Стиглі абрикоси сипалися, глухо гупаючи об землю, оксамитовими м’ячиками котилися по зацементованій доріжці, що вела від хвіртки до порогу хати, губилися у високій траві саду. Плоди ніхто не збирав, тож під деревами утворювалися ніжно-оранжеві килими. Ніхто не знищував і бур’яни, тому молоді деревця, що добре вкоренилися й уже почали плодоносити, стояли у траві «по пояс». Двір — колись доглянутий, ошатний, обнесений кам’яною візерунчастою огорожею, своїм запустінням навіював якусь моторошну печаль…
Ще кілька років тому ця садиба була найкрасивішою на вулиці, а пара, котра в ній жила, здавалася ідеальною…
КОЛИ Ігор та Аліна почали зустрічатися і йшли селом, тримаючись за руки, їм у слід захоплено озиралися — настільки гарними були обоє. Ігор — високий, стрункий, синьоокий, білявий і мужній; Аліна — витончена зеленоока брюнетка з ніжним рум’янцем на високих вилицях. За Ігорем упадали чимало дівчат, але він лише поблажливо посміхався до чергової прихильниці: “Крихітко, подивися на мою наречену, таких як вона не зраджують”. Аліна на залицяння хлопців відповідала: “У мене є Ігор, я тільки його кохаю!”
На весілля Ігореві батьки подарували молодятам будинок, куплений у літньої пари, котра виїжджала у місто до родичів. Хата молодому подружжю дісталася занедбана, але воно з такою наполегливістю взялася за ремонт, що вже за кілька місяців її було не впізнати. Вони утеплили зовнішні стіни, пофарбували їх у ніжно-бузковий колір, замінили старі вікна, перекрили червоною метало-черепицею дах, обгородили двір і висадили молодий садок та трояндову клумбу. А ще завели велике господарство — щороку вигодовували до десятка свиней, тримали бичків і чотирьох корів, багато птиці, обробляли чималенький город. Вставали вдосвіта, порали худобу, потім бігли по роботах — Ігор, механік, – у майстерню господарства, Аліна — у дитсадок, де працювала вихователькою. Й обоє зажди були життєрадісні, невтомні, щасливі!..
Невдовзі у пари народилася донька Віра, а за сім років — і синочок Гліб. Аліна, доглядаючи малих дітей, уже не так легко та швидко справлялася з нескінченною домашньою роботою, нерідко виглядала стомленою, розгубленою, з почервонілими від недосипання очима. Турбота про господарство повністю лягла на плечі Ігоря, йому ніколи було вгору глянути через суцільну зайнятість на роботі й удома, самому порати таку велику кількість живності виявилося дуже важко. Тож поступово сім’я почала її збувати. Спочатку продали корів, потім поздавали бичків. Пізніше, коли значно подорожчало зерно, порізали й свиней. На виручені кошти купили бувше в ужитку, проте в хорошому стані авто, ще з півроку жили безбідно, але потім грошей стало катастрофічно не вистачати: діти швидко росли і часто хворіли, ціни на все підвищувалися…
— Аліно, пам’ятаєш мого однокласника Антона? Він у Києві працює, в одній з автомайстерень. Каже, добре заробляє. Їм механіки потрібні, тож кличе мене на роботу, — за вечерею розпочав розмову Ігор. — Як ти дивишся на те, аби я з рік попрацював там? Коли зарплата дійсно буде такою, як обіцяють, ти взагалі можеш звільнитися з роботи, дітям більше уваги приділяти. А далі видно буде — може, до столиці переберемося.
— Нікуди не хочу тебе відпускати! — великі Алінині очі наповнилися слізьми. Втім вона їх швидко втерла і зітхнула. — Але ж вугілля на зиму купувати немає за що… Мабуть, варто спробувати.
НАПРИКІНЦІ липня молодий чоловік вирушив до столиці, поселився у найманій квартирі разом з Антоном та ще з одним працівником станції техобслуговування. Яким же було здивування Ігоря, коли з’ясувалося, що її власниця — жінка.
Роксолана під’їхала до СТО на червоному “Феррарі”, аби познайомитися з новим працівником й оформити його на роботу. А, побачивши Ігоря, — гарного, мужнього, вже не зводила з нього очей. “Ого, старий, та вона запала на тебе!” — підморгнув товаришу Антон, коли “Феррарі” зникло за рогом…
Роксолана, на два роки старша від Ігоря, не була красунею, мала кілька зайвих кілограмів, зате ретельно слідкувала за собою і виглядала розкішно: одягалася вишукано, дорого, модно, користувалася виключно брендовою косметикою, завжди мала бездоганну зачіску. А її французькі парфуми хвилювали й чарували. Вона не приховувала глибокої симпатії до свого нового працівника. Йому ж лестила увага багатої й доглянутої жінки.
Невдовзі Роксолана запросила всіх своїх співробітників (близько 20 працівників) на корпоративну вечірку: неподалік СТО бізнесвумен відкрила просторий сучасний кафе-бар. Вечірка була веселою, шампанське лилося рікою, всі повільні танці жінка танцювала виключно з Ігорем. Після півночі вони разом поїхали на «Феррарі» до Роксолани…
Додому в село Ігор приїздив раз на два місяці, привозив дружині й дітям купи подарунків, залишав чималу суму грошей (Роксолана добре платила чоловікові не лише за роботу, а й за їхні близькі стосунки).
Новий рік вони зустрічали сім’єю. Аліна з дітьми прикрасила ялинку, накрила стіл смачними стравами і закохано горнулася до чоловіка: “Якщо й далі так зароблятимеш, то після закінчення цього навчального року переїдемо до Києва, знімемо житло, бо самій, без тебе, тут, у селі, вже несила”. Ігор промовчав…
Після святкової вечері вони вийшли у двір пускати феєрверки. Поки чоловік їх встановлював, а радісні діти вовтузилися в сріблястому сніжку, Аліна повернулася до будинку за сірниками. Аж раптом помітила, як на мобільний Ігоря, що лежав у вітальні на книжковій поличці, надійшло смс-повідомлення від абонента, зазначеного як “Роксі”. Жінка, трохи повагавшись, прочитала його: “З Новим роком, коханий! Загадала бажання, аби ми завжди були разом. Не можу жити без тебе!”
Аліна відчула, як її серце перетворюється на крижаний уламок…
— Хто така Роксі?! Що в тебе з нею?! І давно ти зраджуєш мені?! — знову і знову, ридаючи, запитувала Аліна. — Я ж вірила тобі! Кому потрібен достаток такою ціною?! Звільняйся негайно! Ненавиджу! Ненавиджу!!!
До Києва Ігор більше не поїхав, але у стосунках подружжя ніби прірва пролягла. Вони весь час сварилися, Аліна безперервно дорікала чоловікові. Він спочатку виправдовувався, а потім почав їй грубити. Перелякані діти сиділи по кутках. Щастя ніби випурхнуло з цього дому…
На початку літа, коли сім’я чи не вперше за останні місяці разом зібралася за вечерею, Аліна заявила:
— Ліда Ящук, котра в Одесі доглядає дітей у заможній родині, шукає собі змінницю. Я погодилася.
— А як же ми? — розгублено запитав Ігор.
— Ну, ти ж їздив… на заробітки, чому мені не можна? — уїдливо зауважила жінка.
Коли вона від’їжджала, п’ятирічний Гліб дуже плакав і так міцно тримався за мамину спідницю, що довелося відривати його від неї…
ЧУЖІ діти були неслухняні, Одеса здавалася великою й незатишною. Аліна сумувала за сім’єю і з нетерпінням чекала, коли сплинуть три місяці її “зміни”, аби повернутися додому. Вона сумнівалася, що приїде сюди знову.
Та якось у серпні, повертаючись увечері з магазину, Аліна послизнулася на сходах і впала. Туфля зі зламаним каблуком відлетіла убік. А піднятися молода жінка не змогла – ногу пронизував нестерпний біль. Підвестися їй допоміг чоловік, котрий вийшов з магазину вслід за нею. На своєму автомобілі він відвіз Аліну до найближчої лікарні, де їй діагностували вивих та міцно забинтували ногу, а потім підвіз до садиби, в якій вона працювала. Нові знайомі обмінялися телефонами.
Чоловіка звали Петром. Він був 40-річним забезпеченим вдівцем, працював в одному з міських видавництв. Телефонував Аліні майже щодня, цікавився самопочуттям, а коли нога в неї перестала боліти, запросив на побачення.
Жінка довго вагалася, проте образа на Ігоря, котрий її зрадив, ще тліла в серці, тож вона вирішила «відомстити» йому і погодилася на зустріч із Петром.
З ним було цікаво й легко, він влаштовував Аліні екскурсії містом, пригощав у дорогих ресторанах, був надзвичайно ерудований і при цьому поводився дуже делікатно. Жінка й не помітила, як захопилася ним. Тому після тримісячного перебування вдома знову повернулася до Одеси, хоч Ігор навколішках благав пробачити йому і залишитися.
А під час наступного приїзду, дивлячись в очі своєму змарнілому чоловікові, Аліна зізналася, що покохала іншого, зібрала речі й сказала, що їде назавжди…
ІГОР запив. Догляд за садибою та молодшим братом лягли на плечі 15-річної Віри. Дівчина не приховувала, що мріє якнайскоріше закінчити 9 класів та вступити до коледжу. “Аби подалі звідси!” — плакала нишком. І дуже раділа, коли її бажання збулося. На канікулах студентка шукала підробіток у місті й у село приїздила вкрай рідко.
Не в силах дивитися, як спивається син, батьки запропонували Ігорю знову поїхати на роботу до Києва, а 10-літнього Гліба забрали до себе. Хлопчик ріс мовчазним, знервованим, плаксивим…
Як не дивно, Роксолана прийняла Ігоря без вагань. Та спочатку їй довелося бути жорсткою, аби відвадити чоловіка від пляшки. Незабаром до нього повернулися колишній лоск і впевненість у собі. Проте, коли коханка повідомила, що вагітна, він розгубився й ледь видавив із себе: “Це добре”. Йому щоночі снилися Аліна і діти…
Аліна переїхала до Петра. Пристрасть минула, життя увійшло в одноманітне повсякденне русло. Жінка часто подумки запитувала себе, чи щаслива? І не знаходила відповіді. Одне знала напевно: до колишнього життя, за яким дуже сумувала, вороття вже немає…
… На хаті лущилася ніжно-бузкова фарба. Сад заростав бур’янами. Стиглі абрикоси сипалися, глухо гупаючи об землю. Їх ніхто не збирав…
Авторка Олена ОЛІЙНИК
