Робочий день добігав кінця. У великому просторому залі поштового відділення стихав гамір, залишилося всього двоє відвідувачів. Тамара зачинила віконечко своєї каси і встала з-за комп’ютера. Потягнулася до хрускоту в кісточках — втомилася. У п’ятницю, як зазвичай, відвідувачів чи не найбільше: купують перед вихідними журнали, газети, кросворди, сплачують рахунки, надсилають листи й бандеролі, отримують посилки та перекази…
Жінка дуже любила свою роботу, бо щодня відчувала її потрібність. Тому на відміну від багатьох співробітниць зраділа пенсійній реформі. Якби пенсійний вік не підняли, вона б уже за рік пішла на «заслужений відпочинок». Ну а яка ж із неї пенсіонерка?! У свої п’ятдесят чотири Тамара ще почувалася молодою та працездатною. І до шістдесяти залюбки попрацює!
Швиденько звела касу, одягнулася, закуталася шарфом — за вікном посилювався осінній вітер, що струшував із дерев перший сніг та розпорошував його у повітрі. Взяла сумочку, пакет із апельсинами (два кілограми купила). Тамара привчила себе щоранку випивати по склянці свіжого апельсинового соку. Вважала, саме цей напій тримав її в тонусі. А ще — звичка мало їсти та багато ходити: відстань від дому до роботи — майже три кілометри — за будь-якої погоди жінка долала пішки.
— Томо, ти якою у 45 була, такою й залишилася, — захоплювалися подруги. — Поділися секретом, як тобі це вдається?
Тамара вкотре розповідала про важливість фруктів та овочів у раціоні, спокійного сну й рухливості. Але один дуже важливий, на думку жінки, фактор, замовчувала: її молодість подовжувала… самотність. Вдосталь поспілкувавшись на роботі, вона мала змогу вдома просто помовчати й відпочити, подивитися цікавий фільм чи почитати книжки улюблених авторів, послухати музику або зв'язати новий светр. Її настрій залежав тільки від неї самої.
По-справжньому свою свободу жінка оцінила, коли розлучилася з чоловіком. Сталося це 11 років тому після весілля їхньої доньки Яринки. На другий день святкового застілля, як гості вже розійшлися, Михайло, котрий ледве тримався на ногах, почав кидатися на власника кафе, бо йому здалося, що той забагато «здер» грошей за оренду приміщення. Коли Тамара спробувала втихомирити благовірного, він її побив. Жінка впала й зламала руку…
Михайло змолоду зазирав у чарчину, частенько влаштовував удома п’яні «концерти», що доводили Тамару до нервових зривів. Та опісля каявся і дружина продовжувала терпіти далі. Однак цей випадок «поставив хрест» на їх сімейному житті — такого вона не збиралася пробачати.
Яринка з чоловіком виїхали жити до столиці, у них народилися двоє дівчаток. Тамара залишилася сама у затишному домі. І жодного разу про це не пошкодувала! Про пережите нагадували лише нарікання колежанок: в Ані чоловік нероба й гультяй, у Віри — безпробудно пиячить, у Марини — ревнивий та злий, у Каті — жадібний… Жінки приходили на роботу похмурі, стомлені й скаржилися одна одній на свої нещастя, ніби їх хтось у кайданах тримав біля тих чоловіків. А Тамара незмінно була в доброму гуморі. Звісно, якщо не хворіла.
За цей час мала два таємні романи «без зобов’язань», які легко починалися й безболісно закінчувалися.
«Ой, ледь аптеку не минула!» — спохопилася, бо збиралася купити трав’яні чаї.
Коли вже виходила з аптеки, хтось рвучко відкрив перед нею вхідні двері — Тамара мало не впала. Пакет вислизнув з рук і на сніг покотилися апельсини…
Перед собою вона побачила розгублені очі чоловіка років сорока:
— Вибачте, заради Бога, я не хотів…
Тамара мовчки збирала апельсини, а вони знову випадали з розірваного пакета.
— У мене коробка порожня в машині є, зараз принесу, — сказав незнайомець.
Апельсини в коробку помістилися, та нести її поперед себе по слизькій доріжці було дуже незручно.
— Можна вас підвезти? — запитав чоловік. — Я почуваюся винним…
— Добре, підвезіть, — погодилася Тамара, адже ще й півдороги додому не пройшла.
Вона сіла на заднє сидіння сріблястої «Ауді» і сказала, куди їхати.
Доки відчиняла хвіртку, чоловік тримав коробку. Потім віддав її жінці, ще раз вибачився. На порозі Тамара обернулася. Незнайомець все ще стояв біля воріт і дивився на неї. А як зайшла до хати — сів у машину й поїхав.
«Дивне поєднання, — подумала, — темне волосся і блакитні очі. Гарний! Тільки дуже молодий як для мене. Ой, про що це я думаю?» — знітилася й заходилася готувати вечерю.
Качина грудинка з яблуками була готова за годину. Тамара нашинкувала овочі, тоненько порізала сир, відкрила банку оливок. До такої вечері не завадить і келих вина! Та тільки дістала пляшку з холодильника, як хтось постукав у двері. Визирнула у вікно — біля порогу стояв власник сріблястої «Ауді» з букетом квітів та шампанським у руках. Серце пришвидшено забилося: що йому треба?!
Тамара відчинила:
— Я вас слухаю, — сказала сухо.
— Ось прийшов реабілітуватися, — посміхнувся незнайомець.
— Не варто. Я вже й забула про той випадок.
— А я прийшов нагадати. Можна увійти?
— Я вас не знаю.
— Давайте познайомимося. Мене звуть Олег. А вас?
— Тамара. Сергіївна.
— Гарне ім’я, царське. Я ненадовго. Пустите?
Тамара, зітхнувши, широко відчинила двері. Увійшовши, Олег принюхавя:
— Як у вас смачно пахне! А я такий голодний! Нагодуєте?
— Молодий чоловіче, я бачу скромність — не ваша риса. Пообіцяйте, що після вечері одразу підете.
— Як скажете!
Чоловік справді був голодний, їв жадібно. Спиртного не пив — за кермом. Вечеряли мовчки. Потім Олег подякував і пішов. А Тамара до світанку не могла заснути — не розуміла, що відбувається…
Він прийшов і наступного вечора.
— Що, знову вечерею пригостити? — їдко запитала жінка.
— Ні, дозвольте просто посидіти у кріслі. У вас такий затишний будинок!
— А, зрозуміло, вам жити ніде, то ви на мій будинок оком накинули?! — скипіла Тамара.
— Ні, у мене є власний, двоповерховий. Тільки там незатишно.
Олег, не знімаючи дорогого пальто, годинку подрімав у її кріслі — й попрощався. У кімнаті витав приємний запах його парфумів.
Прийшов він і в неділю. Знову сів у крісло. Та після недовгої паузи заговорив:
— У мене дружина вмирає…
— О, Господи… — видихнула Тамара.
— У неї рак. Остання стадія, невиліковна.
— Тоді чого ж ви тут, а не біля неї?!
— Бо вона жене мене від себе. Зараз поясню. Нам по 46. Ми понад 20 років прожили разом. Добре прожили. Рідко сварилися. Збудували будинок. Наші 18-річні сини-близнюки вже студенти. Та коли Лариса захворіла, все змінилося. У неї зараз важкий психологічний стан. Вона не хоче мене бачити. Її пояснення з цього приводу шокуючі, каже мені: «Це несправедливо, що я помру, а ти житимеш». За нею доглядають мати й сестра. Просять якомога рідше з’являтися вдома, бо Лариса плаче, коли бачить мене. Після роботи я то в батьків, то у друзів. А коли випадково потрапив у ваш дім — відчув такий спокій і затишок!.. Уперше за багато днів. Спасибі, що дозволяєте приходити…
Тамара, вражена, мовчала. За годину Олег пішов.
Після цієї розмови чоловік більше не приходив. Так минули листопад, грудень, січень, початок лютого. Тамара намагалася «викинути» його з голови і це їй майже вдалося. Та якось надвечір (саме пішов дощ зі снігом) хтось постукав у двері. Відчинила. На порозі стояв Олег.
— Здрастуйте. Це знову я…
— Добридень. Як життя?
— Погано. Важко. Самотньо. Я вже понад два місяці — вдівець.
— Співчуваю. Зайдете?
— Дякую. — Олег переступив поріг вітальні, сів у крісло, заплющив очі. — Знову це відчуття — спокою та комфорту. Тамаро, я скучав за Вами…
— Час лікує. Біль мине. Ви ще знайдете свою долю, все у вас буде добре.
— Так, згоден, життя продовжується. А долю, здається, вже знайшов. Я довго думав, не наважувався прийти… Словом, Тамаро, прийшов сказати, що Ви мені дуже подобаєтеся.
— Та Ви збожеволіли! — вигукнула жінка. — Олеже, я майже на 10 років старша від Вас, у нас нічого спільного. Благаю, ідіть звідси!
— Причому тут вік, коли поруч із Вами мені так затишно і коли нестримно хочеться Вас пригорнути до себе, поцілувати?!
— Припиніть! Ви не розумієте, що говорите! Ідіть, прошу!
— Добре, піду. Але повертатимуся знову і знову!
— А я знову і знову виставлятиму вас за двері!
…Вранішнє сонце заглядало у вікно. Зі стріхи капало — танув сніг. За кілька днів — весна. Як добре — вихідний, подумала Тамара, солодко потягуючись у ліжку.
До її кімнати з тацею в руці зайшов Олег.
— Твій сік, кохана, — подав він їй склянку апельсинового соку. — Сьогодні наші студенти приїздять, я шашлик замаринував. Може, ще щось приготувати?
— Так, паштет і млинці. Ти їх чудового готуєш!
— Ну, то я — на кухню. А ти полеж іще, — ніжно цілуючи жінку сказав Олег.
— Ех, прощавай, мій спокій, — вимовила тихенько Тамара, неспішно смакуючи соком.
Щаслива усмішка не сходила з її вуст.
Авторка Олена ОЛІЙНИК
