Оксана замісила тісто й покликала матір на кухню ліпити вареники з вишнями.
— Ой, донечко, знаєш, кого сьогодні в магазині зустріла? — вправно працюючи руками, запитала Лариса Григорівна.
— Кого?
— Зою Василівну, мою колишню колежанку. Так давно не бачилися! Запросила нас із тобою в суботу на свій день народження.
— І мене також? — здивувалася Оксана. — Навіщо?
— Ну, вона такий собі дівич-вечір влаштовує…
— Я не думаю, що в мене із Зоєю Василівною будуть загальні теми для розмов. Сходи сама.
— Ні, піду тільки з тобою! — посмішка зникла з обличчя Лариси Григорівни.
— Мамо, розповідай, що вже надумала! — розсердилася Оксана. — Бачу, не просто так заманюєш мене до своєї колеги.
— У неї син нежонатий…
— О, знову ти…
— Не перебивай! — в голосі жінки бриніли сльози. — У всіх моїх подруг вже по двоє-троє онуків. А ти у свої тридцять два роки навіть незаміжня. Ми з батьком також онучат бавити хочемо.
— Та не зустріла я ще чоловіка, якому б хотіла дітей народити!
— А де ти його зустрінеш — у себе на роботі в дитсадку?! Чи він має здогадатися про твоє існування? Ти ж нікуди не ходиш, сидиш удома вечорами! А син Зої Василівни твого ж віку, з вищою освітою, симпатичний. Прошу тебе, пішли разом. Познайомишся — далі видно буде.
— Добре, — зітхнула Оксана, бо не могла витримувати материних сліз.
… Іменинниця накрила святковий стіл прямо у дворі під розлогим горіхом. На день народження, крім колишньої колеги з дочкою, вона запросила сусідку, свою молодшу сестру та куму. Серед жінок був і її син Георгій. На вигляд дійсно симпатичний: з хвилястим русявим волоссям, карими очима, високий, міцний, з накачаними біцепсами – він справляв враження успішного молодого чоловіка. Коли Оксана зайшла у двір, Георгій демонстративним поглядом «з голови до ніг» оцінив її і явно залишився задоволений побаченим. Утім, така неприхована безцеремонність не сподобалися дівчині.
— Їжте, гості дорогі, — припрошувала Зоя Василівна. — Оксаночко, ось качка з яблуками, млинці з паштетом, салат м’ясний — пригощайся. Бо ти така худесенька! Але нічого, ми тебе швидко відгодуємо, правда, Жоро?
Георгій кивнув. Оксану обурили ті слова. Вона хотіла заперечити, що відгодовують свиней, але з увічливості змовчала.
Після кількох тостів «за щастя й здоров’я іменинниці» розмови за столом точилися буденні: Лариса Григорівна і Зоя Василівна згадували спільні роки роботи у продмазі; сусідка вихваляла свого розумного онука-студента; сестра ділилася «найсмачнішими» рецептами консервації огірків; кума бідкалася, що захворіла одна з її трьох корів. Оксана з Георгієм сиділи мовчки…
— Жоро, синку, ти б показав гості свою колекцію, а то ви щось занудьгували, —
порадила синові іменинниця.
Георгій запросив дівчину до будинку, запропонував присісти на диван і приніс коробки з акуратно запакованими різноманітними за розміром та кольором мушлями. Доки Оксана розглядала колекцію, Георгій, явно хильнувши лишку за столом, намагався обійняти та поцілувати дівчину. Вона пручалася. Рожево-сіра мушля випала з її рук і розкололася навпіл.
— Що ти наробила?! — розгнівався чоловік.
— Нічого було чіплятися, - відповіла Оксана. — Ми лише годину знайомі.
— Ну то й що? Нам же не по сімнадцять! — Георгій поклав руку на коліно гості. — Добре, не ображайся. Просто ти сподобалась мені. Ми будемо гарною парою. Житимеш зі мною, як у Бога за пазухою.
— Давай краще за стіл підемо, — Оксана відштовхнула нав’язливого кавалера.
— О, наші молодята повернулися! — радісно сплеснула руками Зоя Василівна. — Ну що, про все домовилися? — змовницьки примружила очі.
— Про все! — роздратовано кинув Георгій, наливаючи собі чергову чарку дорогого коньяку.
Раптом скрипнула хвіртка і у двір зайшов дуже схожий на Георгія, тільки явно старший чоловік: засмаглий, худорлявий, і риси обличчя мав гостріші, а у хвилястому волоссі сріблилися ниточки сивини.
— Добрий вечір усім, — привітався. — З днем народження, матусю! — обійняв Зою Василівну. — Вибач, запізнився. Закінчували косити, бо завтра дощ обіцяють. Я на хвилинку в душ — і повернуся, вдома воду відключили.
— Це мій старший, Володимир, — пояснила Оксані та Ларисі Григорівні іменинниця, коли чоловік пішов до хати. — Фермер. У полі — від зорі від зорі. Такий працьовитий! А ось особисте життя не склалося…
— Чому? – поцікавилася Лариса Григорівна.
— Його дружина, тепер уже колишня, кілька років поспіль на заробітки до Москви їздила. Володя був проти, однак тоді грошей дійсно не вистачало: роки один за одним — неврожайні. А як почалися в Україні ці події (Майдан, війна), Кіра приїздила звідти й розповідала нам наші новини на російський лад, казала, що ми, «хохли», живемо неправильно. Син намагався її урезонити, та марно.
— Останній шматок доїдала б, а на росіян не батрачила б! — підібгала губи сестра іменинниці.
— Востаннє невістка проїздила взимку, тоді вони дуже посварилися, — продовжила Зоя Василівна. - Кіра заявила, що залишається у Москві й синів туди забере. Володя, звісно, дітей не віддав. Та хлопці й не поїхали б нікуди від батька, вони вже самостійно можуть визначатися, з ким залишатися: одному 12, другому — 14. Так у 40 років Володя мій залишився сам із «вантажем» – двома синами-підлітками. Важко йому! Зараз онуки на морі, а так вся турбота про них — на батькові.
— Хіба можна дітей «вантажем» називати? — не витримала Оксана.
Утім Зоя Василівна не відповіла, бо Володимир повернувся за стіл. Сів навпроти Оксани. Їв з апетитом. «Це вперше за сьогодні», — ніби виправдовувався. А дівчина, не знати й чому, прикипіла до нього поглядом. Коли їхні очі зустрілися, Володимир привітно посміхнувся.
— То Ви щойно з поля? — запитала Оксана.
— Так. Стомився, але задоволений. Урожай у цьому році радує. До того ж у степу неймовірно гарно! Маків, ромашок — як ніколи. Джмелі гудуть, жайворонки співають. І простір!.. Я там по-справжньому вільним почуваюся.
— Польові квіти — мої улюблені, — зітхнула Оксана. —Але в степу дуже рідко буваю…
— Тоді я запрошую Вас на спільну «прогулянку» в поле. За квітами.
— Спасибі…
Оксана й Володимир тихо перемовлялися, не зводячи одне з одного очей. Сп’янілий Георгій, помітивши це, зрештою встав, демонстративно махнув на них рукою і, похитуючись, пішов до хати.
— А у вихідні Ви рано встаєте? — раптом запитав дівчину Володимир.
— Як і у будній день — о шостій ранку. Звичка виробилася: на сьому йду на роботу до дитсадка. Я вихователька.
— Любите дітей?
— Дуже люблю!..
Зовсім стемніло, на небі спалахнули зірочки. Вечірня прохолода принесла із саду трояндовий аромат. Гості почали збиратися додому. Прощаючись, Володимир затримав Оксанчину руку в своїй. Георгій з хати так і не вийшов.
…Наступного дня о сьомій ранку хтось постукав у двері будинку. Оксана в домашньому халаті, наспіх перехопивши стрічечкою пишне біляве волосся, вийшла на поріг. Перед нею стояв Володимир із розкішним букетом маків, ромашок та волошок.
— Це Вам, Оксано.
— Яка несподіванка!.. — захоплено видихнула дівчина.
— Хотілося зробити для Вас щось приємне.
— Спасибі! Вип’єте зі мною кави?
— Із задоволенням!
…Лариса Григорівна із сусідньої кімнати телефонувала подрузі:
— Зою, вони вже третю годину сидять, розмовляють, сміються.
— Схоже, Володя у вас і на обід залишиться, — припустила Зоя Василівна.
— Ой ні, подруго, здається не лише на обід — на все життя!..
Авторка Олена ОЛІЙНИК.
