Як знайти правильні слова і поговорити з дитиною про війну, Нижні Сірогози.City запитали у відомої дитячої та сімейної психологині Світлани Ройз.
Чи потрібно говорити з дітьми про війну?
Вже майже два роки українські родини живуть в стані війни і переживають дуже складні часи. Їх психіка зазнала суттєвих негативних трансформацій: зламів, панічних атак, істерик, відчаю та відчуття, що все втрачено, назавжди. Щодня люди переживають сильні емоції: діти лякаються вибухів, а батьки бояться за їхнє життя і ментальне здоров’я. Дорослі не знають, як правильно пояснити малечі події, що нині відбуваються, і як з ними говорити про війну. Адже дитяча психіка може бути не сформована та зовсім не готова для такого травматичного досвіду.
Тож як діяти правильно, аби не нашкодити ментальному здоров’ю дитини?
“Потрібно і навіть необхідно говорили з дітьми на такі теми”, — стверджує психологиня Світлана Ройз.
Це для того, щоб допомогти дітям пропрацювати непростий досвід, задовольнити їхній інтерес, знизити тривогу і відчуття безпорадності, проговорити важкий досвід втрат, переїздів, розриву з близькими та інші болючі питання.
“Діти більш гнучкі та адаптивні. Їхня психіка легше пристосовується, але вона дійсно вразливіша. Бо в них немає дорослої усвідомленості та досвіду”, — зазначає пані Світлана.
За її словами, запорука стабільної психіки дітей — адекватна поведінка батьків. Тому, перш за все дорослим потрібно піклуватись про свої емоції. Коли батьки закриють свої потреби, то зможуть побачити потреби своїх дітей. Адже малюкам важливо знати, що рідним не байдуже на їхні почуття.
Також варто пам’ятати, що діти реагують, насамперед, на емоційний стан дорослих. Тому важливо при дітях бути максимально спокійними, зібраними. За можливості, грати з ними у звичайні ігри, читати книжки вголос, співати разом пісні. Це допомагає зайняти мозок чимось, крім паніки та жаху.
Але не треба повністю закривати свої емоції від дитини, не вийде — діти усе відчувають. Пояснюйте, що мама і тато також можуть боятися, і це нормально. Якщо хочете плакати, обійміть дитину, поплачте разом, дайте собі час на поплакати, але без істерики.
Зі старшими важливо говорити про те, що відбувається. Але пояснюйте, що наші дії направлені на захист і нас захищає наша армія. Не все, що бахає — то атака, коли відбивають атаку, теж бахає. Проговорюйте емоції.
В стресових ситуаціях дорослим потрібно спостерігати за поведінкою дитини, бо реакція на стрес буває різна.
“Існує дві моделі поведінки дитини під час надміру стресової ситуації: перезбудження та заціпеніння, — пояснює Світлана Ройз. — Якщо дитина перезбуджена, то ми повинні надати їй можливість рухатись та випускати свою енергію. Такий малюк знайде заспокоєння у стабільності батьків. А якщо дитина навпаки занадто спокійна й млява, то потрібно заохочувати її виконувати якісь невеличкі фізичні вправи, наприклад, дихальні. Найкраще, коли дорослі також повторюють ці дії та дають приклад малечі”.
Психологиня зауважує, що коли дитина млява та перебуває у стані заціпеніння, батьки рідко б’ють на сполох.
“Якщо ви помітили, що дитині сумно чи вона переживає надміру, запропонуйте зробити разом якусь дію, наприклад запропонуйте: “Стисни мене в обіймах”, “Подихай разом зі мною” тощо. Будь-які вправи чи піклування про дитину краще завершувати дією”, — радить пані Світлана.
Розмова про війну — тема, якої бояться і уникають дорослі
“Ми повинні пам’ятати, що будь-яка правда сцілює і надає цілісні картинки. Для нас важливим є які форми обираємо для цієї правди і засоби, час та стан донесення. Якщо у дитини залишаються питання, “двозначність” — це посилює невизначеність і тривогу, — пояснює Світлана Роуз. — Можна сказати дитині: Я зараз беру тебе на ручки, ми в безпеці, ми сідаємо в автівку і їдемо ще в більш безпечне середовище. Тобто для зовсім маленьких коментуємо ситуацію”.
За словами психологині у дитини ще немає “книги буття”. Коли ми даємо їй знання про те, що відбувається це стає її власною історією, і це створює її досвід усвідомлення. Наші слова будуть її словами. Ми привчаємо себе взагалі називати те що відбувається і це дає усвідомлення впорядкованості і усвідомлення світу. Приміром, цей звук що зараз, — це звук літака, а це сигнал сирени — він каже, що зараз знайдена небезпека, що ЗСУ про нас турбується. І нам треба самим щось зробити щоб бути більш захищеними, щоб про себе потурбуватися, наприклад піти у безпечне місце.
“Я завжди про те, щоб казати дітям правду, і завжди перед тим, як говорити нам самим, ми маємо розуміти, що зрозуміла, і що думає про це сама дитина. Нам треба дізнатися, що в її сприйнятті вже сформовано. Якщо дитина вже чула слово війна ми це обов’язково пояснюємо. Якщо вона тільки почула слово війна, значить це вже є в її особистій історії”, — пояснює пані Світлана.
Психологиня навела приклад власного контакту з сім’єю, яка виїхала з окупації. В родині є 4-річна дитина, їй взагалі не казали чому це відбувається і що зараз йде війна. Пані Світлана вважає таку позицію замовчування з боку батьків небезпечною.
“Якщо щось є в нашій реальності – це має бути опрацьовано, це має бути пояснено, це дає стабільність. Це якраз фаза стабілізації. Ми кажемо дитині простими словами і маленькій дитині, і дорослій дитині, бо ми маємо знати, робити паузи щоб перевірити реакцію дитини. Маємо знати що складі форми можуть бути несприяйнятними і навіть метафори які ми в здоровому стані використовуємо, вони можуть бути зараз не прийнятні дитиною”, — розповідає Світлана Ройз.
Вона зауважує, що варто пам’ятати, що травматичний досвід позбавляє нас уявлень і нам складно уявити те, про що ми говорити і те, що написано. Нам складно концентруватися. І з дитиною будь-якого віку: маленькій дитині ми даємо підтримку, розказуємо що зараз відбувається, і далі спостерігаємо за реакцією дитини. Та маємо пам’ятати, що будь-яка наша розповідь може бути ретравматизацією того, бо розмову ми починаємо із зони своєї стійкості.
“Війна — це складна тема, сповнена жахливого. Події, свідками та учасниками яких стають діти, часом завдають травм психіці дітей, і дорослі бояться ретравматизації через те, що якась тема спрацює як тригер. Але говорити про це необхідно. Тому розбираємося з тригерами”, — каже психологиня.
За її визначенням є два типи тригерів: очевидні та неочевидні.
”Очевидний” тригер — це певний травматичний досвід у конкретної дитини і спогади про цей досвід можуть спричинити їй ретравматизацію. Як діяти дорослим в такій ситуації?
“Насамперед, — записати дитину до фахівців (психологів, психотерапевтів), які своїми засобами будуть допомагати дитині впоратися з цим досвідом. По можливості ми цю тему оминаємо, доки дитина не подолає критичний етап. Наприклад, коли йшлося про добір літератури для дітей, які внаслідок війни втратили батьків, фахівці шукали тексти, у яких не буде зображення щасливих повних родин”, — пояснює психологиня.
Неочевидні тригери передбачити неможливо, бо вони можуть бути ситуативними, виникати через збіг певних факторів.
“У випадку спрацювання неочевидного тригера потрібно допомогти дитині заспокоїтися. Для цього всім дорослим варто заздалегідь ознайомитися з техніками стабілізації, ізраїльським протоколом дій щодо дітей у стані стресу (ДДД ПП — дотик, дія, дихання, позитивне підкріплення), завантажити й роздрукувати картки дихання тощо. Завдання дорослого в такий момент — повернути дитині відчуття реальності, переконати, що вона перебуває у безпеці”, — радить пані Світлана.
Які питання турбують дітей?
Дитячі питання, які стосуються війни психологиня Світлана Ройз умовно поділити на чотири групи:
— Особисті: чи я не загину, чи живі рідні, чи цілий дім, хто мене захистить, якщо ви (батьки) загинете, і навіть “скількох москалів убив мій тато”?
— Філософські: нащо це все, чому вони хочуть нас убити, чому хтось хоче навмисне робити іншим погано, чи будуть росіяни покарані, чи треба буде з ними потім миритися, чому не можуть вбити/арештувати путіна, скільки треба грошей, щоб закінчити війну?
— Історичні: чому напали саме на Україну, хто такі нацисти, Бандера, колаборанти?
— Військові: коли дадуть певний вид зброї, чим вона може бути корисна, що таке ГУР, ППО, які є способи знищувати ворога?
Не на кожне з цих питань є прямі відповіді, проте за допомогою літератури можна “відчинити двері” в довірливу розмову. Кожній групі питань відповідають різні жанри видань.
“Тому ми можемо на прикладі літературних ситуацій говорити про певні алгоритми й моделі поведінки, зокрема, у кризових ситуаціях (екстрена евакуація, обстріл тощо). Так само важливим є художнє дистанціювання: діти (хоча до певного ступеню все ж ототожнюють себе з персонажами) легше сприймають страшні події, коли вони відбуваються з вигаданими персонажами, — пояснює психологиня. — Особливо це важливо для дошкільнят: маленькі діти зацікавлено будуть спостерігати за пригодами тваринок чи машинок, але на цьому прикладі дорослі отримають можливість проговорити реальні теми. Ще один вимір дистанціювання — коли певна ситуація показана через алюзії, порівняння, метафори. Діти схоплюють суть чутливої теми, при цьому залишаючись у безпечних умовах”.
Для кожної з чотирьох груп запитань, які виокремила психологиня, вона пропонує підбірку літератури:
— До розмови про особисті питання ми можемо заходити через реалістичну і щоденникову літературу, аналізувати, як діють у тих чи інших випадках персонажі.
— Для філософських розмов можна брати казки та художні тексти з елементами фантастики, адже в них показано принципи боротьби добра зі злом, походження зла тощо.
— Відповіді на історичні питання ми шукаємо у літературі про видатних українців чи події минувщини.
— Найменше книжок у нас про військову справу, але вони потроху з’являються.
Допомога дітям: практики, ігри, теорія
Щоб допомогти дітям сприйняти життя в реаліях воєнного часу Світлана Ройз дала 10 порад батькам, які слід застосовувати, аби допомогти і підтримати дітей та зберегти їх ментальне здоров'я.
1. У будь-яких випадках ми говоримо правду. Тому, що дитина орієнтується не стільки на наші слова, скільки на наш стан, на наші невербальні сигнали.
2. Не дивимось з дитиною новини, встановлюємо обмеження “батьківський контроль” на ґаджети, контролюємо, як і що ми говоримо, коли дитина поруч. Бо зараз у дорослих та дітей є ризик вторинної травматизації від новин.
3. Говоримо коротко, добираючи слова, в залежності від віку. Дивимось на реакцію дитини. Можливо, питаємо, що б тобі важливо було знати?
4. Розповідаємо: Зараз йде війна. Росія напала на Україну. Ця війна йде вже вісім років. Але останні 9 місяців ми всі її переживаємо. Нас захищає ЗСУ і майже весь світ нас підтримує (можна перерахувати країни — ця інформація додає відчуття сили). З кожним днем нам приходить все більше допомоги. Наші ЗСУ сьогодні змогли розбити стільки танків, стільки літаків (краще не вказувати на загиблих людей). Не розповідаємо подробиць, відповідаємо на питання.
5. Пам’ятаємо — чим більше тривоги — тим більше потреба в інформації.
6. Кожну розмову супроводжуємо фразами про те, як саме наша дитина проявляє свою силу і завершуємо словами про надію, про нашу віру в Перемогу.
7. Кожну розмову завершуємо пропозицією дій. Будь-яка дія, можливість хоч на щось вплинути — буде внеском в стресостійкість: — А хочеш зробити листівку, записати привітання, намалювати малюнок, вигадати вірш чи записати пісню, зробити іграшку чи смаколик на аукціон, помолитись, (будь яка дія, яка цікава і по силам дитині).
8. Говорити, як дитина проявляє силу: Я бачу, як тобі буває страшно, чи як ти сумуєш, але ти тримаєшся як справжній супергерой — супергероїня. Ти так швидко\красиво\сильно це робив. А пам’ятаєш, як ти допомагав\допомагала? А що ми будемо робити після Перемоги?
9. Важливо пам’ятати — наголошувати — ніхто з нас не винен в тому, що сталося. Винні — росіяни. Діти часто відчувають провину, навіть більше, ніж дорослі. Часто вони кажуть — а це сталося, тому що я погано себе поводив? Нам важливо бути дуже обережно з почуттям провини — хоча б не підсилювати її (словами – “ми заради тебе…”).
10. На загальноукраїнському дитячому телеканалі “ПЛЮСПЛЮС” ми робили серію мультфільмів “Добро завжди перемагає” — можна разом із дитиною переглянути, а потім обговорити.
“Ніхто не обирав війну. Ніхто не був до неї готовий на 100%, адже до війни неможливо підготуватися. Усе, що людині сьогодні під силу — це навчитися жити в нових реаліях”, — стверджує Світлана Ройз.
