Більшість людей, які з початку повномасштабного вторгнення РФ на територію України опинилися в російській «ізоляції», не сприймають окупацію. І якщо не чинять спротив, то намагаються будь-що виїхати “додому”. Дорога ця складна, тим, хто евакуюється, доводиться долати випробування і приниження. Однак ці люди охоче діляться власним досвідом виїзду, аби тим, хто наважився на подібний крок, було більш зрозуміло та ясно з якими проблемами їм доведеться стикнутися під час дороги.
Після 24 лютого 2022 року виїхати із захопленої росіянами Херсонської області на неокуповані Росією частини України для тисяч людей виявилося проблемою. “Зелених коридорів” не було, евакуаційні колони військові РФ обстрілювали та створювали інші перешкоди. По суті, потрапити в Україну можна було кількома шляхами, але всі вони пролягали через територію Росії.
На сьогодні одним з таких коридорів для виїзду з окупованого лівобережжя Херсонщини є евакуація через КПП Колотилівка (Росія) — Покровка (Україна). Цей шлях є найкоротшим, проте він має складнощі.
Скріншот google.com/maps
Ділимося з читачами Нижні Сірогози.City досвідом трьох пасажирок різного віку, про виїзд з тимчасово окупованої лівобережної частини Херсонської області через Колотилівку. Історії анонімні (через безпекові заходи), орфографію та пунктуацію автора збережено.
Історія перша: ТОП порад з особистого досвіду
Вчора перетнула кордон. Тож хочу поділитися порадами з особистого досвіду з тими, хто тільки проходитиме його.
1. Ми приїхали о 7 ранку і наша машина вже була тринадцятою. Черга фактично формується перевізниками, потрапити до неї першими можна по суті лише приїхавши вночі, раніше за них хоча б за годину, до 7:00 – 8:00, тобто до відкриття КПП.
Контрольно-пропускні пункти в РФ не цілодобові. Працюють з 9:00 до 18:00. А ось в Україні приймають до останньої людини, яка перетинає кордон, навіть всю ніч.
2. Перегляньте пріоритети, щоб не переглядати їх на пішому переході. Там уже купа викинутих речей та валіз. Беріть із собою те, що є справді необхідним.
3. Візки. Їх пропонували купити на парковці перед Колотилівкою. Там їх продавав чоловік по 3 тисячі рублів. Але ми вірили в коліщатка на своїх валізах, правда потім шкодували про це долаючи кожен метр двох кілометрової дороги. Тож у кого валізи, а тим паче важкі — заздалегідь або на парковці обов'язково купіть візки. Це не забаганка, це необхідність, колеса не їдуть дорогою, яку ви проходитиме. Ви просто будете тягнути валізу на собі, яка не їхатиме по гравію та піску.
4. У Покровці (українське КПП) пускають усіх українців, не пускають лише тих, хто має ВНП (вид на проживання) в Україні, вони не громадяни України. Якщо в людини паспорт України та вид на проживання РФ — пускають. Вона залишається громадянином України.
Українцям підійдуть навіть ксерокопії (згорілого, втраченого, втопленого тощо) паспорта. Не слухайте нікого, вас пустять сто відсотків. Не бійтеся, там зустрічають усіх, як близьких родичів. Чесно. Допомога від чоловіків, волонтерів, військових — скрізь і на кожному етапі, речі піднімуть, донесуть, довезуть і т. д. Ставлення людське. Дівчатка волонтери і нагодують гарячою їжею, і напоять трав'яним чаєм, і підкажуть, як вам пройти всі процедури.
5. Не ховайте документи та гроші.
6. Напрямок Харкова. Знаю, що тих, кому було туди потрібно, одразу після проходження всіх процедур садили в автобус та везли до Харкова.
7. Суми. Волонтери довозять вас до Сум. Там заселяють до Центру евакуації. Відразу реєструють на поїзд до Києва, видають гігієнічний набір, щось на зразок: вода, шкарпетки, зубні щітки, гребінець, рушник тощо. Знову ж таки можна поїсти, якщо не встигли поїсти на кордоні. Можна випити чай, прийняти душ, лягти в чисте ліжко, під теплу ковдру і поспати до поїзда. Якщо немає української сім-картки — видадуть. Вранці вас довозять до поїзда, він безкоштовний та прямий до Києва.
8. Забула ще сказати. Якщо ви їдете не з перевізником, який возить людей автобусами організовано, а, припустимо зі звичайним водієм, якого ви знайшли на просторах інтернету, або зі знайомим: він повинен мати з собою паспорт. Бо водій чекатиме з вами на парковці, де формується черга. Далі він вас довозить від місця паркування до кордону, тобто до КПП Колотилівка. Там віддає свій паспорт і чекає доки ви пройдете кордон. Він не їде, чекає, адже підійти пішки з місця паркування до кордону не можна. Тому машина має на вас чекати. Враховуйте це у витрати, які ви заплатите водієві, щоб він зачекав на інформацію про ваш перехід. Перевізники про це знають і ця оплата вже входить у вартість їхнього перевезення. А прості водії можуть бути не в курсі, розвернутися, поїхати та залишити вас на парковці з валізами.
9. Тварини. Їхала з собакою та кішкою. Перед виїздом дуже заморочувалися з документами. Зроблено було все. Проте ніхто документи на тварин не дивився. Пропускають без проблем, поспішають нагодувати, напоїти, погладити. Тож не кидайте своїх улюбленців вдома, якщо є проблеми з документами, там це не буде на заваді взагалі.
Історія друга: для чого потрібна “легенда”
Всім привіт! Моя історія виїзду з окупованої частини Херсонської області в Україну через Колотилівку.
Для себе обрала перевізника N, бо забирає за вказаною адресою, навіть де погані дороги чи взагалі відсутні.
Їхала одна. Мені 43 роки. З документів — внутрішній та біометричний паспорта України.
Увечері зателефонував водій, домовилися о котрій годині забере мене наступного дня.
Він приїхав з пасажирами, трохи запізнився, але я не мандражувала і не наярювала йому, бо розуміла, що якщо буде форс-мажор, мене набере перевізник і попередить.
Завантажили речі та поїхали далі забирати пасажирів.
В Мелітополі забрали ще 3-х людей, сплатили на місці за поїздку та поїхали за маршрутом. Наш водій дядько Вова та 8 пасажирів.
Дорогою були блокпости, на деяких зупиняли дивилися документи та багаж.
Загалом проїхали без пригод до пункту пропуску Новоазовськ о 21:00.
Дорогою водій підказав, що слова Україна та Європа краще не згадувати і треба придумати легенду про те, чого ми їдемо до Росії. Хоча спочатку я планувала говорити правду, що їду в Україну та на кілька тижнів до Європи.
Довелося згідно з легендою “змінювати” маршрут і їхати до Краснодара.
Нашу групу з 8 осіб покликали на паспортний контроль. Всім, хто мав українські паспорти, дали анкету для заповнення і сказали чекати на “розмову”. Нас таких було четверо: троє дівчат і хлопець. З російськими паспортами люди пройшли без проблем. Наше очікування та розмова тривали до 3-ї години ночі.
Мене покликали в кабінет і почалося ... з анкети: “Аааа! Ви брешете вже! Чому Ви їдете до Краснодара?”
Я сказала, що їду шукати роботу. А друзів і знайомих у місті немає. Тому по приїзду бронюватиму готель і шукатиму роботу. Паспорт зроблю, коли знайду роботу.
Вони почали нишпорити по моєму телефону, дивитися чи гуглила я готелі, сайти з працевлаштування в Краснодарі і т. д.
Потім сфотографували, відкатали пальчики та знову ставили купу запитань по телефону.
Приміром: Чому ви підписані на групу “Українці в Канаді”? Чому у вас у телефоні додаток dualingo? Які мови ви по ньому навчаєте? І навіщо вам англійська, якщо ви їдете до Краснодара?
Читали листування у Viber та WhatsApp. Додаток банку Mono і Дію я не видалила. Але щодо них питання не ставили.
Старша зміни запитала:
— Де Ваш закордонний паспорт?
Говорю:
— В сумці.
— Навіщо вам у Краснодарі Ваш закордонний український паспорт?
Кажу їй, що у мене з собою і ключі від квартири, яка у Херсоні, і документи на квартиру та ключі від машини брата та всі інші документи теж зі мною. До Херсона я не поїду зараз, там небезпечно. Тому довелося “скласти життя” у валізу та їхати.
На КПП росіяни нарікали, що всі їм брешуть. І чому люди не хочуть говорити, що їдуть в Україну та Європу, вони випустять усіх охочих, аби їм не брехали. Тиснула на моє сумління, що я сиджу і брешу, а люди в холі чекають розмови, а я їх затримую.
У кабінеті на зміні було п’ятеро людей. Не знаю, хороша чи погана зміна, але я зрозуміла, що вони реально викладаються на службі перед українцями, тому їх можна зрозуміти та пробачити (що я й зробила). У результаті перевіряюча сказала, що в Краснодарі ми нікому не потрібні без документів та грошей. Я відповіла їй, що ми ніде не потрібні і запитала, що робити далі. Вона віддала паспорт і сказала йдіть. З нашого буса пройшли перевірку всі пасажири і ми поїхали.
Дороги відмінні, зупинки на заправках на каву та перекусити без проблем. Водій дядько Вова — Людина з великої літери. І поговорити, і пожартувати, і підказати, і музика класна, і салон вимитий та чистий, і доїхали швидко без поломок та пригод до Колотилівки.
Заїхали на стоянку, там було кілька машин, записалися у чергу та почали чекати на виїзд, сподіваючись, що пройдемо сьогодні.
На стоянці були “міняли”, пропонували рублі поміняти на гривні. Курс поганий. Я для себе вирішила не виручати кацапів, просто залишила рублі, які в мене були, на подяку водію за дбайливе та шанобливе ставлення до пасажирів.
Водій нас підвіз до пункту пропуску Колотилівка та залишився чекати.
Ми взяли речі та пішли…
У нас взяли паспорти та почали дивитися речі. Перевіряли телефони та ноутбуки, але не у всіх. На цьому переході мені здалося більш лояльне ставлення до нас, ніж у Новоазовську.
Коли нам винесли паспорти і сказали: “Вільні, можете йти!”, жінка службовиця з російського КПП запитала, що може хтось бажає віддати свій російський паспорт водієві, може хтось у майбутньому планує повертатися. Тож можна віддати документи водієві, який чекає, доки всі його пасажири пройдуть. Але це вже потрібно окремо обговорювати спочатку з перевізником та водієм.
У нас усі пішли в Україну…
Дорога погана, валізи потрібно тільки нести. Дуже важко і здається немає кінця та краю тій дорозі.
Проте ми зі своєю групою прям бігли з тими речами, при цьому допомагаючи один одному.
Донесли свої речі до українського блокпосту та повернулися допомогти тим, кого бачили на “дорозі життя”. Це були жінки, що несли в переносках котиків та валізи чи сумки з речами, у кожного свій цінний тягар.
Коли всі пасажири зібралися за нами приїхали два автобуси та буси. Всіх розсадили, нікого не залишили та повезли на фільтрацію. Там була кімната для дітей. Кімната де можна поїсти та випити чай і каву. Спасибі велике за все це волонтерам.
Близько 2:00 ночі всі пройшли цю процедуру і волонтери почали розвозити пасажирів.
Був автобус на Харків і здається два автобуси на Суми. Ми поїхали до Сум у волонтерський Центр. Там нас зареєстрували на поїзд до Києва та поклали спати. Тепло, чисто, є туалет та душ із гарячою водою.
Рано-вранці нас розбудили, відвезли на залізничний вокзал, посадили на потяг до Києва і ми поїхали.
У Києві після приїзду отримали в касі допомогу від держави: для дорослих 2 тисячі гривень, для дітей 3 тисячі гривень.
Після чого кожен поїхав у своїх справах.
Хочу подякувати своїм попуткам за компанію в цьому рейсі, всі чудові люди. Велика подяка перевізнику.
Історія третя: про “черепашок” і секрет їх стійкості
Історія про виїзд мами з окупованої території.
Рішення про виїзд далося важко, мамі майже 70 років, хворі ноги, проблеми з нирками та ходінням в туалет, тож 4-5 днів їзди в автобусі через Європу вона би не витримала.
Через Колотилівку піший перехід, також по своєму складний, проте вирішили, що краще пройти три години пішки і одразу бути в Україні, чим їхати три дні в автобусі через усю Європу.
Почали шукати перевізника. Перечитали весь чат. Випішили їхати з перевзником N. Написала йому, відповідь прийшла швидко, відповіли на всі запитання. Ціна 25 тис. фублів або 10 тис. гривень. Мама платила фублями. Забирали її прямо з адреси. Виїхали в п’ятницю, увечері. Новоазовськ пройшли хто як: у кого був російський паспорт — пройшли швидко, з українським — перевірка телефонів, заповнення анкети та співбесіда, яку точніше назвати допитом.
Маму через її поважний вік не дьоргали, але проїзд зайняв цілих 6 годин, з 12-ї ночі до 6-ї ранку.
Далі поїхали по рашкє. Зі слів мами все було нормально. Водій зупинявся щоб люди могли перекусити та сходити в туалет. Пасажири були дуже дружелюбні, як наче рідні один одному. До Колотилівки приїхали саме тоді, коли там була затримка з переїздом, ще й в ніч на суботу.
Водій організував ночівлю у приватних людей. Там була можливість поїсти і поспати.
Зранку у неділю поїхали до пропускного пункту, але в цей день не змогли перейти, бо весь тиждень дуже погано пропускали і черга зібралася велика.
Місцеві заробляють гроші на виїжджаючих: послуги обміну грошей, таксі, їжа — все є.
Ночували знову у людей…
Питаю маму, чи місцеві хоч трохи своєї вини відчувають через те, що відбувається в Україні. Вони кажуть мовляв, а що ми можемо? Короче, амеби.
В понеділок від самого обіду вже дуже розраховували, що наш бус буде наступним. Я з квітами та жовто-блакитним прапором вже стояла на нашій стороні та чекала найкращу матусю у світі. Але почало сутеніти, а групу, в якій була моя мама не пропускали.
О шостій подумали, що вже все на сьогодні, — не судьба, але надія ще була. Зв’язок з мамою я тримала через подругу на тій стороні.
О сьомій отримую голосе повідомлення від неї:
— Вона йде! Мама йде! Вже в сірій зоні!
Я плакала, і сміялася. Це був насправді момент щастя!
Тим більше, що зі мною чекав на маму вже весь склад військових, що забирають наших людей після переходу. Маленька таємниця — я також військова. І мама цього не знала, і звісно забирати її я поїхала по формі.
І аж о дев’ятій вечора нарешті довгоочікувана зустріч! Весь автобус плакав разом з нами.
Тепер щодо проходження Колотилівки.
З речей у мами був лише рюкзак, і всі інші люди також були з мінімумом речей. Перевіряли їх ретельно, але швидко. Знову були дурнуваті запитання про ставлення до України, до Росії, до СВО та інше. Перед виїздом я маму вчила казати, що вона не розбирається в цьому, а якщо зовсім вже наполягатимуть дати відповідь — робити вигляд, що не дочуває.
Сам перехід був дуже важкий — старі хворі люди, самі жінки, майже темрява, ліхтарики наказали не вмикати.
Мама і ще одна така сама “черепашка” об’єдналися і йшли собі разом як могли. Підтримуючи одна одну казали, якщо треба буде — доповземо, аби тільки вибратися!
Велика подяка чоловіку, що супроводжував свою хвору матір. Він проводив наперед свою маму, а потім повертався і підтягував моїх тіточок.
Шановний, Ви — Людина з великої літери, дай Вам Бог таких же щирих людей як і ви у Вашому житті.
Як дійшли до наших (звісно останніми) плакали від щастя та полегшення.
Вірте в свої сили, в допомогу людей, що поруч і у вас все вийде.
