Липневий ранок ще дихав прохолодою, його дзвінко вітали птахи, легенький вітерець акомпанував їм срібним шелестом тополиного листя. Тамара Іванівна несла свіженьке молочко (щойно здоїла корову) і ще гарячі млинці доньці та онукам. Жила неподалік від них, на сусідній вулиці. Частенько отак зранку заносила молоко, залишала його у літній кухні. Прокинуться її улюбленці, а їх уже сніданок чекає.
Тонесенько заскрипіла хвіртка, жінка увійшла до двору й здивовано зупинилася. У пісочниці біля палісадника сиділи онуки: п’ятирічний Богданчик нехотя копирсав пісок паличкою, а трирічна Даринка, схиливши голову на коліна, дрімала.
— Чого ви так рано повставали? — запитала бабуся. — Де мама й тато?
— У хаті. Сваряться. — Похмуро відповів хлопчик, а Даринка раптом голосно заплакала і простягла рученята до бабусі.
— Зачекайте тут хвилинку, дітки. Я зараз повернуся.
Ще біля ганку Тамара Іванівна почула голосну лайку. А, зайшовши до кімнати, побачила таку картину: подружжя — донька Настя та її чоловік Олег — голосно обмінювалися образливими словами, при цьому Настя одну за одною виймала з їхнього весільного альбому фотографії та розрізала їх навпіл, відділяючи себе від нареченого.
— О, люба теща прийшла, — прокоментував появу Тамари Іванівни зять. — Подивіться, що ваша донька коїть!
— Мамо, — звела почервонілі від сліз очі Настя, — він знову вдома не ночував!
— Маленька поправочка: не ночував, бо ти не дозволила. Я прийшов о четвертій годині, ще міг би лягти й поспати вдома. — Олег був явно напідпитку.
— Від нього жіночими парфумами тхне! Мене вже дістали його гульки! — не вгавала молода жінка.
— Дітей би пожаліли, — тихо промовила Тамара Іванівна.
— А ми їх і так пожаліли. Вони ж на вулиці, нашої сварки не чують, — і далі блазнював зять.
— Зате все добре розуміють! Я заберу їх сьогодні до себе.
Удома бабуся нагодувала дітей, намила їм яблук і смородини, увімкнула мультики. А сама пішла на город, де Василь, її чоловік, уже копав картоплю.
— Онуки в нас, — сказала йому.
— Що, знову Настя з Олегом сваряться? — скоріше не запитав, а констатував чоловік. — Треба нарешті зятеві «хвоста накрутити». Скільки ж можна з нашої доньки знущатися?!
— Не треба, Васю, тільки гірше зробиш. Самі розберуться.
Працювали мовчки. Тамара Іванівна вибирала із землі картоплю, а думки були тільки про доньку та її сім’ю.
Настуся познайомилася з Олегом, міським жителем, в інституті, де обоє навчалися. Побралися на п’ятому курсі. Богданчика донька народила через два місяці після захисту дипломної. У маленькій двокімнатній квартирі Олегових батьків було затісно, тож Тамара з Василем купили молодятам у селі будинок. Рік молоді жили на їх утриманні (Настя перебувала у декретній відпустці, для Олега-юриста вакансій у селі не було), а потім Василь Михайлович, котрий багато років пропрацював у місцевому господарстві головним агрономом, влаштував зятя водієм до директора агрофірми. Відтоді пішло-поїхало… Сільські дівчата симпатизували молодому городянину (ну то й що, що жонатий, зате гарний і їздить на іномарці), а він не пропускав жодної спідниці. Народження Даринки нічого не змінило, навпаки, — вдома з’являвся під ранок і вже навіть не намагався виправдовуватися. Настині сльози та дорікання тестя з тещею не діяли. А розлучатися з гультяєм донька категорично не хотіла – надто його кохала. Правду кажуть: любов зла…
…В обід зателефонувала Настя й попросила, аби діти залишилися ночувати в батьків: «Ми з Олегом помирилися, як він повернеться з роботи – сходимо в кафе».
Богданчик з дідом ремонтували старого мотоцикла, косили траву на сіно, годували кіз, кролів. Даринка крутилася біля бабусі на кухні. Поснули діти втомлені й задоволені. А як уранці прокинулися — попросилися додому.
Тамара Іванівна пішла з ними, провела до порогу їхнього будинку, прочинила вхідні двері, прислухалася, в хаті було тихо. Погукала неголосно: «Доню». Ніхто не відповів. Діти самі побігли в оселю і раптом почувся розпачливий крик Богданчика: «Мамо! Мамо!»
Тамара Іванівна вслід за ними увірвалася до будинку. На підлозі вітальні лежала непритомна Настя, а біля неї – порожня баночка з-під снодійного.
…Перше, що побачила Настя, коли отямилася в лікарні — бліде обличчя матері, схилене над нею.
— Донечко, ти повернулася!
Надвечір, тримаючись за руки в лікарняній палаті, вони тихо говорили, говорили… Про дітей, про життя, про минуле й майбутнє. А потім Настя розплакалася:
— Пробач мені, мамо. Я більше не могла так жити. Але тепер хочу почати все з початку. Мої діти і ви з татом — найрідніші для мене люди. Я більше не марнуватиму час на того, хто нехтує мною.
Як з’ясувалося, Олег тієї ночі додому так і не прийшов. Настя просиділа до ранку у вечірній сукні, а потім, у розпачі, випила пригоршню снодійних пігулок. І якби мати не нагодилася вчасно…
Доки донька з матір’ю були в лікарні, а дід глядів онуків, Олег таємно, як злодій, вивіз свої речі. Сусіди казали, був дуже переляканий.
Він не приїхав навіть до суду, де розглядалася справа про їхнє розлучення.
Через рік Настя вийшла заміж за колишнього однокласника Максима, фермера. Він кохав її ще зі школи. Уже чотири роки в їхній сім’ї панують повага і справжні глибокі почуття. Діти одразу прийняли Максима й називають його татом.
Коли польові роботи не в розпалі — родина подорожує. В основному, по Україні. А нещодавно в Словаччині побували. Через кілька днів після тієї поїздки Настя повідомила Максиму радісну звістку, що вагітна. Тепер щаслива сім’я чекає поповнення.
Авторка Олена ОЛІЙНИК
