У КІМНАТІ повисла напружена тиша. Павло й Аліна сиділи по різні боки дивана, демонстративно відвернувшись одне від одного.
— Ми ж домовлялися зустрічати Новий рік у моїх батьків, я пообіцяв їм, що нарешті познайомлю тебе з ними. А ти за моєю спиною, не порадившись, прийняла інше запрошення, — докоряв чоловік.
— Але ж Едик з Оксаною запросили нас тільки вчора, я просто не встигла сказати тобі раніше! Вони готують грандіозне новорічне свято: у них будуть ведуча, конкурси, навіть професійний ілюзіоніст! А ще — купа сюрпризів та несподіванок. І компанія весела збирається — одна молодь. Кажуть, як новий рік зустрінеш — так його й проведеш. Саме такого свята я хочу! А до твоїх батьків поїдемо на Різдво, — емоційно відповіла Аліна.
— До Нового року залишилося три дні, мої батьки готуються, чекають на нас. Як ти не розумієш?!
— Саме так: три дні! Ще не пізно вибачитися й сказати, що ми приїдемо на Різдво. Невже за тиждень щось зміниться? Це наш перший Новий рік разом, я хочу нормально потусити, а не сидіти за столом з твоїми батьками, скніючи від нудьги. Не бачу нічого прикрого, якщо ми відкладемо зустріч з ними.
— Як ти собі це уявляєш? Я телефоную мамі й говорю: «Ми з моєю дівчиною вирішили, що з вами Новий рік святкувати нудно, тому приїдемо іншим разом». Чи хочеш, аби я вигадував якусь неіснуючу причину? Вибач, але брехати своїм батькам я не буду. Іди хоч до Едика з Оксаною, хоч до біса, а я поїду додому. І це — справа принципу! — Павло схопив куртку та, хряснувши дверима, вийшов з квартири.
НАДВОРІ вже сутеніло. Сипав дрібненький сніжок. Мороз був незначний, але вітер пронизливий. Тому, пройшовши два квартали, молодий чоловік завернув у невеличке кафе, сів за столик і замовив собі каву з коньяком.
З Аліною вони вже пів року разом. Познайомилися, коли вона влітку завернулася на станцію техобслуговування, яку Павло кілька років тому відкрив разом із компаньйоном – другом дитинства, бо в її «Шевроле» замкнула електропроводка. У дівчини були руді кучері, чарівна посмішка і гнучкий стан. Залишивши автівку на ремонт, вона погодилася, аби Павло підвіз її додому.
Це не було кохання з першого погляду, втім з кожним наступним побаченням Аліна подобалася хлопцеві все більше.
Вона працювала провізором в аптеці. Павло мало не щодня після роботи заїжджав за нею, запрошував у ресторан, кіно, купував квитки на концерти. Їхні смаки не завжди співпадали: Аліна любила комедії, Павло — детективи, він — італійську кухню, вона – японську, чоловік віддавав перевагу класичному року, дівчина була в курсі всіх сучасних музичних поп-новинок… Але це ніяким чином не впливало на їхні стосунки. Навпаки, притягувало, наче «плюс» до «мінуса».
Про Аліну батькам Павло повідомив місяць тому, коли освідчився їй і запропонував жити разом (він холостякував у нещодавно придбаній квартирі, а вона, місцева, мешкала у передмісті разом з бабусею та молодшою сестрою). Мама Павла зраділа такій новині: «Нарешті! Коли нам з твоїм татом було по тридцять, як тобі зараз, ти вже ходив до другого класу! – вкотре зауважувала вона. – Синку, я вже онуків зачекалася. Скоріше знайом нас зі своєю нареченою!»
Мати з батьком одружилися на останньому курсі інституту, а через рік у них народився Павло. Пологи були дуже важкими, лікарі сказали, що жінка більше не зможе народжувати. До того ж у неї було хворе серце. Тому вона не втомлювалася повторювати, що чекає від Павла трьох онуків, чи, принаймні, двох. А він ніяк не міг знайти собі пару…
І ось, нарешті, здається, знайшов. Пообіцяв, що приїде з Аліною в рідне містечко на Новоріччя. А тут така несподівана сварка…
З ВАЖКИМ СЕРЦЕМ він вийшов з кафе й попрямував додому. «Може, погарячкував?» — думалося. Подзвонив у квартиру — тиша. Відімкнув двері — темно й порожньо. Аліна пішла, залишивши записку на журнальному столику: «Між нами все скінчено». Оскільки переїжджати до Павла дівчина збиралася якраз після Новоріччя та знайомства з його батьками, то її речей у квартирі було небагато — трохи одягу, косметики. Їх вона забрала.
Чоловік до ранку не міг заснути, а перед обідом зателефонувала мати, настрій у неї був пречудовий: «Синку, а твоя Аліночка холодець їстиме? Чи краще заливне з риби приготувати? Я твій улюблений торт спечу!» — щебетала вона у слухавку. І Павло не наважився сказати про те, що в нього вже немає нареченої. Вирішив: приїду, все поясню.
Того дня він працював допізна, та й після цього додому не поспішав. Аби не сидіти самому в порожній квартирі, вирішив повечеряти в кафе. І лише близько 22-ї години, поставивши машину на стоянку за п’ятиповерхівкою, в якій жив, попрямував до свого під’їзду.
Аж раптом побачив, як неподалік молодик видирає сумочку з рук дівчини, а вона відчайдушно відбивається і тримає її: «Відпусти, відпусти, сказала!» Та сили були явно нерівні.
«Ану пішов геть!» — крикнув Павло й поспішив на допомогу. Побачивши його, молодик так сіпнув сумку, що дівчина не втрималася й упала на коліна, а злодій зі «здобиччю» швидко зник за рогом.
— Ви як? — запитав Павло, допомагаючи незнайомці підвестися.
— Коліно дуже забила, — ледь підвелася дівчина. — І грошей у мене тепер — ні копійки. А живу я на протилежному кінці міста, збиралася таксі викликати. Боже, це ж і телефон у сумці лишився… Добре, хоч документи із собою не брала.
— Що ж так пізно сама ходите?
— Тітку після роботи провідувала, її сьогодні з лікарні виписали. Гострий апендицит… Вона о-о-он у тому будинку живе, — вказала дівчина на дев’ятиповерхівку віддалік .
— А я — ось у цьому, — кивнув Павло. — Зайдете? Вам треба коліно промити, кров тече. І таксі викличу, і грошей дам. Як вас звати?
— Ангеліна, — дівчина стояла, не рухаючись з місця, у її великих очах блистіли сльози.
— Та не бійтеся ви! — махнув рукою Павло. — Не для того я вас рятував, щоб скривдити.
У квартирі чоловік дав Ангеліні йод, вату, бинт. Одне коліно кровоточило, капронові колготки геть порвалися.
— Вам краще їх зняти і спочатку промити рану у ванній, он там, — вказав на двері Павло.
— А що ж я потім одягну? Надворі мороз…
—Дам вам свої спортивні штани, хоча ви в них, мабуть, «потонете», — Павло зміряв поглядом дівчину: невеличка, худорлява, з короткою стрижкою і чистим юним обличчям. — Вам хоч вісімнадцять є?
Ангеліна знову напружилася.
— Я просто так запитую, не маю щодо вас ніяких злих намірів, — зауважив чоловік.
— Мені двадцять три, — опустила очі Ангеліна.
— Так, ідіть у ванну, потім я допоможу вам перебинтувати коліно і відправлю додому, — рішуче заявив Павло. — А якщо треба подзвонити батькам чи коханому — ось телефон.
— Нікому дзвонити не треба. Я сама живу, мама за кордоном працює. Хлопця в мене немає.
— Зрозуміло…
Спортивні брюки довелося підкочувати й підв’язувати, а вони все одно спадали, бо Ангеліна ледь сягала Павлові плеча. Згинаючи ногу, аби одягнути чоботи, дівчина зойкнула від болю.
Годинник показував пів на дванадцяту.
— Слухайте, залишайтеся в мене. Поп’єте чаю і спатимете у кімнаті, вона замикається зсередини, а я ляжу у вітальні. Вранці куплю вам колготки — магазин на першому поверсі сусіднього під’їзду, та й поїдете собі додому. І не бійтеся мене. Бо ще невідомо, який таксист приїде, — посміхнувся Павло. Нарешті посміхнулася й Ангеліна…
ЖІНОЧІ КОЛГОТИ Павло не купував ніколи, в їх якості не розбирався, тому придбав найдорожчі, які були в магазині. З розміром вгадав.
— Я готова, викликайте таксі, — виходячи з кімнати, попросила Ангеліна.
— Навіщо таксі? Я все рівно на роботу їхатиму, завезу вас додому.
— Але ж вам, мабуть, не по дорозі?..
— В мене ще ціла година є, встигну.
Їхали мовчки. А коли зупинилися, дівчина сказала зворушено:
— Ви мене врятували, прихистили… Навіть не знаю, як вам віддячити?
— Та ніяк. Хоча… — у Павла раптом виникла ідея. — Кажете, у вас немає хлопця?
— Немає, був, але ми давно розійшлися, — трохи розгублено відповіла Ангеліна.
— Тоді послуга — за послугу: всього лише впродовж двох днів зіграйте роль моєї нареченої.
— Як це? — здивовано округлила свої великі голубі, мов ранкове небо, очі дівчина.
Тоді Павло розповів їй про сварку з Аліною, про те, як їх на свято чекають батьки.
— До Нового року два дні, мама готується. А в неї хворе серце, місяць тому черговий напад був, не хочу її засмучувати.
— Але ж потім все одно доведеться сказати правду, — зауважила дівчина.
—Це буде потім. А спочатку влаштуємо моїм батькам свято. Будь ласка!..
ПІСЛЯ ОБІДУ 31 грудня Павло заїхав за Ангеліною. Вона виглядала приголомшливо: у білому кожушку, білому пухнастому береті, чорних чобітках на високих підборах, з доречним макіяжем, що робив її очі та юні вуста ще виразнішими.
— Тільки запам’ятай: ти — Аліна, — давав настанови дорогою Павло. — Працюєш провізором в аптеці. До речі, а де ти працює?
— Медсестрою в дитячій офтальмології.
— Добре. Батьки запитуватимуть, коли весілля, скажемо, що влітку, бо хочемо, щоб було тепло й багато квітів.
— А ти романтик, — засміялася Ангеліна.
— Ніколи про це не думав, просто дійсно люблю літо. Словом, тримайся невимушено. Нам їхати ще дві години, вживайся в роль, — підморгнув Павло.
САДИБА БУЛА ГАРНО прикрашена новорічною ілюмінацією, яка мерехтливими вогниками обрамляла ворота, дах великого будинку, навіть дерева в саду.
Ворота відкрив батько. Автівка заїхала у двір, молодята вийшли з машини. Павло подав дівчині руку, допоміг вийти:
— Знайомся, тату, це моя Аліна, — відрекомендував.
Вона простягнула руку, аби привітатися, але так і застигла, не подавши її:
— Юрію Миколайовичу, це ви?! — раптом вигукнула дівчина.
— Ангеліна?! Господи, це ж треба! Не думав, що ти — наречена мого сина, — здивувався батько.
— То ви знайомі?! Звідки? — не міг второпати Павло.
— А мама вас цілий рік чекала, та так і не дочекалась. Ви зникли по-англійськи, не попрощавшись, — дивлячись Юрію Миколайовичу прямо в очі, промовила Ангеліна.
— Що відбувається?! Мені хтось пояснить? — став між ними Павло.
Аж тут на поріг вийшла мати Павла, Ольга Семенівна:
— Гості мої дорогі, ну що ж ви до хати не йдете? Скоріше заходьте, ласкаво прошу! – привітно запросила.
— Ми потім поговоримо, добре? Я все поясню, — пошепки звернувся батько до сина. — Не варто хвилювати маму, вчора їй недобре було, швидку викликав. Тому прошу, давайте просто святкувати, — це вже до Ангеліни звернувся.
У домі було тепло й затишно. Нарядна штучна ялинка сягала стелі. Стіл біля неї аж ломився від наїдок. У кутку палахкотів камін.
— Дітки, я для вас кімнату підготувала, твою, Пашо, — сказала Ольга Семенівна. — Якщо треба — переодягайтеся, мийте руки, чекаємо вас за столом.
— І все-таки, звідки ти знаєш мого батька? — запитав Павло, як тільки за ними зачинилися двері.
— Давня історія… Але нехай він сам тобі розкаже.
За столом Ольга Семенівна не зводила очей з майбутньої невістки.
— Пригощайтеся, Аліночко. Ось, скуштуйте перепілочку з яблуками. А ви навіть гарніша, ніж я думала! — привітно посміхалася — У Паші завжди був гарний смак, — з любов’ю поглядала на сина. А коли повечеряли, зауважила:
— Старий рік провели, до нового ще чотири години. Підемо, Аліночко, я вам наші сімейні альбоми покажу.
Павло з батьком залишилися за столом.
— Я чекаю пояснень, — неголосно, але рішуче зажадав син.
— Що тут пояснювати? — опустив очі Юрій Миколайович. — Років вісім тому в мене був роман з матір’ю Ангеліни. Я тоді постачальником в агрофірмі працював, часто їздив у місто по запчастини, матеріали. Випадково познайомився з матір’ю-одиначкою (Ангеліна тоді ще школяркою була). Вона знала, що я одружений, але в нас були взаємні почуття. Так тривало майже два роки. Та зрештою я зрозумів, що ніколи не піду із сім’ї і що Наталі — матері Ангеліни, треба своє життя влаштовувати, вона на десять років від мене молодша. Тому просто порвав стосунки, без пояснень і прощань. Можеш мене засуджувати, але все це — в минулому. Я любив і люблю свою дружину — твою матір. Ти вже сам дорослий чоловік, сподіваюся, зрозумієш і пробачиш. Дивно інше, що серед десятків тисяч молодих жительок міста ти обрав саме Ангеліну! До речі, чому ти називаєш її Аліною?
— Ну, в мене також своя історія. Я розповім, і тепер будемо хранителями таємниць одне одного, — сумно посміхнувся Павло. — Да-а, не чекав я такого від тебе, тату, завжди вважав, що у вас із мамою ідеальна сім’я.
— А вона і є ідеальна. Право на помилку має кожен. Головне, вчасно зрозуміти, з ким твоє серце.
РІВНО ОПІВНОЧІ всі вийшли у двір і запустили яскраві феєрверки. А потім наповнили келихи і, доки задумували бажання, в золотистому шампанському танули сніжинки, що падали з нічного неба…
— Мені батько все розповів, — зітхнув Павло, коли вони з Ангеліною опинилися удвох в кімнаті. — Де зараз твоя мама?
—— В Італії, вийшла заміж. Вона кохала Юрія Миколайовича і важко переживала розрив із ним, довго виходила з депресії, я її підтримувала, як могла. Але це дійсно в минулому, зараз мама дуже щаслива! В мене є маленький братик-італієць.
— Можна я тебе поцілую? — несподівано запитав Павло. І, не дочекавшись відповіді, припав до її вуст, відчувши, як дівчина обняла його за плечі.
А вранці у двері кімнати обережно постукала Ольга Семенівна і тихенько та стривожено покликала сина:
— Пашо, там на таксі дівчина до тебе приїхала, каже, що вона — Аліна…
З ПРОСОННЯ Павло, котрий у новорічну ніч спав у незручному кріслі, не міг зрозуміти, що каже мати. Він вийшов у коридор, загорнувшись у простирадло, й перепитав:
— Що сталося?
— Дівчина, кажу, на таксі приїхала. Стверджує, що вона — Аліна, твоя наречена. Я запросила її в дім. Синку, ти знаєш, хто це?
Павло глибоко зітхнув:
— Мамо, все нормально, зараз я одягнуся, вийду й розберуся.
У вітальні на нього вже чекала Аліна. Руді кучері вигідно відтіняли ніжний рум’янець на її обличчі, а зелені очі здавалися ще зеленішими, ніж зазвичай. Побачивши Павла, вона швиденько скинула дублянку, яку він подарував їй у листопаді на 25-річчя, й кинулася до нього з обіймами:
— З Новим роком, коханий! Ось я й приїхала!
Павло обережно звільнився від обіймів дівчини.
— Шкода, що без попередження. А що, вечірка в Едика й Оксани тобі не сподобалася?
— В останню мить я передумала туди йти. Після роботи прийшла до тебе в квартиру, але вже не застала. У Руслана, твого компаньйона, дізналася адресу твоїх батьків, та на ніч не наважилася їхати сюди, а ось зранку… Вітаю тебе з Новим роком, Пашенько!
— Дякую за привітання. Але я тут не сам, з дівчиною.
— З ким?!
— Ти написала, що між нами все скінчено. Я зрозумів це буквально. Але не хотів псувати батькам свято і приїхав з новою нареченою.
— Звідки вона взялася? Ти одночасно зустрічався зі мною і ще з кимось? Як ти міг?! — очі Аліни наповнились сльозами, губи тремтіли. — Але я так просто не відступлюся, у мене на те є серйозні причини!
У цей час до вітальні із кухні увійшли батьки Павла.
— Що тут за крик? — стривожено запитав Юрій Миколайович. — Синку, ти нам поясниш, хто ця дівчина?
— Це — Аліна.
—— Тоді хто у твоїй кімнаті? — розгубилася мати.
— Мене звати Ангеліна, —спускаючись по сходах із другого поверху, обізвалася Ангеліна.
— Пашо, можна тебе на хвилиночку? — батько потягнув сина за рукав на кухню. За ними попрямувала й Ольга Семенівна.
— І як ти вийдеш з цієї ситуації? — суворо запитав Юрій Миколайович. — Навіщо було так усе ускладнювати?
— Хто б казав… — Павло роздратовано відвернувся до вікна.
— Синку, то хто з них твоя наречена? Мені оця Ангеліна, з якою ти вчора приїхав, так сподобалася! — з надією в голосі промовила мати.
— А мені Аліна симпатичніша, — зауважив батько.
— Ще б пак! — гмикнув Павло, а потім додав рішуче:
— Шановні батьки, вибачте, що поставив вас у таку незручну ситуацію, але мені самому вирішувати, з ким залишатися. Можливо, в мене уже взагалі немає нареченої… Мамо, тато тобі все пояснить, а ми, мабуть, поїдемо.
Одночасно у вітальні точився такий діалог:
— Ну і хто ти така? Чому вирішила «відбити» у мене нареченого? — поставивши руки в боки, запитувала Аліна.
— Наскільки я знаю, ви з Павлом розійшлися, а сюди я приїхала на його прохання, — відповіла Ангеліна.
— І скільки ж ви з ним знайомі?
— Три дні.
— Ого, як швидко у вас все склалося! Ніч в одній кімнаті…
— Ми спали окремо, якщо вас це хвилює, — спокійно зауважила Ангеліна. — Я не стрибаю в ліжко до першого-ліпшого.
— Ага, ти одразу їдеш знайомитися з його батьками! Певно, сподівалася зайняти моє місце?
— Я не претендую ні на чиє місце, в мене є своє. Просто виконала прохання людини, котра допомогла мені у важку хвилину.
— Так я тобі й повірила! — пхикнула Аліна.
До вітальні увійшов Павло, за ним дріботіли батько з матір’ю.
— Будь ласка, відвези мене додому, — звернулася до чоловіка Ангеліна.
— Нам усім треба їхати, — виразно подивився на Аліну Павло.
— Добре, тільки спочатку хочу зробити заяву, — Аліна театрально витримала паузу. — Я вагітна!
— Ой, Божечко! — сплеснула руками Ольга Семенівна й опустилася на диван.
— Чому ж ти мені раніше про це не сказала? Мабуть, щойно вигадала? — недовірливо примружився Павло.
— Ні, не вигадала. Тест учора показав, тому я й не пішла в гості, — Аліна явно насолоджувалася реакцією присутніх і тим, як зблідла Ангеліна.
До міста їхали мовчки. Біля Павла, котрий міцно, аж до побіління кісточок, стискав кермо, сіла Аліна, Ангеліна влаштувалася на задньому сидінні.
Коли чоловік під’їхав до її будинку, вона вийшла з авто й попрямувала до свого під’їзду, жодного разу не озирнувшись.
У БЕРЕЗНІ Аліна й Павло розписалися. На весіллі, яке влаштували у невеличкому затишному ресторані, були присутні Юрій Миколайович з Ольгою Семенівною, Алінині бабуся й сестра зі своїм хлопцем (її батьки сім років тому загинули в автоаварії) та ще кілька найближчих друзів молодят.
Їхні стосунки потихеньку налагодились, неприємності нібито забулися, пара чекала поповнення в сім’ї. Щоправда, подумки Павло досить часто згадував новорічну ніч і йому було ніяково за той свій вчинок.
Малюк з’явився на світ на початку серпня, його назвали на честь діда — Юрієм. Пологи виявилися важкими, Аліна повернулася додому геть виснажена. А хлопчик був неспокійний, вдень практично не спав, вночі плакав. Павло цілий день проводив на роботі, теж повертався додому втомлений, а вранці невиспаний знову поспішав до свого автосалону.
— Давай матір запросимо, вона допоможе нам няньчити малого, — запропонував чоловік. — Тим паче, вона сама дуже цього хоче, просилася до нас.
— Не треба! Я не витримаю, якщо в нашій квартирі ще хтось житиме та ще й встановлюватиме тут свої правила! — різко відповіла Аліна. — Самі якось упораємося.
Але з кожним днем вона ставала все знервованішою, плаксивішою, впадала в депресію, перестала слідкувати за собою. Одного разу, коли Павло увечері повернувся з роботи, почув як немовля у кімнаті захлинається від крику. Аліна ж сиділа на кухні за столом і, поклавши голову на руки, також ридала.
— Що сталося?! — перелякався Павло.
— Мені все набридло, я так більше не можу! Я хочу спати, хочу вийти з цієї квартири й забігти світ за очі! Я більше не підійду до нього! — махнула рукою в бік дитячої кімнати дружина. — І навіщо я народжувала?...
Наступного дня Павло таки попросив матір приїхати до них, а сам повіз дружину до психотерапевта. Після того, як лікар оглянув Аліну і поставив їй кілька запитань, констатував:
— Післяпологова депресія. Досить серйозна річ, на яку не можна не зважати. Тут і гормони винні, і брак сну, і втрата звичного контролю над своїм життям... Але не ви перша – не ви остання, дорогенька, — звернувся він до молодої жінки. — Це лікується антидепресантами, психотерапією, ви впораєтесь. Можна, я кілька слів скажу вашому чоловіку наодинці?
Аліна кивнула головою і вийшла.
— Її емоційний стан дуже нестабільний. Звісно, я призначу ефективне лікування, але моя вам порада: якщо є на кого залишити дитину, поїдьте на тиждень-два у відпустку — кудись в Карпати чи до моря, ваша дружина відпочине, розвіється й повернеться додому іншою людиною!
Дорогою додому Павло передав Аліні слова лікаря.
— Куди б ти хотіла поїхати — в гори, до моря? — запитав він дружину.
— Мені байдуже. Туди, де можна виспатися й приділити собі увагу. Певно, краще до моря. Ні, до океану! — вона з викликом подивилася на чоловіка.
— Я куплю тобі десятиденний тур на Балі, де минулого року Руслан із Мариною відпочивали. Вони розповідали, що там дуже гарно, сервіс чудовий, а ціни прийнятні. Поїдеш, розвієшся.
— А ти?
— Як я залишу матір одну з Юрчиком? Хто скуплятиметься, вночі вставатиме до дитини? А раптом вона чи він захворіють? Ні, так ризикувати не можна, їдь сама.
ЗА ТРИ ДНІ Аліна полетіла на Балі.
Увечері того ж дня, коли провів дружину, Павло мав доставити клієнту відремонтоване авто. Замовник жив у тому ж районі, що й Ангеліна. Минаючи будинок, де вона жила, в серці чоловіка неприємно защеміло: скільки прикрощів завдав дівчині… На зворотному шляху, перш ніж піймати таксі, він зайшов до найближчого супермаркету купити памперси, аби не зупинятися дорогою додому. А в черзі біля каси несподівано зустрів Ангеліну. Вона також помітила Павла.
— Привіт, — підійшов він до неї. — Як справи?
— Нормально, — натягнуто посміхнулася дівчина. — Бачу, тебе можна привітати, — кивнула на памперси. — Хто народився?
— Син.
— Що ж, вітаю.
— Дякую.
— Слухай, Ангеліно, я хотів вибачитися за те новорічне непорозуміння, не знав, що все так закінчиться.
— Не переймайся, я вже й забула.
— Ось, візьми номер мого телефону, раптом знадобиться якась допомога чи що? — Павло протягнув свою візитку.
— У мене, на жаль, немає авто, тому твоїх послуг я не потребую, — відповіла дівчина.
Павло все ж поклав візитку в кишеню її кофти, ще раз кинув коротке «вибач» і пішов.
АЛІНА ЩОВЕЧОРА телефонувала по вайберу, її було не впізнати: вона весело щебетала в слухавку, захоплено розповідала про чудові краєвиди та екзотику, надсилала фотографії на фоні бірюзових океанських хвиль. І лише похапцем, перед тим, як попрощатися, запитувала у Павла, як справи, як син?
— Ти пам’ятаєш, що тобі післязавтра вже вилітати додому? — запитав Павло на восьмий день туру.
— А ви обійдетеся без мене ще тиждень? — раптом запитала Аліна. — Мені тут так подобається! Ну коли я ще сюди потраплю?..
— Кохана, квитки пропадуть! У мене обмаль грошей, щоб нові купувати. Ця поїздка як для нашого сімейного бюджету — «золота»! — стривожився чоловік.
— Нічого, я економила, якось долечу, — і вимкнула телефон.
Павло знесилено впав на диван.
— Юрчик спить, вечерю я приготувала, — сіла поруч Ольга Семенівна й обійняла сина. — Пашо, Пашо, бачу, щось не складається твоє сімейне життя.
— Мамо, все буде добре…
Два дні Аліна не виходила на зв’язок, а потім зателефонувала.
— Ти що, знущаєшся?! — сварив її Павло. — Я вже в міжнародний розшук хотів подавати!
— Не хвилюйся, я жива-здорова. Хотіла тобі дещо сказати… Я не повернуся додому.
— Поясни… — Павло весь напружився від такої заяви.
— Розумієш, я зустріла тут чоловіка, в якого по-справжньому закохалася. Він з Німеччини, дуже багатий. Але не в цьому річ, мені так добре з ним, як не було ніколи! Прости! Прошу тебе, прости… Знаю, що я — погана дружина й нікудишня матір, але якщо я повернуся, то жалкуватиму все своє життя і ми обоє з тобою будемо нещасливі!
— А як же Юрчик? — горло чоловіка стиснув спазм.
— Ти хороший тато, я знаю. Знайдеш собі пару, виховаєш його. Готуй документи на розлучення. Це все.
Добре, що Ольга Семенівна вийшла купити молока і не бачила, як плаче її дорослий син…
УНОЧІ він так і не заснув, на роботу не пішов. Сидів у кімнаті, гортав весільний альбом. Аж раптом пролунав телефонний дзвінок.
— Ви — Павло Костенко?
— Так, я.
— Вам з лікарні телефонують. До нас дівчину привезли, вона впала, забилася головою і втратила свідомість. Документів при ній ніяких немає, а в кишені лежала візитка з цим номером телефону. Тож це, певно, ваша знайома? Не могли б ви приїхати до нас?
— Зараз приїду!
— Записуйте адресу.
…Ангеліна вже прийшла до тями, вона була бліда й слабка.
— Знову ти? Приїхав мене рятувати? — посміхнулася, морщачись від болю. — Я на сходах послизнулася й полетіла вниз головою. Далі — нічого не пам’ятаю…
До палати зайшла лікарка.
— Це ваша дівчина? — запитала, глянувши на Павла.
— Ну… так, — відповів, затинаючись.
— Переломів у неї немає. Забої м’яких тканин і струс головного мозку. Пару днів побуде в лікарні під наглядом, а потім можете її забрати. Постраждалій потрібен спокій і ваша турбота, — лікарка багатозначно посміхнулася. — А поки що побачення закінчено.
Через два дні Павло приїхав за Ангеліною, допоміг їй сісти в машину.
— Я коли падала, ключі від квартири загубила, доведеться замок ламати, — сказала дівчина.
— Зламаємо, але потім, зараз їдемо до мене. Чула, що тобі пані доктор сказала: маєш бути під постійним наглядом! Раптом погіршає?
— До тебе додому?! Ти з глузду з’їхав?!
— Не хвилюйся, я тепер батько-одинак. Мене знову Аліна кинула, цього разу назавжди.
— Просто дежавю якесь!
На порозі їх зустріла Ольга Семенівна і міцно обняла Ангеліну.
— Я знала, що ти повернешся, — шепнула їй на вухо.
НОВИЙ РІК Павло й Ангеліна знову зустрічали в домі його батьків. Так само сяяли прикрашені електрогірляндами будинок і сад, смачно пахло святковими стравами.
— Не віриться, що лише рік минув. А ще кажуть, що в одну річку двічі зайти не можна, - пожартувала Ангеліна, обережно переступаючи поріг з Юрчиком на руках. Павло ніжно підтримував дружину, з якою три дні тому, на річницю їхнього випадкового знайомства, зареєстрував шлюб.
А коли сіли за стіл, Павло весело заявив:
— І щоб не порушувати вже усталених новорічних традицій, повідомляю: ми з Ангеліною скоро вдруге станемо батьками.
— Збулася моя мрія! — просльозилася Ольга Семенівна. — Знаю, буде нелегко з двома малими дітьми, але ми вам з татом допоможемо. Щасти вам, дорогі наші!
Дружно задзвеніли кришталеві келихи, а Юрчик, котрий сидів у своєму дитячому стільчику, радісно заплескав у долоньки.
Авторка Олена ОЛІЙНИК
