Останній штрих. Усе! Готово! Нарешті закінчила! Ольга обережно поклала щіточку і зачинила пофарбовані вхідні двері будинку. Присіла на поріг. Ноги підламувалися від утоми, а очі сльозилися від їдучої фарби.
Цілий тиждень вона ремонтувала хату — виносила речі, пересувала важкі меблі, білила стіни й стелю (шпалери ніколи не клеїла, не любила їх), фарбувала двері, вікна та підлогу. До ремонту прибирала городи — свій і стареньких батьків, котрі в сусідньому селі мешкають, консервувала фрукти й городину. Все сама! Донька-студентка з початку і до кінця літа підробляє у дитячому оздоровчому таборі вожатою: гроші дитині треба, аби одягнутися, косметику купити. На одну Ольжину зарплату педіатра не розженешся…
До кінця відпустки три дні. А вона ще більше втомлена, ніж перед відпусткою. Щоправда, завтра їде на море. Подруга запросила, котра відпочиває в одному з приморських пансіонатів. І то не погодилася б, мабуть, так привід з’явився: доки фарба не висохне, у будинку спати не можна. Звісно, могла б у батьків ці два дні пожити, та Анжела так просила приїхати! Вони ж не бачилися понад шість років…
Анжела — краща шкільна подруга Ольги. На одній вулиці зростали. А потім роз’їхалися у різні вузи: вона — в медичний, Анжела — в будівельний.
Ольга рано «вискочила» заміж за хлопця, якого не так уже й кохала, але чесно дочекалася з армії. Десять років прожили під одним дахом, мов двоє чужих людей. Коли розлучилися, здається, обоє зітхнули з полегшенням. Відтоді жінка сама.
Анжела — інша справа! Вона одразу казала, що її обранець буде заможним городянином. Влаштувалася на роботу в одну харківську крупну архітектурну фірму і вийшла заміж за її власника. Живе, проблем не знаючи. Відпочиває, де заманеться, потай від чоловіка заводить романи, «аби було що згадати». Цього року вирішила приїхати на відпочинок поближче до дому. Вже два тижні безтурботно купається в морі. Ользі ж до моря рукою подати, та все ніколи… Востаннє три роки тому в морські хвилі пірнала.
… Засмаглій і щасливій Анжелі дуже личив білий сарафан і зелена стрічка у волоссі — під колір очей. Подруги кілька годин проговорили у «люксовому» номері пансіонату, доки нарешті Анжела сказала: «Пішли до моря, бо ти бліда, як поганка!»
Ольга нерішуче крутилася в купальнику перед дзеркалом. Треба було новий купити, подумала. Цей, нібито, трохи затісний. Та що там казати! У 40 років фігура не така, як у 25: животик нависає, хоч і їсть небагато, на ногах проступили червоні «нитки» капілярів… Трохи заздрісно подивилася на струнку Анжелу. Та перехопила її погляд: «Олько, не комплексуй! Нормально виглядаєш. Я ж півжиття проводжу в тренажерних залах, басейнах і косметичних салонах. Звісно, ми дещо відрізняємося».
Накупавшись досхочу, жінки знову повернулися в кімнату: пили каву, згадували дитинство, «мили кісточки» знайомим. Увечері Анжела заявила, що море, зорі і цей номер — у повному розпорядженні Олі, а вона йде на побачення: «Олько, такий мужчина! Спортсмен — одні м’язи. Шварценеггер у молодості! Словом, дихай морським повітрям і відпочивай. Мене чекати не треба».
…Сонце хилилося до горизонту, здавалося, скоро потоне в морі. Ольга пішла вздовж пляжу. Художника за мольбертом помітила здалеку. Він був одягнений у білу вишиванку, білі полотняні брюки. Вітер куйовдив його сиве, акуратно підстрижене волосся, босі ноги вкарбувалися в білий пісок, тож коричневе від засмаги обличчя дивно контрастували на тлі всього білого. Чоловік, час від часу вдивляючись у даль, працював правою рукою. Лівий рукав сорочки, заправлений за пояс, був порожній…
Ольга підійшла до нього й несміливо зупинилася. Зазирнувши на мольберт, побачила маленьку копію великого морського краєвиду із заходом сонця. Картина виглядала настільки «живою», що, здавалося, на ній також неспішно хлюпочуть хвилі.
— Як гарно! — вихопилося.
— Вам справді подобається? — запитав чоловік.
— Дуже! Схоже, Ви талановитий художник!
— Дякую. Просто обирав професію до душі. Дихаєте морським повітрям?
— Так.
— Вип’єте зі мною чаю? У мене смачний, трав’яний.
— Із задоволенням.
Вони підійшли до великого плаского каменя, що лежав неподалік. Чоловік витягнув з рюкзака термос і дві чашки.
— Вам допомогти? — запропонувала Ольга.
— Не хвилюйтеся, я впораюсь, — посміхнувся художник і вправно налив чай. — Олександр, — сказав, простягаючи чашку ароматного напою.
— Ольга, — відповіла жінка, дивуючись, як можна однією рукою тримати одразу дві чашки з гарячим чаєм? Крадькома подивилася на порожній рукав…
— Банальна автомобільна аварія, — прокоментував Олександр. — Водій зустрічного авто заснув за кермом. Мене врятували, а мою руку — ні. Найгірше, мій кращий друг, котрий був зі мною, загинув. Я вийшов із коми геть сивий у свої 45. А так нічого, за чотири роки звик самотужки вправлятися з усіма справами.
— Ви один живете?
— Так, дружина пішла від мене після аварії.
— Мені шкода…
— Усе нормально. Вона значно молодша за мене. Чому має жити з калікою? Колись я заради неї кинув сім’ю, потім вона мене кинула. Що посієш — те й пожнеш… Давайте краще поговоримо про море! Ви знаєте, що Азовське море у різні часи по-різному називали? Греки — Меотійським озером, араби й турки — Темно-синім морем, татаро-монгольські завойовники називали його рибним і лящевим... Ще воно носило назви Темно-синя річка; Фракійське, Сурозьке, Каффське, Кіммерійське і навіть Біле море… Його сучасна назва походить від назви міста Азов. Вона закріпилося під час Азовських походів Петра I. Знаєте, про це море існує одна дуже цікава легенда. Ось послухайте…
Вони сиділи на камені. На воді мерехтіла місячна доріжка. Ольга, затамувавши подих і втративши відчуття часу, слухала Олександра.
— Вибачте, я тут розговорився, а Вам відпочивати треба, Олю. Бо якщо посидимо ще з годинку — зустрінемо світанок, — легенько торкнувся її руки чоловік.
— Ви здібний оповідач: слухала б і слухала… Мені здається, я знаю Вас дуже давно, — відповіла жінка..
— Дивно, у мене таке ж відчуття… На жаль, завтра я повертаюся в Київ.
— Я теж їду додому.
— Можна Вас провести?
Він провів Ольгу до дверей її кімнати. Поцілував руку й побажав «приємних снів на світанку». Поте жінка не змогла заснути. Вона ніколи в житті не почувалася так затишно, спокійно і разом з тим бентежно, як поруч з ледве знайомим художником. Невже це була їхня єдина зустріч?..
Олександр несподівано прийшов проводжати Ольгу до автобуса. У руці він тримав акуратний пакунок:
— Олю, це — морський пейзаж, який Вам сподобався. На згадку. Жінка помітила, що він дуже хвилюється.
— Не хочу здатися нав’язливим, але… словом… можна запитати номер Вашого телефону?
Сірі очі Олександра дивилися на неї з такою надією, що Ольга, в грудях якої шалено билося серце, раптом наважилася:
— Ви часто пишете морські пейзажі?
— Так, практично щороку приїжджаю до моря.
— А степ пробували писати?
— Ні, не доводилося, — здивувався Олександр. — Але б залюбки спробував!
— То в чому ж справа? У нас такий гарний степ!
— Коли? — прошепотів чоловік пересохлими вустами. — Коли можна… побачити Ваш степ?
— Та хоч сьогодні! Тут недалеко, сімдесят кілометрів усього…
…Вони сиділи поруч в автобусі, несміливо тримаючись за руки. А за вікном стелився неозорий степ, щедро поцяткований польовими квітами…
Авторка Олена ОЛІЙНИК
