У селі їх називали Ромео і Джульєттою. Хоч Ігор та Ірина давно переступили рубіж юних героїв шекспірівської трагедії (їм уже виповнилося по 20), проте їхні батьки ворогували ще затятіше, ніж Монтеккі й Капулетті. Тому й забороняли дітям зустрічатися. А колись же самі хотіли поріднитися і мріяли їх одружити...
Мельничуки та Совенки одночасно будувалися на новій вулиці: перші відділялися від батьків, з якими після весілля прожили п’ять років; другі приїхали сюди з Полтавщини: якось завітали до родичів — сподобалося, залишилися тут. Сім’ї одразу потоваришували, бо в них було багато спільного. Глави сімейств Іван та Максим працювали водіями у сільгосппідприємстві, жінки Галина й Ольга господарювали вдома. А, головне, підростали діти одного віку: в Мельничуків — Ігор, у Совенків — Іринка. Сусіди разом відмічали дні народження, більшість календарних свят, і жартома називали одне одного сватами.
Ігор з Іриною зналися, як кажуть, з пелюшок: разом гралися, ходили до школи, вчили уроки. Батьки всіляко заохочували цю дитячу дружбу, адже обидві родини мали добру репутацію, жили в достатку, та й діти зростали гарними, розумними. Чим не пара?
У дев’ятому класі, після пневмонії, Іринка на місяць поїхала лікуватися в один із санаторіїв Прикарпаття. А коли повернулася, Ігор, котрий без неї місця собі не знаходив, освідчився дівчині…
З тих пір їхні стосунки перейшли у нову фазу. Вони дуже трепетно ставилися до своїх почуттів, ніяковіли, коли їх називали «нареченим і нареченою». Попри це, у школу ходили, тримаючись за руки. І ладні були кулаками захищати честь одне одного від непристойних жартів чи недобрих поглядів. Закохані планували вступити до одного вузу, мріяли вивчитися на юристів і відкрити приватну сімейну практику. Та раптом сталося непередбачуване. Якраз у рік, коли вони закінчували школу…
Іван Мельничук і Максим Соменко були добрими господарями. Вони тримали чимало худоби на продаж, доглядали пасіки — торгували медом. Вулики з бджолами кожної весни вивозили на медозбір у лісосмуги, де цвіла акація, влітку — поближче до баштанних, соняхових, гречаних полів… По черзі щодня навідувалися до пасіки. Якось Максим став помічати дивне: приїде, перегляне рамки — майже повні меду. Через день у тих самих вуликах рамки напівпорожні. Тоді бджоляр намітив олівцем свої найповніші рамки — намалював на них малесенькі хрестики. А коли невдовзі з сусідом мед викачували, рамки з хрестиками зі своїх вуликів почав витягувати Іван Мельничук…
Очевидці подій розповідали: скандал був «вселенський»! Максим наказав своїм домашнім навіть не дивитися у бік «отих крадіїв Мельничуків», а Іван своїм — забути про існування наклепників і лихословів Совенків. За три дні між садибами сусідів виріс височенний кам’яний паркан. Сусіди не спілкувалися і суворо заборонили дітям зустрічатися.
Ірина й Ігор страждали від батьківської ворожнечі. Звісно, їх не те що до одного вузу, до одного міста не пустили: дівчину відправили навчатися в Одесу, юнака — у Харків. Вони практично не бачилися. Тож годинами розмовляли по мобільних, писали зворушливі повідомлення… А коли приїздили додому на канікули, батьки контролювали кожен їхній крок.
Так було й цього разу. Наприкінці жовтня вони, уже третьокурсники, вперше одночасно приїхали в село після літніх канікул. Заздалегідь по телефону домовилися зустрітися на дискотеці. Та в Ірининих батьків були інші плани.
— Як, ти не поїдеш на день народження тітки Раї? — обурювалася мати. — Вона ж моя рідна сестра!
— Але ж, мамо, в неї навіть не ювілей! — мало не плакала дівчина. Їй зовсім не хотілося їхати в сусіднє село до балакучих родичів.
— Та вона ж тебе любить як рідну! — не вгавала мати. — І чекає нас усіх. Я ж пообіцяла, що разом приїдемо! В них і заночуємо.
Коли в суперечку рішуче втрутився батько, Ірина зрозуміла: заперечувати марно. Совенки на своєму авто виїхали з двору, зупинилися. Ольга Романівна закрила ворота. Краєм ока помітила, як біля хвіртки своєї садиби сумним поглядом їх проводжає Ігор і переможно посміхнулася: не зустрінуться!
Ігор на дискотеку не пішов. Від образи й самотності стискалося серце. Коли зовсім стемніло, вирішив пройтися вулицею, де вони з Іринкою раніше так часто ходили разом. Мимохіть подивився на двір Совенків. І раптом побачив у вікні їхнього будинку полум’я. «Пожежа!» — промайнуло в голові.
Не гаючи часу, набрав з мобільного «101», а сам перестрибнув через огорожу й подався до вікна. Горіла штора. Обмотавши руку власною курткою, юнак вибив шибку, зірвав палаючу штору й кинув її на землю. З отвору вирвався їдучий дим. Так-сяк вийнявши з рами шматки скла, Ігор через вікно вскочив до кімнати. Горіли шпалери, шафа біля стіни, догорала прасувальна дошка, на підлозі лежала розпечена праска, тлів килим. Вогонь швидко поширювався. Добре знаючи розташування кімнат, хлопець побіг у ванну. Раз по раз набирав у відро воду й заливав полум’я, топтав його ногами, збивав руками, задихаючись від диму.
Коли за 25 хвилин після виклику доїхали рятувальники (найближчий пожежний підрозділ розташовувався у райцентрі), Ігор уже приборкав вогонь. Порізаного гострим склом, з обпеченими руками, обпаленим волоссям і напівпритомного від диму його вивели з будинку. Викликали швидку. Зателефонували господарям.
Совенки примчали додому швидко. За стривоженим Максимом, голосячи, з машини вискочила Ольга, кинулася до будинку, за нею — розгублена бліда Ірина. Побачивши понівеченого Ігоря, біля якого на порозі сидів лікар швидкої, дівчина побігла до нього. Перекинувшись кількома словами з пожежними, до хлопця підійшов господар — Максим Совенко. Мовчки потиснув йому зап’ястя (кисті були перебинтовані) і раптом міцно обійняв…
Як з’ясувалося, Ольга Романівна забула вимкнути праску, що кілька годин самотужки вмикалася й вимикалася. А потім реле відмовило й від розпеченої праски загорілася прасувальна дошка, штора, все інше. Якби Ігор чекав пожежних і не гасив полум’я, згоріло б, принаймні, пів будинку. А якби не помітив пожежі чи принципово пройшов повз двору — то і вся садиба.
…Стіл аж ломився від наїдків: Галина Мельничук смачно готувала:
— Пригощайтеся! — раз по раз припрошували гостей-сусідів господарі. Совенки нахвалювали страви. За столом жартували, сміялися. Ірина з Ігорем, не вірячи своєму щастю, тихенько сиділи у куточку, тримаючись за руки.
— Я от що думаю, — втерся долонею Іван Мельничук, — піст скоро. З весіллям треба поквапитися. Максиме, ми з ремонтом будинку вам допоможемо. Бо через тиждень-два сватів засилатиму.
А коли жінки вийшли на кухню «за солодким», тихо сказав:
— Ти прости мене, сусіде, за тодішнє: лихий поплутав.
— Забуто! — махнув рукою Максим. — Тепер ми — одна родина.
Авторка Олена ОЛІЙНИК.
