів було небагато. Андрій сидів за столиком у куточку. Побачивши Марію, підвівся їй на зустріч, привітав, запросив присісти. Та одразу й приголомшив заявою: «А Ви на знімку значно гарніша й стрункіша, ніж у житті».
Марія промовчала: хто б казав?! Андрієве фото, що вона з колегами бачила в Інтернеті, було зроблене щонайменше 10 років тому, бо зараз чоловік мав солідне черевце, а хвилясте волосся частково «з’їла» лисина.
— Ось мій паспорт, — простягнув він документ Марії, — а ви мені свій покажіть.
— Навіщо? — здивувалася вона.
— Ви не розсудлива: мало які аферисти тут вештаються!
Марія дістала із сумочки паспорт. Чоловік уважно погортав його:
— Ви Марією представилися, а у тут записане інше ім’я, дивне якесь, — зауважив. Потім подивився на жінку, на фото: — Ви в молодості дійсно були гарною.
Як реагувати на такі слова, Марія не знала, проте образа вже закипала в ній.
Офіціант приніс їм по чашці чаю та по маленькому тістечку, які, певно, заздалегідь замовив Андрій. Жінка «в дорогу» не їла, розраховувала на вишуканий обід на честь знайомства, тож невпевнено дивилася на десерт.
— На дієті? Вгадав? — засміявся новий знайомий. — Ну, добре, з’їм обидва тістечка, не пропадати ж грошам, — і потягнув до себе тарілочку. — То Ви власниця салону краси? — уточнив, смакуючи вершковим кремом.
— Ні, лише співвласниця. Я — перукарка.
— І що, не маєте вищої освіти?!
— Отримала ступінь бакалавра, трохи не довчилася, можливості такої в мене не було, — тремтячим голосом пояснила Марія.
— Дорогенька, і на що Ви розраховували, їдучи сюди? — відклав виделку «наречений». — Мені потрібна дружина з вищою освітою!
— Та хто за Вас взагалі піде! — скипіла жінка, схопила сумочку й вибігла з кафе. Але на порозі посковзнулася і впала, боляче забивши ногу. На капронових колготках розповзлася велика дірка…
Їй допоміг підвестися сіроокий чоловік, котрий вивантажував із автомашини з написом «Хлібодар» пахучі свіжі булки й батони та заносив їх до кафе. Одягнений він був у теплий синій комбінезон, злегка припорошений борошном, і чорну в’язану шапку. Незнайомець посадив Марію у салон свого авто, дав аптечку:
— Там є бинт і зеленка, обробіть рану, а я зараз хліб вивантажу й підвезу Вас, куди скажете, — заспокійливо торкнувся її плеча.
— Ой, я свій паспорт у кафе на столику забула! — в розпачі вигукнула жінка.
— Не хвилюйтеся, зараз принесу. За яким столиком Ви сиділи?
…У машині смачно і якось затишно пахло хлібом. Марія ще схлипувала, коли Олексій (так він назвався) приїхав на автостанцію. Та з’ясувалося, що зворотній автобус вирушає аж через три години.
— Хочете покататися містом? — запропонував чоловік.
— Я не проти, але ж Вас, мабуть, будуть сварити за те, що невчасно повернулися на робоче місце?
— Хто ж мене сваритиме, коли я і є власник пекарні? — усміхнувся Олексій. — Раніше ми із дружиною там господарювали, та вже три роки як її нема. Тепер мені син допомагає — сімейна справа. А Ви чим займаєтеся?
Як нерідко буває, Марії раптом захотілося «вилити душу» випадковому знайомому. Жінка розповіла йому, що тато помер від раку, коли вона закінчувала школу. А як тільки отримала диплом бакалавра політехнічного інституту, мати через безгрошів’я змушена була поїхати на заробітки до Італії, залишивши на Марію 10-річного брата. Сестра стала для малого бешкетника і мамою, і вихователькою, тому ні про яке особисте життя не йшлося. Згодом вона закінчила курси перукарів і спільно з маминою подругою Зоєю Іллівною відкрила «салон краси».
Дякуючи турботам Марії та допомозі матері, брат успішно закінчив школу, відучився в університеті й торік одружився. А сестра так і залишилася незаміжньою…
Олексій був удячним слухачем. Він не перебивав розповідь жінки, спокійно та зосереджено кермував, неспішно їдучи вулицями міста. Прощаючись, подивився їй прямо в очі й простягнув візитку:
— Зателефонуйте мені, дуже прошу.
— У Вас справді прізвище Пекаренко? — здивувалася Марія, глянувши на картку.
— Справді, певно, воно й визначило мою майбутню професію.
Вийшовши з автобуса, Марія не помітила, як візитка випала з кишені прямо у брудну калюжу талого снігу…
Колежанки були розчаровані її розповіддю, котру почули в понеділок.
— Ось і довіряй чоловікам після цього! — сердито вигукнула Яся.
— Геть перевелися джентльмени! — додала Зоя Іллівна.
— Все, дівчата, заспокойтеся, — зупинила їх Марія. — Будемо вважати, що спроба була благородною, але невдалою, і більше я її не повторюватиму!
***
У суботу жінки працювали без відпочинку, додаючи землячкам, котрі познімали шапки, бо весняне сонце вже добре пригрівало, шарму та доброго настрою. А в неділю, у вихідний, Марія пообідала на самоті й задрімала в кріслі, поклавши на пуфик стомлені ноги. Обережний стукіт у двері розбудив її, але не здивував: брат із невісткою обіцяли прийти в гості. Та на порозі стояв… Олексій — у темно-сірій дублянці, гладенько вибритий — гарний, від нього приємно пахло дорогим чоловічим парфумом. У руці чоловік тримав букет білих троянд.
— Як Ви знайшли мене? — схвильовано запитала Марія.
— У паспорт зазирнув, коли забирав його з кафе, запам’ятав адресу. І ще тоді запитати хотів, та не наважився: Вас справді звати… Мрія?
— Так, — засміялася жінка. — Працівниця РАЦСу зробила помилку, оформляючи свідоцтво про народження — пропустила літеру. Але тато цьому зрадів, попросив не виправляти, сказав, що ні в кого не буде такого гарного імені, як у його доньки! Це для всіх інших я — Марія, а мама з братом досі називають мене Мрією…
— Отож я знайшов свою мрію! — посміхнувся Олексій і простягнув жінці букет ніжних квітів…
Авторка Олена ОЛІЙНИК
