Чимало родин після повномасштабного вторгнення росії на територію України вимушені були покинути свої будинки й стати переселенцями. Тікали з дому від війни. Залишивши все нажите, їхали в невідомість. Зупинялися там, де їх приймали більш-менш гостинно. Як прилаштувалися до нового життя на Житомирщині ті, хто через війну поїхав у невідомість — дізнавалися журналісти під час чергового престуру в громади регіону, організованого Харківським пресклубом.
Нагадаємо, з 24 лютого 2022 року Житомирщина прийняла майже 120 тисяч внутрішньо переміщених осіб. За даними обласної військової адміністрації, наразі в області проживає 66 043 ВПО.
Медійники побували в соціальному притулку для переселенців, що його облаштували в селі Соколів Житомирської області, в колишньому будинку для людей похилого віку.
За словами сільського голови Курненської сільської ради Леоніда Корзуна (який спілкувався із журналістами), до 2017 року дане приміщення слугувало будинком для осіб похилого віку (терцентр). А після об'єднання, сільська рада створила тут соціальний центр для тимчасово проживаючих осіб, що опинилися в складних життєвих обставинах, зокрема жінок, які постраждали від домашнього насильства. Це вдалося зробити за партнерства з Представництвом Фонду міжнародної солідарності в Україні та фінансової підтримки Посольства США в Україні.
Саме тут розмістили вже дванадцять внутрішньо переміщених осіб — переважно із Запорізької та Харківської областей — з-поміж них шестеро малюків. Тут є просторі індивідуальні кімнати зі зручними меблями, кухня з усім необхідним обладнанням, ванна, пральні машини. Самі мешканці посадили город та доглядають навколишню територію. У дворі — дитячий майданчик.
Люди задоволені умовами проживання: для них житло і комунальні послуги — безкоштовно; отримують гуманітарну допомогу продуктами харчування. До послуг внутрішньо переміщених осіб — психологи, які допомагають пережити стресові ситуації. При потребі тут надають і юридичну допомогу.
Переселенка із села Дворічне Куп’янської громади, що на Харківщині, Людмила Саніна, яка проживає в соціальному притулку, під час розмови з журналістами зазначила, що їх у селі Соколів їх родину зустріли як рідних і вони знайшли тут другу домівку. І вклоняються кожному, хто допомагає переселенцям виживати в нових умовах. Вона говорить, що не звикли тільки брати — звикли віддавати. Тож живуть однією дружньою родиною, чим можуть підсобляють громаді села. Хоча спочатку було важко відійти від пережитого.
“Ми вийшли з підвалів та вискочили з-під обстрілів в одних кофтинах та шльопанцях... з валізою та документами, — сказала пані Людмила. — Жили вдома щасливим повноцінним життям: у нас були свої домівки, свої машини, у декого свій бізнес — нічого цього у нас уже немає. Ми змушені були все покинути й тікати від війни. Але не це головне — головне, що ми живі-здорові, знаємо, що Україна сильна, що Україна переможе. Ми віримо, і так виховуємо своїх дітей. Ми молимося... Наші діти на передовій нас захищають.”
Як розповіла координаторка Благодійного фонду “Рокада” у Житомирській області Катерина Остапенко, яка супроводжувала журналістів до прихистку, Фонд допомагає долати проблеми внутрішньо переміщеним особам.
“ У нас майже немає соціальних гуртожитків для ВПО. Це пов’язане з тим, що спочатку Житомир був транзитним містом для ВПО, бо ми поруч з Києвом. Ночували тут і їхали далі. Нині чимало людей не мають бажання проживати в місцях компактного проживання, хочуть в приватних секторах. Ми допомагаємо громадам приймати ВПО, зокрема, облаштовувати компактні місця для їх поселення”, — наголошує Катерина Остапенко.
Такі місця компактного проживання переселенців останнім часом почали з'являтися на Житомирщині. Крім соціального житла в селі Соколів, автору цих рядків вдалося побувати в прихистку, де проживають земляки-горностаївці. Дізнавшись про моє перебування в Житомирі, запросили в гості.
Доля кожної родини має свою історію, особливо тих, які перебували в окупації та мусили виїхати. Ця сім’я, має семеро дітей — з них троє біологічних (не вказуємо прізвища, щоб захистити право сім'ї та не наражати на небезпеку рідних на окупованій території). Дві дорослі доньки вже мають свої сім'ї і винаймають житло в приватному секторі, а син та четверо дітей, що під опікою — проживають з батьками у прихистку та навчаються в школі. Раніше вони жили в своєму просторому, комфортному будинку у Горностаївці на Херсонщині.
“Ми мусили виїхати, бо треба було вивезти дітей, дати їм змогу навчатися та розвиватися. Наша дорога була важкою… Це близько 30 ворожих блокпостів, декілька днів на спеці. Попереду була невідомість: як у прірву ступаєш з п'ятьма дітьми, без особливих грошових заощаджень. Але жити далі в окупації ставало неможливо, бо почався тиск на людей, обшукували, забирали, саджали “на підвал,” — розповідає пані Оксана.
Забирали “на підвал” і її чоловіка, який залишився вдома, бо не хотів кидати роботу на підприємстві. Але то було після їхнього виїзду. Під час нашого спілкування він розповів про знущання та тортури, які довелося витерпіти на допитах. Після того, як вдалося звідти вийти, їхав через Крим, Росію, Прибалтику та Польщу, аби потрапити на територію України. Всі гроші, які були, росіяни забрали, гривні порвали, називаючи їх “фантиками”. Тож добирався, як міг.
Спочатку сім'я була в Одесі, потім переїхали в Житомир, бо тут вже жили старші доньки з сім'ями. Перебували спочатку в гуртожитку, а потім їм пощастило: родині запропонували житло в комунальному приміщенні, обладнаному для переселенців. Сьогодні основні побутові проблеми родина вважає вирішеними. Житло безкоштовне, є все необхідне для проживання.
Як з'ясувалося, у Житомирі за майже три мільйони гривень гривень переобладнали комунальне приміщення під тимчасове житло для переселенців. Всі витрати на реалізацію проєкту взяли на себе міжнародні партнери — німецька урядова компанія GIZ в рамках проєкту “Інтегрований розвиток міст в Україні ІІ” за підтримки урядів Німеччини та Швейцарської Конфедерації.
Будівельні роботи та облаштування прихистку для ВПО тривали з серпня по листопад минулого року. Загальна площа приміщення 240 кв. м. У прихистку облаштовано сім житлових кімнат, створено максимально комфортні умови для мешканців. Крім будівельних робіт закупили побутову техніку та меблі. Всі ці роботи і техніка закуплені виключно за кошти міжнародних партнерів.
Наразі тут вже мешкають чотири родини з Херсону, Миколаєва, Авдіївки та Харківщини — загалом 16 осіб. Всі з дітьми. Вони мають все необхідне для проживання. Дизайнерські меблі: ліжка сімейні — перший поверх двоспальний, другий — односпальний, з посиленим каркасом, щоб можна було і дорослому спати на другому поверсі. Тут максимально ефективно використано простір — меблі з шухлядами і шафами, куди можна складати речі.
Є кухонна та побутова техніка, посуд, постільна білизна. Словом, у прихистку створені комфортні умови для проживання сімей з дітьми. Родина пані Оксани має три спальні кімнати, користується окремим туалетом та душовими. Кухня та столова — спільні для всіх сімей. Розкішний вестибюль, де є телевізор, зручні крісла та диван.
Та кажуть: “У гостях добре, а вдома краще”. Розмови точилися переважно про рідне селище — як там гарно, про земляків — як їм живеться в окупації, про хлопців, які стоять на захисті України... Чоловік однієї з доньок пані Оксани на східному фронті воює. Тож всі переживають і за нього, і його побратимів, допомагають збирати донати на так потрібну на фронті техніку.
“Та все ж, попри всі ці плюси нового життя, кожен з нас страшенно сумує за Горностаївкою, а серце рветься додому — там батьки вже статечного віку, там рідні стіни. Хоча сьогодні в нашому будинку живуть російські військові і все що було розмародерили. Не знаємо, чи збережеться сама будівля... Та головне, що ми всі живі та здорові. І чекаємо визволення Херсонщини, щоб повернутися додому”, — говорить пані Оксана.
Авторка Любов Рудя
Фото Харківський пресклуб
