Тетяну розбудила травнева гроза. Дощ лунко стукав у вікна, а в сусідній кімнаті жалібно дзенькала відкрита кватирка. Через прочинені двері кімнати жінка помітила світло на першому поверсі, одягнула халат і спустилася. Вхідні двері були розчинені настіж, а біля порогу, спостерігаючи, як періщить дощ та блискавка розтинає чорне небо, сидів Богдан. Поруч стояла повна недопалків попільничка. Тетяна накинула синові на плечі плед і, важко зітхнувши, сіла на стільчику поруч.
Упродовж двох тижнів, відколи Богдан повернувся із зони АТО, ця ситуація постійно повторювалася: безсонна ніч, цигарки, погляд «в нікуди» і мовчання.
— Ти би поспав, синку, — сказала жінка тихо, — очі аж позападали.
Богдан мовчав. Тетяна змерзла і вже підвелася, аби йти до кімнати, як раптом він заговорив:
— Вікторові було лише 23. Чуєш, мамо, всього 23 роки! Киянин, закінчив історичний факультет університету, збирався викладати в школі. На війну добровольцем пішов. Щоденник вів, казав, я потім по цих записах уроки читатиму. Йому навіть позивний дали «Історик». Веселий такий був, щирий. Ми потоваришували і мали одночасно демобілізуватися. Вдвох у розвідку ходили. Та наприкінці квітня я захворів, температура підскочила, «горів» увесь. Навіть не пам’ятаю, хто мене до шпиталю відвіз. А коли за три дні до тями прийшов, повідомили, що нашого Історика — снайпер… Мені здається, коли б я був поруч — прикрив би, якось врятував… Та через хворобу навіть на похорон не поїхав. В мене його щоденник залишився… Він такі плани будував на майбутнє!..
Богдан обхопив голову руками й заплакав – захлинаючись, як дитина. Мати пригорнула його до себе й також не стримувала сліз. Так і зустріли світанок…
Тетяна вже й не лягала. Приготувала обід. А коли Богдан після короткого тривожного сну зайшов на кухню, сказала:
— Одружитися тобі, синку, треба. Час уже, адже за місяць тридцять три роки виповниться. Сім’я відволіче тебе від сумних думок. Треба віддати шану полеглим і жити далі, радіти кожному дню, дітей народжувати. Я так онуків хочу! Он Тамара, котра в кінці нашої вулиці живе, — чим тобі не наречена? Гарна, молода, й не приховує, що ти їй подобаєшся. Щодня повз наш двір по кілька разів ходить. А коли ти на війні був, постійно про тебе запитувала…
— Тамара — то й Тамара, — якось приречено відповів Богдан.
І вже через тиждень висока, струнка й синьоока білявка Тамара зайшла до їхнього дому. Переступивши поріг, найперше сказала: «Як давно я мріяла тут жити!»
Тетяну чомусь ця фраза насторожила. Доки Тамара розкладала свої речі, жінка сіла на зручну гойдалку під розлогим горіхом і поринула у спогади.
Їхній будинок у селі справді був найгарніший — двоповерховий, оздоблений декоративним камінням і різьбленою деревиною. Його Тетяна з чоловіком Максимом збудували одразу після одруження.
…Вони познайомилися на дискотеці — вчорашня випускниця школи та молодий фахівець — гідротехнік, який щойно приїхав за направленням працювати у місцеве сільгосппідприємство. Весілля зіграли вже за два місяці після знайомства — настільки сильними виявилися почуття. Невдовзі в молодят народився Богдан, який ріс слухняним і розумним сином, відмінно навчався й після школи опанував професію програміста. Тетяна й Максим 30 років жили щасливо, не розтративши любові, дбали одне про одного та свій гарний будинок. Виростили пишний сад, виноградник, доглядали чудовий квітник. Їхня садиба стала взірцем затишку. Та все змінив один випадок.
Якось влітку, понад два роки тому, чоловік повернувся з роботи без свого авто, на таксі, розгублений, стривожений. Забрав із шафки всі гроші, які були в домі, й зі словами «я скоро повернувся» знову поїхав. Не було його всю ніч, на дзвінки не відповідав, тож Тетяна місця собі не знаходила. А на ранок він з’явився ще більше пригнічений та сказав, що, не загальмувавши на пішохідному переході, спричинив аварію, внаслідок якої постраждав дідусь: вночі в районній лікарні йому відтяли ногу. Максим повністю оплатив операцію, солідну суму грошей (усі їхні заощадження) виплатив сім’ї потерпілого. Однак уникнути покарання не вдалося. Три роки ув’язнення — таким був вирок суду…
Саме тоді почалися військові дії на сході країни. Богдана, співробітника однієї з приватних фірм обласного центру, мобілізували в зону проведення АТО. Упродовж року материні очі не висихали від сліз. Ось тепер син повернувся, а чоловік ще ні... В ці часи лихоліття, які випали на її долю, будинок став прихистком, де жили щасливі спогади, де, попри всі негаразди, було тепло й затишно. І куди (жінка на це дуже сподівалася!) мало повернутися колишнє благополуччя…
…Тамара почала хазяйнувати вже наступного дня. Вона переставляла меблі в їхній з Богданом кімнаті, на кухні, у вітальні. З напівжартівливим «я смачніший борщ готую!» стала до плити, не допускаючи до неї нікого. Тетяні було незручно від усіх цих новацій та перестановок, але вона мовчала, бо мріяла про щасливу синову сім’ю та дитячій сміх у домі.
Одного дня до них у двір зайшли ремонтники — Тамара найняла, аби з Максимової майстерні, що містилася на першому поверсі (він був чудовим різьбярем), зробити житлову кімнату.
— Навіщо? — дивувався Богдан.
— Як це, навіщо? — наставила руки в боки молода дружина. — Тут буде дитяча.
— Ой, невже ви малюка чекаєте?! — з надією запитала Тетяна, яка збиралася заперечити проти того, аби руйнували батькову майстерню.
— Ще ні, але ж колись народиться! — з викликом відповіла Тамара. — І, до речі, коли ми вже розпишемося? — це вже до Богдана звернулася.
Здавалося, вона заполонила собою увесь будинок. Тетяна все частіше вільний від роботи час (працювала лаборантом у поліклініці) проводила в своїй кімнаті, бо варто було їй з’явитися у вітальні чи в саду, Тамара була тут як тут, всім видом показуючи, що відтепер вона у домі господиня.
Тетяна, певно, далі б терпіла її витівки, хоч і бачила, що й Богдан не в захваті від надмірної активності дружини, аж доки Тамара не утнула чергову капость. Літнього червневого ранку мати з сином поїхали на ринок до райцентру, а коли після обіду повернулися додому, побачили, що Тамара «переселила» Тетяну з її просторої світлої кімнати на другому поверсі — на перший, у колишню відремонтовану майстерню, що містилася в самому закутку. Жінка стояла вражена, їй аж подих перехопило від образи й обурення.
— Нам із Богданом ця кімната більше підходить! — випалила Тамара.
— Досить! — гримнув Богдан. — Ти ні з ким не рахуєшся, думала, що так вічно триватиме?! Чому ти не порадилася зі мною чи з мамою? Збирай речі, і щоб я тебе тут більше не бачив!
Тамара спробувала влаштувати істерику, проте чоловік уже спокійно, але дуже впевнено додав: «Я не люблю тебе. Та й із твого боку ніяких теплих почуттів не відчуваю. Певно, ти просто зручно влаштувалася. Але цього замало для створення сім’ї».
Тамара пішла, прихопивши із собою чимало речей, які їй сподобалися. Зате більше ніколи не зазіхала ні на будинок, ні на Богдана.
Усе частіше мати знову бачила зажуреного сина зі щоденником загиблого товариша в руках. Він задумливо гортав його, ніби шукаючи відповідь на болюче запитання. А в липні повідомив матері, що їде працювати до столиці — бойові побратими запросили у новостворену будівельну фірму.
Жінка знову залишилася сама. Богдан телефонував майже щодня. Якось на початку вересня у слухавці пролунав його збуджений голос: «Мамо, я познайомився зі старшою сестрою Віктора, Людмилою, передав їй щоденник. Вона так дякувала, адже тепер це — сімейна реліквія! У Людмили є десятирічний син, дуже схожий на свого загиблого дядечка. Говорить, військовим хоче стати. Розумний малий! Вони запросили мене в гості на вихідні. Порадь, що їм купити?»
Після цього щоразу, телефонуючи матері, Богдан згадував у розмові Людмилу та її сина Ярослава. Розповідав, як вони знайомлять його зі столицею, де встигли побували разом. Говорив, що Вікторові й Людмилині батьки дуже тепло до нього ставляться: «Уявляєш, сином мене називають»...
— А Людмила заміжня? — запитала Тетяна.
— Та ні, її шлюб розпався давно…
— Як у тебе з роботою, синку?
— Все чудово, мамо, не хвилюйся. Зарплата хороша. Вже подарунків тобі накупляв, на Новий рік приїду додому…
Напередодні Нового року випав сніг. На кілька днів захурделило. Тетяна, закутавшись у шаль, гріла руки біля каміну, в якому затишно потріскували дрова, і сумувала. Богдан не приїхав ні на Новий рік, ні на Різдво. Посилався на занятість. А завтра вже й свято Василя та Маланки — так званий старий новий рік. Схоже, і його Тетяна зустрічатиме на самоті. Минулорічне дежавю… Хоча ні, є значна різниця: син цього року не на війні!
Загавкав пес — у двір хтось зайшов. Тетяна кинулася до вікна, та крізь морозні візерунки нічого не побачила. Тому вибігла на веранду, серце її калатало, ніби від якогось дивного передчуття. Посеред двору в густих сутінках стояв чоловік.
— Хто тут? — стривожено запитала жінка.
— Це я, Таню…
— Максим?!
— Так, мене достроково звільнили. Кохана, як же я скучив! Пробач мені за все, рідна моя.
Вони стояли, обійнявшись, а сніг сріблястими блискітками падав згори, танучи на їхніх гарячих щоках.
…Ранок був сонячним. У кімнату зазирнуло сліпуче сонце. Тетяна, мов на крилах, бігала по дому, наче їй було не п’ятдесят, а двадцять років. Готувала, сміялася, раділа. Максим тихцем втирав сльози і гладив шорсткою рукою стіни рідного будинку, промовляючи: «Вдома, нарешті вдома».
— Знаєш, я Новий рік і Різдво сама зустрічала, тож давай накриємо святковий стіл хоч сьогодні, - просяяла Тетяна, — до того ж щедрувальники обіцяли прийти — наші хрещеники.
Увечері чоловік з дружиною сіли за стіл, не в силах відвести погляд один від одного, налили в бокали шампанське. Та несподівано домашній пес Кордон подав голос, певно щедрувальники завітали. Тетяна з Максимом вийшли на подвір’я. Аж там — несподівані гості.
— Мамо! Тату?! Оце так! Зі святами вас! — обійняв батьків Богдан. — Знайомтеся, це — моя дружина Людмила і син Ярослав. Ми на Миколая одружилися. Хлопця я всиновив — справжній козак!
А вже за столом, де точилася жвава бесіда і лунали доброзичливі жарти, Богдан, у якого очі буквально світилися від щастя, повідомив:
— Щоб ви знали, мої дорогі мама й тато, скоро у нашій сім’ї поповнення буде: якщо народиться донечка — назвемо Вікторією, а якщо син — Віктором, на честь мого побратима Історика, чудової людини, який віддав своє життя за Україну і завдяки якому ми стали родиною. Хоч незримо, але він завжди житиме поміж нас…
Авторка Олена ОЛІЙНИК
