Хоч однокласники збиралися кожні п’ять років, Володимир на зустріч приїхав уперше тільки через 20. Та й то, аби «розвіятися» після потрясіння, яке пережив. Не чекав він такого від Крістіни. І не думав, що йому буде настільки боляче…
У стильному лляному піджаку і чорній фірмовій футболці, Володимир сидів у кутку кафе, куди прийшли класом після імпровізованого уроку в стінах рідної школи, та пив дорогий коньяк. Як для сільської місцевості, заклад досить пристойний. Власник кафе — однокласник Геннадій.
А Генка постарів… Погладшав, темні кола під очима… Хворіє, мабуть. Так, 20 років — чималий строк. Змінилися «однокашники»: Юрій черевце відростив, у Миколи — лисина, Славко майже зовсім посивів… Трохи молодшими виглядають ті, хто свого часу переїхав до міста: Євген, хоч помітно змужнів, — підтягнутий, зі смаком одягнений; і Костя моложавий на вигляд, але трохи псують окуляри (якось не до лиця йому).
Володимир також іще в студентські роки «зачепився» у столиці: на останньому курсі медичного інституту одружився з киянкою. Досі працює кардіологом в одній із київських клінік.
З Іриною вони прожили 13 років. А потім розійшлися без сварок, мирно. Офіційна версія, за якою чоловік попросив у дружини розлучення, — вона не могла мати дітей. Та насправді Володимир і не збирався обзаводитися дітьми. Просто його полонила молода довгонога 20-річна модель Крістіна. Він водив її скрізь, куди бажала, купував модне вбрання. Зароблені гроші швидко танули, тому лікар працював понаднормово, погоджувався на всі відрядження…
Два тижні тому в одне з таких відряджень (до Львова) не полетів через складні погодні умови, й з аеропорту повернувся додому без попередження. А там, як у поганій комедії, — молодий коханець в ліжку…
Володимир викинув речі Крістини прямо на сходи, міцно зачинив за нею двері. Та в серці досі вирують образа й розчарування. «Усі вони, жінки, стерви, — прошепотів, вихиляючи чергову порцію коньяку. — Мститися їм треба. Також обманювати й кидати, аби страждали!» Злість закипала в ньому пропорційно до випитого спиртного. Тож у мозку народився підступний план…
Чоловік роззирнувся на колишніх однокласниць — кого ж тут можна «клеїти»? Віра — розповніла тітка, має трьох дітей та чотирьох корів. Ліда взагалі вже бабуся, усім підряд тиче в очі фотографію тримісячної онучки. Надя (його перше шкільне кохання) одягла кричуще, у паєтках, плаття, а її макіяж — бойова розкраска індіанців з племені «чумба-юмба». І як вона могла йому колись подобатися?.. Ольга ходить — землі під собою не чує: з Італії прилетіла, де працювала та вийшла заміж за підстаркуватого італійця. Марина, нині харків’янка, «тричі заміжня», останній чоловік, хизувалася, молодший на шість років.
— Я й не знала, що кардіологи спиртне п’ють, — несподівано пролунав голос поруч. Володимир підвів очі:
— Юлько! Привіт! — от хто майже не змінився, подумав він: така ж невисока, худорлява. Тільки замість двох розкішних кіс – водоспад каштанового волосся до пліч. Не дівчинка вже, звісно, але ще досить симпатична, хоча їй завжди не вистачало жіночого шарму: в школі переймалася тільки навчанням. Була «відмінниця-розумниця», завжди давала списувати. Їй пророкували «велике майбутнє», а вона вивчилась на педагога і повернулася в село. Кажуть, з чоловіком розлучилася, сама виховує доньку-студентку. Здається, він їй в школі подобався. Отже, можна на сьогодні «підчепити». Можливо, полегшає?
Усі ці думки промайнули за секунду, і Володимир відповів, "начепивши" чарівну усмішку:
— Та взагалі-то не п’ють, але, знаєш, такі спогади нахлинули!.. Згадав наш клас, перше шкільне кохання…
— Надію?
— А при чому тут Надька? Я всі ці роки тебе любив. Тільки ж ти була неприступною і мене не помічала…
— Ти нічого не плутаєш? — Юля недовірливо дивилася на однокласника. Це вона була закохана у Володимира по вуха: на уроках очей з нього не зводила, на шкільних вечорах, забувши про гордість, сама на повільні танці запрошувала. А він додому Надю проводжав.
— Ех, Юлю, — ніби й не чув запитання чоловік. — Я так страждав! Писав тобі листи та вірші, але відправити їх не наважувався. Вечорами стояв біля твого двору, дивився на світло у вікнах, сподівався, що вийдеш...
— Володько, а ти не п’яний часом?! — Юля не знала, чи серйозно сприймати несподіване освідчення, чи розсміятися.
— Дівчинко моя, кажуть, що у тверезого на думці, то у п’яного на язиці. Тож, можна вважати, це я для сміливості, аби нарешті зважитися… Розкажи, сонечко, як тобі живеться? Кажуть, ти розлучена? Я, до речі, теж вільний…
У кафе панувала приємна напівтемрява. Колишні однокласники танцювали, жартували, сміялися, спілкувалися, розбившись на невеличкі компанії. Юля й Володимир сиділи за столиком удвох і розмовляли, розмовляли…
Жінка неспішно пила шампанське, а коньяк і далі туманив чоловікові свідомість. Він уже майже вірив у те, про що говорив. А говорив, що Юля — найгарніша та найрозумніша. І що саме такої жінки досі не вистачає в його житті.
— Що ми втрачаємо? Давай спробуємо почати все з початку. Разом. Перше кохання завжди справжнє, рокам не підвладне. Бачу сумнів у твоїх очах… Давай домовимося так: через тиждень ти приїздиш до мене у Київ. Ось номер мобільного, ось адреса про всяк випадок (чоловік написав їх на паперовій серветці зі столу). Я тебе зустріну. Якщо не приїдеш — вважатиму, що ти мені відмовила…
Коли зустрічали світанок, під розлогою вербою Володимир пристрасно поцілував однокласницю. «Як би ти знав, Володя Мельников, як я колись мріяла про цей поцілунок», — прошепотіла жінка. Та він був п’яний, тож її слів не розчув…
…Потяг на столичний вокзал прибув близько восьмої ранку. Юля із невеличкою валізою вийшла з вагону і, знайшовши місце, де гамір вокзалу був майже нечутний, набрала номер мобільного «із серветки».
— Алло, здрастуй, Володю. Це я, Юля.
— Яка Юля?!
— Лозовенко, твоя однокласниця…
— А, Юлько, добре, що зателефонувала. Я перепросити хотів. Випив тоді зайвого, наговорив тобі купу дурні… Не зважай, добре? Вибач, поговоримо якось іншим разом. Зараз немає настрою і, знаєш, так гидко та важко на душі! Ну, бувай! — у слухавці звучали короткі гудки.
Юля стояла розгублена. Серце стиснулося, аж важко було дихати. Невже Володимир насміявся з неї? Якби не ота фраза про «стан душі», жінка побігла б купувати зворотній квиток. А так… Схоже, йому дійсно дуже погано — він же розповів їй на зустрічі про зраду молодої дружини. Після хвилини роздумів Юля підійшла до таксиста і назвала адресу, написану її «шкільним коханням» на тій таки серветці…
***
На 25-ліття з нагоди закінчення школи 10-А знову зібрався майже у повному складі. Юля і Володимир, за одностайною думкою «однокашників», помолоділи й аж світилися від щастя. Вони приїхали напередодні. Чотирирічну донечку Софійку залишили у Володиних батьків. Юля помітно погарнішала, у ній з’явилася ота «родзинка», через яку зазвичай чоловіки на жінок задивляються. А очі Володимира ясніли спокійною радістю. Коли він узяв тост, то сказав:
— Дорогі мої однокласники! Спасибі, що ви є, спасибі за зустрічі, які організовуєте. Бо якби п’ять років тому я не приїхав сюди, то ніколи б не був щасливий, — і ніжно обійняв дружину. А однокласники, не домовляючись, раптом дружно їм зааплодували.
Авторка Олена ОЛІЙНИК
