КОЛИ Василь з Валентиною одружувалися, їй ледве виповнилося 18, а йому 20. «Ранувато», — зітхали батьки нареченої. «Ви ж самі ще заробляти не здатні», — зауважував батько Василя, а його мати взагалі мовчала, бо мріяла, щоб син жив у місті, та він у селі лишився. Тому молодята вирішили, що не сидітимуть у батьків на шиї й одразу почали господарювати на двох земельних наділах площею 10 гектарів, які дісталися нареченому в спадщину від дідуся й бабусі, колишніх колгоспників.
За гроші, подаровані на весілля, яке відгуляли в середині квітня, вони купили насіння, найняли техніку й один наділ засіяли соняшником, а на другому посадили баштан. Оскільки на найманих робітників коштів уже не залишилося, то зі світанку до вечірньої зорі самі працювали із сапками в полі, набиваючи криваві мозолі на долонях. Щоправда, батьки, бачачи, як їхні діти стараються, теж по можливості допомагали. І перший же рік виявився настільки врожайним, що отриманий від вирощеної сільгосппродукції дохід майже втричі перевершив «вкладені в землю» кошти.
За цим роком послідували іще два не менш успішних. Василь із Валентиною побудували великий дім, облаштували його по-сучасному — добротними меблями, побутовою технікою, купили автівку та старенький, але в доброму стані трактор.
Третій і четвертий роки виявилися «провальними»: городина, яку посіяли замість соняшнику, «згоріла» від посухи (за все літо лише один рясний дощ пройшов!), а диня «захворіла» на тютюнову мозаїку (різновид гнилі), від якої врятувати її не вдалося.
Та Василь не збирався здаватися. На той час він уже захистив диплом агронома (сільгоспінститут закінчив заочно), їздив до більш досвідчених колег, вчився в них господарювати.
На Валентині була вся документація і бухгалтерія. Саме вона знайшла можливість взяти найдешевші позики, завдяки яким вдалося пережити неврожайні роки. А кредити «відбили» вже в наступному сезоні, що порадував їх дуже щедрим врожаєм. Іще через рік вони придбали деяку нову сільгосптехніку, круту іномарку і народили сина.
Йшли роки… Подружжя забагатіло. Як і раніше, Василь з Валентиною багато працювали, але в полі тепер використовували найману працю. Щоправда, нелегальну. Валентина шукала будь-якої можливості зекономити на податках чи інших виплатах, складаючи гроші «копієчку до копієчки».
Раз на рік пара відпочивала в Карпатах, коли в Україні запровадили безвіз — побували й за кордоном (у Польщі та Чорногорії). А на 20-ліття весілля, у квітні, Василь подарував дружині морський круїз по Середземному морю, після якого Валентина й зовсім загордилася. Так вважали її односельці...
НЕПРИЄМНОСТІ в родині розпочалися несподівано, того ж «круїзного» року, в червні. Їх уособленням стала молода дівчина Софія, котра разом з іншими «нелегалами» одного ранку із сапою в руках прийшла на поле, засіяне кавунами. Василь, приїхавши подивитись, як працюють найманці, одразу прикипів поглядом до її гарного смаглявого обличчя й струнких ніг, що майже не прикривали короткі шорти. А вона білозубо посміхнулася йому, відкинула за плечі розкішне темно-каштанове волосся й пустила «бісиків» великими карими очима.
Відтоді Василь приїздив на поле двічі на день — вранці, як тільки бригада збиралася, та перед закінченням роботи.
— Чому ти туди-сюди мотаєшся? — дивувалася Валентина. — Невже не довіряєш Ігорю? Він же досвідчений бригадир, слідкує, аби ніхто не байдикував.
— Я три гектари засіяв насінням елітного кавуна, добряче витратився на нього, тож треба контролювати процес, аби ті робітники паростки з травою не переплутали, — ховаючи очі відповідав Василь.
Він розумів, що привселюдно залицятися до дівчини небезпечно — дружині донесуть. Тому одного пізнього вечора, коли Валентина залишилася ночувати у матері, яка занедужала, під’їхав на авто до Софійчиного двору й запропонував їй покататися. Дівчина погодилася…
Лише через місяць Валентина дізналася про бурхливий роман її чоловіка, коли вже все село обговорювало цю «сенсацію».
— Ти здурів?! Вона на 22 роки молодша від тебе! — кричала Валентина, кидаючи в чоловіка тарілками. — Швидко забирай свої лахи і геть з дому! Я подам на розлучення, заберу в тебе все! Будете зі своєю хвойдою жебракувати!
— Валю, заспокойся, — ледь ухилявся від гострих порцелянових друзок Василь. — Ну погуляв трішки — біс поплутав, з ким не буває? Я не збираюся йти від тебе!
— Біс поплутав?! Ти мене зганьбив на все село, а я з тобою житиму? Геть!
І хоч Василь клявся-божився, що порве з коханкою, дружина була невблаганною. Тоді він зібрав речі, сів у свою «Тойоту» і на зло їй поїхав до Софії, котра жила зі своєю бабусею.
А вже за два дні чоловік купив будинок на сусідній вулиці, найняв бригаду будівельників аж із Запоріжжя й почав «зводити хороми», що росли, мов за помахом чарівної палички. Про це Валентині доносили язикаті кумасі. Кожне повідомлення подруг про те будівництво, про обнови й коштовності, які бачили на молодій коханці, доводило ображену жінку до сказу. Тож вона почала мститися, витрачаючи на це заощаджені гроші: найняла дорогого адвоката з обласного центру, якому поставила завдання — забрати в чоловіка все, навіть земельні паї; повідомляла у фіскальні й інші контролюючі органи про використання ним нелегальної праці, про порушення правил техніки безпеки, для переконливості роздаючи «направо й наліво» щедрі хабарі, аби Василя «добряче прижучили».
Натомість чоловік, аби уникнути покарання, теж платив, кому треба. Його кошти, враховуючи капітальну реконструкцію будинку, швидко танули. А тут ще й податківці таки піймали на гарячому й склали протокол за «нелегалів» на полі. Він одразу погодився офіційно оформити працівників, однак йому загрожував відчутний штраф. «Нічого, — думав Василь, — на початку вересня мають приїхати оптовики із Житомира й скупити весь кавун із поля за дуже вигідною ціною. Вистачить і на штраф, і на інші витрати, ще й на зимову подорож із Софією у Буковель.
ПРО ТЕ, що у Василя є солідні покупці з великими грошима, Валентина дізналася за день до їхнього приїзду від баштанного сторожа Анатолія. І в неї в голові одразу з’явився підступний план. «Ти сьогодні вночі сторожуєш? — запитала вона в Анатолія. Почувши ствердну відповідь, додала: «Приїду до тебе увечері, хоч поговоримо, адже не один рік знайомі. Так на серці важко!..»
На поле, розташоване всього за три кілометри від села, Валентина приїхала в густих сутінках на велосипеді, аби її менше бачили. Із собою привезла пляшку горілки, в якій розчинила дві пігулки димедролу, домашнє вино та щедру закуску: смажену курку, шинку, овочі гриль. Спочатку Анатолій відмовлявся від випивки, мовляв, на роботі. Та зрештою погодився. Валентина наливала собі вино, а охоронцю горілку, яка зморила його у глибокий сон після четвертої чарки. Тоді Валентина взяла сапку, що стояла у сторожці, і вийшла на поле…
Ніч стояла така місячна, що здавалося, можна розрізнити кольори. Кавуни лежали, як вгодовані кабанчики, виблискуючи смугастими боками під місячним сяйвом. Валентина над кожним заносила сапку і з силою опускала її. Кавуни з тріском розколювалися, навсібіч бризкаючи солодким рожевим соком. Зрештою жінка зрозуміла, що й особливих зусиль для цього не треба — кавуни дуже спілі — тож лише тикала в них гострим кінцем сапки й вони давали глибокі тріщини. Валентина, котру «надихала» образа, працювала без відпочинку і, зціпивши зуби, наспівувала: «Ніч яка місячна, зоряна, ясная…»
Лише перед світанком, коли більша частина баштану нагадувала поле жорстокої битви, жінка відчула, як втомилася, та поїхала додому. Змивши під душем липкий сік, що вкривав її тіло, лягла спати. Але полегшення так і не відчула…
А рано-вранці на поле приїхав Василь. Ледь добудившись Анатолія та вислухавши його виправдання, чоловік сів біля сторожки, обхопив голову руками й сидів так з годину, аж доки поруч не загуркотіли два великих ваговози з причепами — то житомиряни приїхали за кавунами.
Після почутого й побаченого, слів вони не добирали, «входити в положення» сільгоспвиробника не збиралися. Натомість зажадали відшкодувати їм дорожні витрати та моральні збитки, які обійшлися Василеві «в копієчку».
Із поля розлючений чоловік мчав на шаленій швидкості, та, не впоравшись із керуванням, «влетів» у придорожню акацію. На щастя, спрацювала подушка безпеки і серйозних травм Василь не зазнав. Але його «Тойота» ремонту не підлягала…
МИНУЛО два тижні. Валентина тільки-но поговорила по телефону зі своїм адвокатом, приголомшена новою сумою, яку він назвав за послуги (таких грошей у жінки вже не було), як у двері нетерпляче постукали. Це був однокласник її 14-річного сина Ярослава. «Тітко Валентино, Ярику на уроці фізкультури стало зле, він втратив свідомість. Вчителька просить Вас терміново прийти до школи».
…Після обстеження в обласній лікарні, хлопцеві поставили діагноз: аневризма судин головного мозку, і порадили матері якнайскоріше їхати із сином на складну операцію до Києва. Столичний нейрохірург, після дистанційної консультації, назвав суму операції — сто тисяч гривень…
Забувши про все на світі, Валентина, заливаючись слізьми, помчала до Василя.
— Васю, наш син дуже хворий, відвези нас до Києва! І гроші потрібні…
— Ну, машини в мене вже немає, візьму в кума по довіреності й поїду з вами. А гроші знайду, не хвилюйся, Валю.
Напозичавшись по знайомих, подружжя разом із сином вирушило до Києва. Хлопця одразу взяли на операцію. Батьки чекали її результатів у відділенні. Валентина місця собі не знаходила, ходила туди-сюди коридором, плакала, заламувала руки. Василь не витримав: посадив її біля себе, міцно обійняв, сказавши: Все буде добре, люба». Жінка схилила йому голову на плече і заспокоїлася…
Операція, що тривала шість годин, пройшла успішно. До виписки сина із лікарні Василь з Валентиною жили в готелі. Додому повернулися всі разом. Увечері, коли Ярослав заснув, чоловік сів навпроти дружини, котра застигла у кріслі, взяв її за руки і, дивлячись в очі, запитав:
— Ну що, почнемо все з початку?
— Я згодна, — тихо відповіла Валентина.
Авторка Олена ОЛІЙНИК
