— І тобі не соромно дупою на городі світити? — повільно ступаючи під незвично важкою вагою свого тіла, запитала вагітна Катерина.
— Я на своєму городі, тож роблю, що хочу! Ось зараз — працюю і засмагаю в купальнику. Я ж не винна, що ти в жоден купальник не влізеш! — насмішкувато відповіла Ірина, спираючись на сапу та граційно вигинаючи спину.
— Пішли звідси, потім картоплю підгорнемо, — Катерина потягнула за рукав сорочки свого чоловіка Андрія, котрий витріщався на струнку засмаглу Ірину.
Ці «сусідські війни» продовжувалися вже пів року, відколи Катерина й Андрій купили хату поруч з Ірининою. І причина ворожнечі з боку Ірини була вагома, бо, як кажуть у селі, Катерина «відбила» в неї Андрія…
Коли підприємець, у якого 34-річна мати-одиначка Ірина працювала продавцем, закрив магазин жіночої білизни і виїхав із села, вона пішла проситися на роботу до керівника місцевої агрофірми. Він запропонував їй місце оператора на заправці сільгосппідприємства. Там молода жінка й познайомилася із 27-річним Андрієм — водієм великої вантажівки DAF. Вони одразу сподобалися одне одному, а різниця у віці була зовсім непомітною. Кароока, завжди усміхнена й бадьора Ірина, зі стрижкою «під хлопчика», яка відкривала її чисте смагляве обличчя, виглядала ровесницею Андрія. А він, високий, худорлявий, з хвилястим чубом, коли посміхався — так звабливо мружився…
— І хто тут у нас королева бензоколонки? — жартівливо запитав Андрій під час їхньої першої зустрічі.
— А ти, я бачу, король автодоріг? — ущіпливо зауважила Ірина, кивнувши на його DAF.
Того ж вечора він провів її додому. Власне, відтоді вони майже кожен вечір проводили разом.
Батьки Андрія спершу були не в захваті від цих стосунків: єдиний син закохався у старшу на сім років жінку, яка ще й позашлюбну дитину має!
Та зрештою метка й весела Ірина завоювала їхню прихильність.
Так само Андрій знайшов підхід до її сина – восьмирічного Максима. Спочатку хлопчик сприйняв його насторожено, але потім вони потоваришували. Чоловік дозволяв йому сидіти в кабіні своєї машини, часто катав по селу.
Ірина, котра нікого не посвячувала в історію народження свого сина, Андрієві чесно розповіла про батька хлопчика. Вісім років тому вона влітку працювала покоївкою в одному з приморських пансіонатів. Туди ж приїхав відпочивати Євген — респектабельний, багатий, гарний. Він умів залицятися — засипав Ірину подарунками, водив у ресторани, під плюскіт нічного моря читав Єсеніна…
Та одного дня по обіді, коли вона прибирала номери, мов ошпарений забіг, схопив її за плечі та, вирячивши очі, голосно прошепотів: «Слухай, моя дружина приїхала! У нас із тобою нічого не було. Ти зрозуміла? Ні я тебе не знаю, ні ти мене. Ясно? Вона дуже ревнива, тож навіть не підходь до мене!»
За два дні подружжя поїхало додому. А невдовзі Ірина дізналася, що вагітна.
— Ось така історія, - зітхнула молода жінка. — Повноцінної сім’ї у мене ніколи не було. Тому хочу бодай невеличке весілля, одягнути біле плаття, фату…
— Буде тобі і плаття, й фата, — пригорнув її Андрій.
За кілька місяців їхніх стосунків Ірина вирішила запропонувати коханому переїхати від батьків до неї. Аж тут сталося несподіване: її мати, котра жила в сусідній області, зламала стегно, й доньці довелося брати відпустку та їхати доглядати за нею. Із собою взяла й Максима, а за хатою попросила приглянути Андрія.
Перший тиждень вони по кілька разів на день зідзвонювалися, переписувалися смс-ками; другого тижня чоловік телефонував уже через день, а третього — лише «відписувався», що зайнятий, бо багато роботи, на розмови часу не має.
Ірина відчувала, що коїться щось недобре, тому, як тільки пересвідчилась, що матір почувається краще, поспішила додому. На автобусній зупинці їх із сином зустрів Андрій, підвіз до двору, пообіцяв заїхати увечері, але не заїхав…
З’явився тільки наступного дня, запросив «проїхатися, поговорити». У кабіні його вантажівки повисла напружена тиша. Лише коли виїхали за село, Андрій заговорив:
— Іро, тут така справа… Я дівчину зустрів, закохався, маю щодо неї серйозні наміри.
— А що ж тоді у нас було? — тихо запитала молода жінка.
— Мабуть, звичайна симпатія. Ти мені й зараз подобаєшся.
— Та невже? – з гіркою іронією промовила Ірина.
— Словом, тепер у тебе своє життя, в мене своє, вибач.
— Насправді, у тебе — своє, у мене — ніякого, — жінка вже не стримувала сліз. — Що я не так зробила?
— Не в тобі справа, просто життя так склалося.
— Та невже?! — роздратовано повторила Ірина, вискочила з машини й додому повернулася пішки.
Як з’ясувалося, у її відсутність в Андрієвих батьків, котрі свого часу навчалися на агрономічному факультеті, тимчасово поселилася донька їхніх інститутських друзів — вчителька біології та географії, котру направили працювати в місцеву школу. Миловида Катя — мініатюрна блакитноока білявка, яка «пашіла» молодістю, з першого погляду припала Андрієві до душі й «витіснила» з його серця Ірину. За два місяці вони зіграли весілля.
Певно, покинута ним жінка змирилася б із ситуацією, та подружжя неочікувано купило будинок по сусідству (його колишні літні господарі переїхали до дітей у місто).
— Знаєш, це вже занадто! — сердито кинула Андрієві в обличчя Ірина. Вони стояли по обидва боки сітки-рабиці, що відділяла палісадники двох обійсть.
— Чому ж? Ціна вигідна, хата хороша…
— А ти не подумав, що мені буде боляче?
— Ой, Іро, не починай! Живи собі, як до мене жила.
— Як до тебе – вже не вийде…
Катерина завагітніла. За шість місяців свого «особливого» стану вона дуже розповніла, перетворившись на незграбний «колобок», її обличчя вкрили пігментні плями, набряклі губи потріскалися. Тепер Ірина виглядала значно привабливіше, ніж вона, й користувалася цим — виходила на город у купальнику, демонструючи струнку фігуру, а інколи літніми вечорами влаштовувала цілу виставу: гарно причісувалася, виразно підводила очі, одягала нарядне плаття з глибоким декольте, і з келихом шампанського в руці сідала за столик у садочку, вмикала романтичну музику на бумбоксі… З вулиці за густими деревами її не було видно, а ось сусідам через сітку — як на долоні.
— І чого ти добиваєшся?! — ставила руки в свої товсті боки Катерина. — Думаєш, Андрій до тебе повернеться, якщо будеш виряджатися й аристократку із себе корчити?
— Та ні, я тут справжнього принца чекаю, а не якогось жиголо, — сміючись відповідала Ірина.
А ще вона купила «б/ушний», але в доброму стані Део Ланос, отримала права й хвацько ганяла вулицями, підкреслюючи свою незалежність.
І одного разу її зусилля дали результат. Якось уночі в двері постукали. Стривожена Ірина, котра вже засинала, скочила з ліжка. «Хто це? Чому пес не гавкає?» — промайнула думка. На порозі стояв п’яний як чіп Андрій.
— Катю поклали в лікарню на підтримку, а я ось до тебе… Ти така гарна! Ми могли б зустрічатися потайки. Нам же добре було разом, правда? – його язик заплітався, з куточка рота повисла «ниточка» слини. — Це я для хоробрості випив, — додав він і голосно гикнув.
Ірина дивилася на нього й майже фізично відчувала, як з її серця «випаровуються» почуття до чоловіка, котрого вона колись так кохала…
— Іди додому, Андрію, проспися, а завтра не забудь провідати дружину в лікарні, - грюкнула дверима жінка.
Наступного дня вона прибрала столик із палісадника. На город вийшла у спортивному костюмі.
За два тижні, коли вранці підмітала у дворі, побачила, як Катерина проводжає на роботу Андрія. Він стояв біля свого потужного DAF, а вона тримала в руці лоточки.
— У цьому, із зеленою кришкою, пиріжки з м’ясом, із червоною – з сиром, солодкі, а в цьому, білому, котлети й сало, у термосі — кава, — пояснювала вона.
— Та я всього на два дні їду, десь дорогою поїм, а ти мені на тиждень наготувала! — бурчав Андрій. Потім зітхнув, поцілував дружину:
— Ти бережи себе, я скоро повернуся!
Катеринині ноги так набрякли, що їй важко було ходити, вона перевалювалася, мов качка…
Увечері того дня Ірина повернулася стомленою — жнива, на заправці купа транспорту! Тому вирішила лягти спати раніше. Відчинила вікна у червневу ніч — хата за день нагрілася. І раптом почула пронизливий крик. Звідки? Вибігла у двір. Крик повторився. Він лунав із сусіднього будинку. Ірина, не вагаючись, метнулася туди.
Двері були відчинені, у кімнаті, тримаючись за живіт, стояла Катерина й кричала від болю.
— Що трапилося?! — запитала Ірина.
— Я хотіла вологе прибирання зробити, занесла відро води…
— Катю, яке відро води у твоєму положенні?! Чи ти дурна?!
— Здається, я народжую, хоч строк тільки за місяць. Треба швидку викликати, та навіть телефон взяти не можу, — і знову закричала. На її руках Ірина побачила кров.
— Яка там швидка, доки вона доїде!.. Зараз відвезу тебе в лікарню, зачекай хвилинку!
З операційної райлікарні вийшов літній лікар і стомлено зітхнув:
— Дівчинка народилася здоровою, три двісті. Але пологи були важкими, породілля втратила багато крові. — У вас яка група? — звернувся до Ірини, котра зустріла світанок у приймальні медзакладу.
— Друга позитивна.
— У вашої подруги теж. Готові бути її донором? Бо в нас відділення переливання крові ще торік закрили.
— А куди ж я дінуся?
— Тоді готуємося до прямого переливання, — це вже медсестрі сказав, яка стояла у нього за спиною.
Катя й Ірина лежали на ліжках поруч. Їхні руки з’єднувала прозора пластикова трубка, по якій струменіла кров.
— Іро, дякую, ти врятувала мене після всього, що я тобі наговорила…
— Та і я не краще поводилася, ти вибач, Катю.
Розмова між ними зав’язалася невимушено, сама собою. Жінки розказували одна одній про себе. Виявилося, обидві — єдині діти в своїх сім’ях. Іринин батько помер від раку, коли дівчині виповнилося п’ятнадцять. Натомість Катю виховував вітчим: рідний батько пішов із сім’ї, тоді вона була ще немовлям, мати вийшла заміж за колишнього однокурсника. «Він до мене ставився, як до рідної, жодного разу навіть не нагримав! Водив на гуртки, ходив на батьківські збори, — ділилася Катерина. — Мами не стало два роки тому, в неї було хворе серце, а він досі не одружується, хоч йому лише сорок чотири. Любив її дуже».
Їхню розмову перервала поява Андрія, який з букетом квітів увірвався у палату і «спіткнувся» на порозі від несподіваної «картини».
— Вибач, кохана, я трохи запізнився, — після хвилинної паузи звернувся від до дружини.
— Ні, ти саме вчасно, — посміхнулася вона. — Ми тут про своє, жіноче…
— Вітаю тебе з донькою, татусю! — обізвалася Ірина.
— Я її вирішила Ірочкою назвати — на честь моєї рятівниці, — заявила Катерина.
— Що ж, я не проти, — розгублено відповів Андрій.
Хрестини справили у жовтні, коли малій Іринці виповнилося чотири місяці. За хрещену взяли Ірину, за хрещеного — Андрієвого двоюрідного брата Сергія. Приїхав із міста й Катеринин вітчим — викладач університету.
— Дякую, що мою доньку врятували, — потиснув він руку Ірині й шанобливо схилив пере нею голову, щедро «припорошену» сивиною.
«Дивно, на обличчі — ні зморшки, а волосся майже зовсім біле», — подумала, натомість відповіла:
— Пусте, впевнена, кожен на моєму місці вчинив би так само.
За столом, який накрили прямо в палісаднику, під лимонно-жовтим абрикосом, вони сиділи поруч. Дмитро (так звали чоловіка) ненав’язливо услуговував: передавав Ірині страви, підливав вина в її келих. А увечері, коли гості розійшлися, а Катерина з Андрієм пішли вкладати донечку, вони залишилися удвох.
— Катя мені про вас багато хорошого розповідала, — привітно посміхнувся Дмитро.
— Ой, між нами всього було! Я далеко не «біла й пухнаста»! — махнула рукою Ірина.
— Не знаю-не знаю, ви дійсно справляєте гарне враження жінки, поруч з якою затишно просто так сидіти й дивитися на зорі.
Вони одночасно підвели очі в зоряне небо. Тихенько зашурхотіло листя, що облітало з дерева. Кожен відчував, що між ними в цю ніч зароджуються особливі почуття…
За місяць Дмитро повернувся і зробив Ірині пропозицію руки й серця.
***
— То ти тепер моя мачуха? — пирснула Катерина, поправляючи коротеньку фату на Ірининій голові, коли виходили із РАЦСу.
— Не мели дурниць, Катько! Я — твоя кума, — розсміялася Ірина.
— Ви в місті житимете?
— Ми ще не вирішили. Дмитро каже, що остаточне слово за Максимчиком: де хлопцеві буде комфортніше, там і залишимося. Вони вже повністю порозумілися, мій син сказав, що називатиме Дмитра батьком, — Ірина аж світилася від щастя.
— Добре було б, щоб він сюди переїхав, міг би вчителювати у нашій школі. Жили б поруч…
Услід за жінками вийшли Андрій з Іринкою на руках та Дмитро з Максимом, котрі про щось жваво розмовляли. Ірина з ніжністю подивилася на них і відповіла:
— Поживемо — побачимо…
Авторка Олена ОЛІЙНИК
