Майже 9 місяців Херсон був тимчасово окупованою територією — від початку повномасштабної війни росіяни за кілька днів окупували обласний центр, а згодом — майже всю Херсонщину. Про те, як тисячі херсонців пережили жахливі дні, написано вже багато історій. Та кожна з них особлива по своєму — всі вони згодом складуть історичну мозаїку із того, що люди бачили, відчували і що робили.
Мій співрозмовник пенсіонер Григорій Іванович (просив не вказувати його прізвище, а ім'я та по-батькові змінити), переживши разом з дружиною всю окупацію, виїхав за межі міста вже після звільнення Херсона. Він бачив, які події відбувалися в обласному центрі, поділився своїми спостереженнями
Пан Григорій досі не може спокійно згадувати про пережите за 255 днів російської окупації. Говорить: “Якось так вийшло, що ми просто вижили”.
Відчувається, що події, які мали місце в Херсоні, наклали відбиток на серце і закарбувалися в пам’яті Григорія Івановича. Він розповідає, що нині перші дні російського вторгнення якось важко згадати, бо був такий безлад, мало що можна було зрозуміти. Але бої, які відбувалися біля антонівського мосту, були жорстокими — чулися вибухи та постріли, а коли техніка зривалася, тоді було дуже гучно. У місто ж росіяни заходили поступово.
“Добре запам'яталося, коли російські військові показово, з тріумфом, під звук сирен заходили в місто: їхали танками, КАМазами та БТРами”, — розповідає херсонець. А ще пригадує, що на кожній одиниці військової техніки було по два-три триколора та встановлені ручні кулемети, які вони вони направляли на людей, імітуючи рухами постріли. Техніку супроводжували військові. Їх обличчя були закриті балаклавами до самих очей, а на додачу ще й чорні окуляри. Тож їхні лиця геть не видно було. Усім цим вони демонстрували свою присутність.
Окупований Херсон
“Це залишало гнітючі та тривожні враження”, — пригадує пан Григорій.
Говорить, запам'яталося ще, коли зайшли росіяни в Херсон, у центрі міста ситуація була напруженою й водночас патріотично емоційною. Адже в цей час, з кінця лютого до кінця березня, відбувалися протестні мітинги проти вторгнення росії. Тисячі людей збиралися на центральний площі під українськими прапорами (пригадують, навіть у найкращі свята людей було менше). Вони вигукували “Херсон — це Україна”, “Слава ЗСУ!”. Кидалися до росіян зі словами: “Навіщо ви прийшли сюди?” Вимагали, щоб окупанти забиралися з України. Вилазили на їхні БТРи з синьо-жовтими стягами.
Акція на підтримку України у Херсоні, 5 березня 2022 (AP Photo/Olexandr Chornyi)
Окупантів було дуже багато, і всі озброєні. Вони шикувалися в одну лінію і тримаючи в руках автоматами йшли на беззбройних херсонців, хотіли залякати. Але люди сміливо стояли. Спротив був сильний. Херсон показав характер.
“Ми з дружиною декілька разів були на центральній площі, де відбувалися патріотичні мітинги. Початок війни для всіх нас був однаково несподіваним, не хотілося сприймати реальність, ніхто не хотів вірити в те, що окупанти захопили наше місто і не збираються йти звідси. Тоді був такий протестний настрій, якась впевненість та надія на швидке закінчення цих подій. Так тривало, доки в місті не з'явилося ФСБ — тоді почали розганяти протестувальників з площі, кидали гранати, гинули люди, фотографували активістів, почали організовувати катівні”, — розповідає херсонець.
За його словами, у перші дні було незрозуміло, хто і звідки стріляв. Хоча було гучно. Попри це, ніхто не ховався, бо й не було де ховатися — підвалів у більшості будинків немає, тож ночами, коли була найбільша стрілянина та вибухи, сиділи та чекали: прилетить — не прилетить. На щастя, до вулички, де стояв будинок пана Григорія, не долітало.
Згодом, Григорій Іванович та його дружина ближче познайомилися з сусідами у яких на подвір’ї був підвал. На всяк випадок, всі разом його обладнали під житло.
“Я зрозумів, наскільки біда та спільні проблеми зближують: ми з сусідами раніше не зналися, а коли почалася війна зблизилися, стали як рідні зустрічатися. У сусідів є підвал, то ми вже пізніше його обладнали, наносили туди консервації та продуктів. Навіть приготували лом та молот — мало чого може статися — міркували, привалить, то будемо якось вибиратися”, — говорить чоловік.
Пересуватись по місту було вкрай небезпечно. І робили те херсонці могли лише у вкрай важливих випадках, коли треба було продуктів прикупити, або ліки чи пальне знайти. На вулицях були десятки розстріляних машин.
“Спочатку було страшно, а потім звикли — звикли вже не боятися”, — ділиться пан Григорій.
В місті закрилися банки, пенсійний фонд, паспортний стіл, усі держструктури. Аптеки та магазини окупаційна влада теж примусила позакривати. Товари російського виробництва завозили з Криму. Готівки не було, продукти в три-чотири рази дорожче, роботи немає, люди виживали як могли. Єдина можливість, де можна було щось купити за доступною ціною — це ринок, куди з навколишніх сіл привозили продукти.
“Можна сказати, що Херсон не опинився на межі голодної смерті, завдяки сільським мешканцям, — продовжує розповідь пан Григорій. — І ми вдячні людям з навколишніх сіл, які всіма правдами і неправдами, добиралися до Херсону і привозили овочі, м'ясні та молочні продукти по доступній ціні. Російські військові викидали власників торгових точок і закривали магазини, тож більшість людей у цей період годувалися з ринку. Ринок працював нормально. Проте згодом продавців з їх крамом випхали з території ринку на дорогу. А на ринку почала процвітати стихійна торгівля: в продажу були лише цигарки, медпрепарати, спиртне, яким торгували на розлив — все це привозили з Криму. Мене найбільше шокувало, що з'явився в продажу “тройной одеколон”... Ну, думаю, дійшли до ручки!”
Григорій Іванович розповів, що в чергах на ринку люди були здебільшого доброзичливі, спілкування було приємне. Словом, це було середовище комунікації, місце, де обмінювалися інформацією, чутками, навіть скаржилися. Цікаво було спостерігати за настроями. Втім бувало по-всякому. Зустрічалися й проросійськи налаштовані люди, але таких було мало. Здебільшого вони не проявляли своїх поглядів, мабуть відчували загальний проукраїнський настрій людей.
“На ринку навіть продавчині — сільські жінки похилого віку — були впевнені, що Херсон визволять: ми кожного разу чули від них: “дочекаємося... дочекаємося ми ЗСУ...” Рідко, але зустрічалися й такі, що не приховували своїх проросійських поглядів. Пригадую один неприємний епізод. Стоїмо в черзі, а перед нами такий випещений, у галстуці, з усього видно нахабний мужик, купує яйця й тицяє продавчині російські рублі. Жінка відмовилася їх брати, аргументуючи, що не знає за яким курсом рахувати, і, мовляв, це треба ще з хазяїном узгодити. А він їй з матами: “Ты что, не знаешь кто у тебя хазяин? Путин твой хозяин!” — кинув їй ті російські папірці й пішов”, — каже пан Григорій і додає, що в той момент у нього було величезне бажання наздогнати того нахабу і придушити.
Згодом в окупованому Херсоні додалася ще одна проблема — брак інформації. Адже 3 березня російські військові захопили приміщення філії Суспільного, вимкнули телевізійний сигнал українського телебачення і почали транслювати свою пропаганду через Т2. А в травні росіяни залишили не лише Херсон, а й всю Херсонщину без мобільного зв'язку та інтернету, тоді взагалі стало набагато складніше дізнаватися, що відбувається.
“30 травня, коли зв'язок виключили, не було Інтернету, здавалося, ми були ніби відірвані від світу: не знали що діється, не могли ні додзвонитися, ні сказати, що живі. Зрештою, через три дні, дізналися, що десь на Таврійському мікрорайоні біля багатоповерхівки з'явився інтернет. Поїхали туди, а там сотні людей... Кожен же хотів повідомити рідним, що живий. А вже як російські окупанти тікали з Херсона на лівий берег Дніпра, то підірвали телевізійну вежу. Цей момент я спостерігав з другого поверху свого будинку — вибух був дуже сильний. З усіх сторін до основи телевежі російські військові заклали 7 зарядів вибухівки й підірвали, говорять здетонували не всі, але й того вистачило, щоб вежа впала”, — пригадує чоловік.
Водночас росіяни готували на окупованій Херсонщині так званий “референдум” за приєднання до Росії. Херсон був увесь у російських плакатах, з обіцянками солодкого життя. Мешканці міста пригадують, як люди ігнорували пропаганду і “референдум” довелося переносити кілька разів. Голоси збирали тиждень — з 23 по 27 вересня — навіть на ринку, от тільки мало хто голосував.
“Ми сильно переживали, коли проводили той фейковий референдум, особливо остерігалися щоб не прийшли додому та не примушували голосувати. Херсон у ці шість днів опустів, більшість з тих, хто залишився на окупованій території ховалися. Сказати, що хтось голосував, не можу — референдуму як такого не було. Адже ми не бачили, аби десь було обладнано виборчі дільниці. Лише один раз на центральному ринку побачили щось таке схоже на будку чи туалет на зразок тих, що облаштовують на морських узбережжях, куди заходили люди і щось там робили. Але їх були одиниці — вони заходили в ту будку й ніби там голосували. Всі намагалися їх обійти”, — зізнається херсонець.
Жителям Херсонщини порадили не відкривати посіпакам окупантів, які пропонують проголосувати на “референдумі” (фото “Жовта стрічка”)
Він розповідає, що люди відчували страх ще й від того, що військові ходили по будинкам. Вони забирали все що могли: автомобілі, техніку, майно, могли й поселитися в домі чи квартирі, що їм сподобалася... Краденими килимами бліндажі утепляли. Особливо мародерили, коли тікали з Херсона, інформація про це швидко розходилася містом. Частину вкраденого викинули під час втечі. Потім херсонці навіть “опізнання” своїх речей проводили: хтось автомобіля, хтось швейної машинки, хлопчик тоді впізнав свою іграшку.
“До нас не потрапили, а ось на сусідніх вулицях були. До куми нашої приходили. Вона потім розповідала, як приїхало до неї 11 військових, всі в балаклавах. Почали трощити ворота. Сама вона в той час була на роботі, а вдома був її син. Він зателефонував матері, вона й прибігла. Розповідала, як нахабно росіяни себе вели. В усіх кімнатах все перевернули. Ще й насміхалися, мовляв “яка ванна у вас гарна — тут ми будемо купатися, а ось в цій кімнаті жити... Ви ж не закривайтеся, щоб ми наступного разу не ламали двері”. На щастя більше не прийшли, але жили в будинку поруч, то кожної ночі було неспокійно. Кума казала, що дуже боялася такого сусідства, бо не знала, що може статися наступної миті”, — далі згадує Григорій Іванович.
Чому не виїхали? На це запитання пан Григорій відповів, що їм допомогла не впасти духом постійна віра в те, що Херсон буде звільнено. Тобто, сумнівів у цьому не було від самого початку. Щоправда, коли ситуація нагніталася, іноді виникала думка виїхати. Та тоді вже всі виїзди з тимчасово окупованої Херсонщини росіяни заблокували. Натомість, перед тим, як відійти з міста, окупаційна влада зажадала від жителів Херсона “негайно покинути місто”, організовувала переправу на лівий берег Дніпра безкоштовними поромами.
“Жили надією, а рідні стіни оберігали, — згадує події майже річної давнини херсонець. — Міркували: місто заблоковане, в Україну не виїхати, а в росії нам нічого робити. Згодом почалася примусова евакуація. Тиснули морально, нагнітали обстановку: їдьте, їдьте. Нам по 20-30 разів на день приходили СМС на телефони з вимогою виїхати на лівий берег Дніпра. У той час ходили розмови, що тих, хто не хоче їхати, окупанти депортують у росію, люди зникають. Тож найстрашнішим було очікування того, що до тебе можуть прийти. Тож отак кожного ранку сідали біля вікна, дивилися на вулицю й чекали. Відверто, ми тоді були в розпачі, не знали що робити. Тим часом ширилася інформація, що в тих, хто наважився на евакуацію, росіяни забирали все, що люди везли — і гроші, і майно. Відбирали паспорта, видавали папірці без фото де вказано “гражданин россии”. Їх ми називали “аусвайс”. Згодом, коли переїзд баржами біля антонівського мосту було закрито, то виїзду з Херсона не було зовсім. Тоді ми вже сиділи й чекали звільнення”.
Григорій Іванович розповідає, як за 2-3 тижні до звільнення окупанти в Херсоні відключили електроенергію та опалення. Треба було якось виживати. І тоді знову, як і в перші дні окупації, відчувалася взаємна підтримка сусідів, саме це дало можливість вистояти, витримати нові випробування. Коли сусідка звідкись взяла генератор, всі по черзі брали його в тимчасове користування. Адже й опалювати житло треба, і холодильник треба було підтримати, бо продукти, які заготовили про всяк випадок, могли зіпсуватися. А для роботи генератора потрібен бензин.
11 листопада… Напередодні в місті вже відчувалося що ЗСУ поряд, що скоро Херсон буде вільний, бо підпільники щодня малювали жовто-блакитні стрічки на зупинках, будівлях, деревах розвішували прапорці й листівки. Це свого роду були проблиски надії.
“Я все намагався уявити, яким буде перший день відвойованого міста. Того дня ми з дружиною поїхали шукати бензин для генератора. Проїхали всі заправки, їдемо “пусті” назад, а на площі Ганнібала вже наші військові. Якось так вийшло, що росіяни зникли за одну ніч. Тож коли побачили наших військових, український прапор — і в дружини, і в мене з радості сльози з очей полилися, не бачу куди їхати. Поїхали на центральну площу проспекту, а там вже повно людей і наших військових. Всі обіймаються, стягами махають, радісно викрикують “Слава ЗСУ!”, “Слава Україні!”. Тільки но ми підійшли, нас теж почали обіймати, цілувати...
Херсон, 11 листопада 2023 р. Жителі міста зустрічають на площі Свободи українських військових
Приїхали додому — тут теж всі радіють, обіймаються плачуть з радості. Уявляєте, немає води і світла, гримлять вибухи, а всі радіють... Згодом по всіх вулицях поїхали військові, пішли люди з прапорами, заїхали пожежні машини, швидкі допомоги, Адже з міста все окупанти забрали — й пожежні, й комунальні маршрутки та автобуси, тролейбусні лінії понівечили”, — розповідає Григорій Іванович.
Попри те, що в людей спокійно стало на душі, радісно, що місто звільнили, ходили чутки, що Херсон будуть обстрілювати, що в Олешках російські війська встановили гради. Було зрозуміло, що і тепер зоставатися в місті небезпечно, бо окупанти не залишать у спокої звільнене місто. До того ж перед відступом з Херсона росіяни підірвали котельні та об’єкти обленерго, тож місто залишилося без тепла, водопостачання, електрики та зв’язку. І пан Григорій вирішив, що треба виїхати.
“Виїхали ми з Херсона 14 листопада — як кажуть, все життя “вкинули” в машину і поїхали. Причиною для виїзду було не лише те, що обстрілювали чи що по воду до річки ходили. Ми дітей та онуків рік не бачили. По дорозі до Миколаєва картина була не з приємних — на узбіччях згоріла техніка, уздовж траси — пошматовані снарядами будинки і підприємства”, — не вдаючись в подробиці, говорить херсонець.
До війни у родини пана Григорія був невеликий бізнес на території одного із селищ лівобережної Херсонщини. Підприємство вже практично не працювало. Але там залишалася техніка та обладнання, працювали охоронники. Знаходяться виробничі об'єкти за селищем біля балки. Нині це місце “вподобали” російські військові. Тож іноді туди прилітає “бавовна” від ЗСУ. Що там сьогодні збереглося , а що ні — достеменно невідомо, бо ніхто туди доступу не має.
“Спочатку військові рф розміщувалися в гаражі, там забрали 5 одиниць техніки — з поміж яких 2 трактора, автомобіль. Після того, як їх там накрили, перебралися на територію основних виробничих об'єктів. Ми нічого не знаємо, що на тій базі робиться, адже, говорять і туди вже тричі прилітало. Звісно, шкода втрачати, адже все було в робочому стані: пташник ми новий побудували обладнання імпортне придбали — вклали в нього майже 7 мільйонів гривень. Це була наша гордість... Та що поробиш — я вже говорю нехай їх там побільше знищать, щоб скоріше настала перемога”, — зізнається пан Григорій.
Наразі до Херсона небезпечно повертатись. Постійні обстріли, і прилітає в усі райони. Втім Григорій Іванович стверджує, що так хочеться повернутися додому. І віри не втрачає, що Перемога таки настане.
Авторка Любов РУДЯ
