У питаннях післявоєнного відновлення України, повернення людей в український інформаційний простір, зокрема на звільнених територіях, важливу роль відіграють засоби масової інформації. Як працюють наші колеги в жорстких воєнних умовах, чи вдається зберегти редакцію, відновити роботу на деокупованих територіях, які труднощі має редакція — про це ми поговорили з Іриною Кошарською — головною редакторкою Нововоронцовської газети “Вісті”. Це єдина з колишніх районних газет Херсонської області, друк якої вдалося відновити на деокупованій території Херсонщини.
— Ірино, на правобережній частині деокупованої Херсонщини з 5 колишніх “районок” лише єдина ваша редакція відновила випуск газети. Як Вам це вдалося та яка була реакція людей?
— Після звільнення українськими військами правобережної Херсонщини, — а вона була під окупантами 7 місяців, — не покидала думка відновити випуск газети “Вісті”.
Та й нам не хотілося втрачати своє друковане видання, яке має 87-літню історію і пережило Другу світову війну. Ми розуміли, що під постійними обстрілами економіка нормально працювати не може, а про рекламу взагалі можна забути. Тож почали шукати можливості для фінансування.
Налагодити співпрацю з місцевою військовою адміністрацією, на жаль, не вдалося — та воно й зрозуміло, адже на території, яку постійно обстрілюють росіяни, чимало проблем, які треба розв'язувати. Здавалося, про вихід газети не могло бути й мови. Але за порадою колег із Херсона, ми вирішили звернутися до Національної Спілки журналістів України (НСЖУ). І щиро вдячні, що Спілка допомогла нам відновити випуск нашого видання після вимушеної річної перерви.
Саме завдяки НСЖУ та її іноземних партнерів 29 березня 2023 року вийшов перший післявоєнний номер Нововоронцовської газети “Вісті”. Його одразу розкупили, а частину тиражу безкоштовно роздавали разом із гуманітарною допомогою.
29 березня 2023 року вийшов перший післявоєнний номер Нововоронцовської газети “Вісті”
Реакція людей була приголомшливою: “Нарешті наша “районка” вийшла! Хоч якась частинка довоєнного минулого, частинка мирного життя!”.
І зараз, коли в багатьох селах на звільненій частині Херсонщини досі немає електрики, газета для людей залишається, по суті, єдиним джерелом інформації.
Працюємо і сподіваємося повідомити своїм читачам про Перемогу!
— Якою була газета до війни і коли був її останній номер при окупації?
— До війни наша редакція працювала стабільно, мала дохід від передплати газети, роздрібного продажу, реклами та надання інформаційних послуг органам влади, місцевого самоврядування та підприємницьким структурам. Ми не “жирували”, але без дотацій та грантів забезпечували щотижневий випуск друкованого видання на 8 шпальтах, тиражем до 1,5 тисячі екземплярів.
Коли розпочалася війна, територія була окупована, а ми втратили можливість випускати газету. Останній передвоєнний номер “Вістей” вийшов 24 лютого 2022 року. Після цього працівники редакції виїхали в безпечніші регіони України.
— Чи вдавалося продовжувати журналістську роботу?
— Так сталося, що я справді опинилася на окупованій території. Виїхала до батьків у село Михайлівку, бо говорили, що російські військові не цікавляться селами. Але зрештою виявилося, що ніби прогадала. Здавалося б, усього декілька десятків кілометрів, та Нововоронцовка залишилася вільною, а Михайлівка опинилася під окупацією... Окупанти вже були біля арт-об’єкту “Кавун” десь 5-6 березня і робили блокпости. Розпочався зворотній процес: люди стали виїжджати з села. Але окупанти багатьох повертали назад.
Певний час у селі залишався інтернет, я переглядала новини. Дізнавалася, що робиться в інших окупованих населених пунктах, спілкуючись з колегами-журналістами з інших редакцій. Це додавало страху… Все ж продовжувала журналістську роботу, щоправда довелося перейти в електронний режим роботи — інформацію, яка допомагала людям зорієнтуватися, поширювала на сторінці “Вістей” у Фейсбуці.
Та згодом, по будинках почали ходити з обшуками, оглядали смартфони й вивчали, що ти читаєш і що пишеш... Тож довелося закрити сторінку та видалити все, що пов'язувало з журналістською роботою. Всі свої журналістські документи закатала у банку і закопала на батьківському городі. Бо тоді могли схопити навіть за те, що ти заходиш у Фейсбук. Шукали “нацистів”. А в “нацисти” могли зарахувати будь-кого. Розпитували і про журналістів.
Та, на щастя, мені вдалося оминути небезпеку. Намагалася менше спілкуватися, бо тоді ніхто не міг знати, чи співпрацює твій співрозмовник із окупантами, а під час окупації в селі було багато ще й приїжджих. І я вдячна сільчанам, які знали, де я працюю, але не видали.
— Що особливого запам'яталося в день визволення села?
— Сім місяців ми вірили, чекали, що от-от наші славні ЗСУ виженуть ту нечисть із території нашої громади.
“Сім місяців ми вірили, чекали, що от-от наші славні хлопці, наші ЗСУ, виженуть ту нечисть із рідної Михайлівки. Нарешті цей день настав”, – написала тоді Ірина в соціальній мережі
Та звільнення села сталося майже непомітно: лише наступного ранку мешканці Михайлівки зрозуміли, що фронт уже по інший бік від села. Можливо, це через те, що бої на Херсонщині велися переважно вздовж трас. А Михайлівка розташована віддалік від доріг, тож у селі російські військові з'являлися лише для відпочинку між боями.
Одного дня раптом стало чути дуже гучні вистріли, й ми зрозуміли, що фронт наближається. Люди поховалися в підвалах, аби перечекати, до того ж боялися, що відступаючи, росіяни почнуть гнати людей далі на окуповану територію.
Ми з батьком поїхали на пекарню по хліб і перше, що помітили та здивувалися: селом їхали автівки без білих стрічок, вішати які вимагали окупанти. А в центрі села на приміщенні сільради вже майорів Прапор України! В голові пронеслося: “Все! Наші! Слава Богу!”. Я не можу передати тих почуттів, коли побачила наших українських визволителів. Підійшла до першого військового, якого побачила, й обійняла його. Всі навкруги плакали. Жінки пропонували хлопцям поїсти, чай чи каву. І хоча це, можливо, було останнє, що вони мали, але для українських військових нічого не було шкода.
“Пам’ятник кавуну” після визволення правобережної Херсонщини. Фото: Рівнеобленерго
— Скільки номерів газети Вам вже вдалося випусти і яку аудиторію читачів маєте?
— З березня нам вдалося вже випустити 13 номерів газети з тиражем від 300 до 600 примірників. На жаль, наклад скоротився вдвічі, як і обсяг номеру — з 8 до 4 сторінок. Але на мій погляд, це ще не погано, бо населення лише селища Нововоронцовки скоротилося з довоєнних 6 тисяч до двох з половиною. Я вже не говорю про села.
Газету друкуємо аж у Вінниці. Доставки “Укрпоштою” немає до цього часу, тож частину газет передаємо старостам у села для безкоштовної роздачі, решту продаємо вроздріб. Робимо газету вдвох із дизайнером Володимиром Поповим без зарплати, як кажуть, працюємо на ентузіазмі. Єдиний стимул — те, що люди чекають газету. І як приємно чути, коли люди запитують коли буде наступний номер газети.
Те, що наша газета видається — це просто диво. Бо через постійні обстріли наше селище та довколишні села громад, образно кажучи, майже вимерли.
Нововоронцовську громаду систематично обстрілюють. Фото Нововоронцовської селищної військової адміністрації
Сьогодні Херсонщина переживає особливо тяжкі часи. Так склалося, що зі звільненням правобережних сіл Херсонщини випробування не закінчилися і постійно потерпає від нищівних ворожих атак. Систематично обстрілюються і населені пункти Нововоронцовської громади. Від села Осокорівка, приміром, не залишилося майже нічого. Іншим населеним пунктам трохи пощастило. Але небезпека зберігається, й люди не поспішають повертатися додому. Тож читацька аудиторія відновлюється повільно.
— Які матеріали в медіа найбільш актуальні сьогодні для вашої аудиторії та у якому форматі плануєте працювати далі?
— Ми продовжуємо працювати для своїх читачів. Ми відновили газету і намагаємось знайти відповіді на питання, які найбільше цікавлять наших читачів. Сьогодні важливо розповідати про те, що дійсно турбує місцевих людей. Розповідати про проблеми, надавати відповіді на питання, розуміти людей і дійсно мати бажання їм допомогти, стати таким, кому довіряють.
Як показує практика, на звільненій землі потрібна інформація про гуманітарну допомогу, евакуацію, фінансову підтримку держави і волонтерів, медицину, пенсії, будматеріали, роботу комунальних служб.
Зараз уже все більш-менш стабілізувалося, люди телефонують до редакції, підказують, які теми їм цікаві. Ми спеціально вказали у газеті мобільний для того, щоб люди змогли розповісти про свої проблеми, а ми — допомогти їм.
Поточні оперативні новини щодня даємо на Фейсбуці-сторінці газети “Вісті Нововоронцовщини” однойменному інтернет-виданні.
У газеті, що виходить спецвипусками, даємо інформацію, яка не втрачає актуальності тривалий час: інтерв’ю, аналітика, корисні контакти та поради, роз'яснюємо соціальні питання тощо. Працюємо над створенням сайту зміною формату сайту та розширенням регіонів розповсюдження.
— Що з матеріальною базою редакції?
— Офіс редакції “Вістей”, на щастя, зберігся, лише скло у вікнах повилітало. Техніку та важливі документи додому забрав мій колега Володимир Попов, аби зберегти від пошкоджень, пилу та вологи. Тож коли відновили роботу, було на чому працювати — обладнання стареньке, але своє.
— Чи є якась комунікація з місцевою владою?
— Газета працює як засіб комунікації людей і влади. Як вже казала, налагодити співпрацю не вийшло, але маємо сподівання, що наступного року все зміниться на краще: те, що робить місцеве керівництво для добробуту громадян важливо, але не у всіх є можливість читати про це лише у Телеграмі, а друковане слово завжди мало вагу.
— Які найбільш актуальні проблеми сьогодні постали перед редакцією і, що на Вашу думку, треба робити, аби друкована преса на деокупованих територіях могла відновитися?
— Думаю, для всіх зрозуміло: основна проблема не лише нашої редакції — фінанси на друк газети, папір, заробітну плату. На жаль, на тимчасово окупованих та деокупованих територіях, в місцях активних бойових дій редакції вже майже 2 роки не отримують жодних доходів. А сподіватися, що ми на деокупованій території щось отримаємо від передплати друкованого видання теж не доводиться, адже багато людей втратили роботу, майно, житло, гроші, половина населення виїхало. Зважаючи на те, що цифровізація засобів масової інформації в сільській місцевості ще довго не зможе замінити друковану пресу — потреба тут у друкованому слові величезна. Та й цифровізація не дасть отримати навіть мінімальних доходів для утримання журналістів. Особисто ми, не маючи фінансової допомоги від колег навряд чи б відновили роботу. А так, з першими випусками дуже допомогла Національна спілка журналістів України, а згодом ми отримали стипендію від Лабораторії журналістики суспільного інтересу, яка, беззаперечно, стала для нас неабиякою опорою у такий непростий час.
На мій погляд, для повноцінного відновлення друкованих засобів масової інформації на деокупованих та прифронтових територіях має бути цілеспрямована державна політика. Це має бути алгоритм дій співпраці редакцій з різними державними органами.
Вважаю, були б доречними особливі заходи з підтримки місцевої преси на цих територіях та регіонах за затвердженим Урядом переліком. Окрім вирішення питань постачання паперу, дуже потрібна цільова урядова програма прямої фінансової підтримки таких друкованих місцевих видань, які відновлюють свою роботу або зазнали втрат від війни. Це дасть можливість редакціям певний період сплачувати друкарням за виготовлення тиражів, а вже потім поновити передплату. Це важливо, особливо за умови різкого подорожчання газетного паперу та підвищення тарифів “Укрпошти” за доставку преси.
Влада і центральна, і місцева має зрозуміти, що друкована преса також серед пріоритетних питань. Інакше отримаємо інформаційну порожнечу в селах та невеличких містечках країни, що в такий час особливо небезпечно.
Спілкувалася Любов РУДЯ
