Спускаючись вранці по трапу літака, Ярослав ніби прилетів із літа в зиму: він щойно повернувся із турецької Аланії, де разом з батьками відсвяткував свій 28-й день народження, який припадає на одинадцяте лютого. Мама й тато ще на тиждень залишилися поніжитися у теплому Середземному морі, а Ярославу час повертатися: завтра 14 лютого — День закоханих, який він зустрічатиме зі своєю дівчиною Еммою.
Вони планували відпочити усі разом, та у старшої Емминої сестри — Лізи, котра живе у невеличкому приморському містечку на півдні області, стався болючий розрив із коханим чоловіком і її треба було підтримати. Ліза кожну годину телефонувала сестрі й плакала навзрид, тож Емма замість Туреччини поїхала до неї. Але закохані по декілька разів на день обмінювалися відеодзвінками й тижнева розлука минула швидко.
Емма йому подобається — гарна, розумна, теж із заможної сім’ї. Вони зустрічаються вже третій рік, утім остаточно з’їхатися поки що не наважилися. У кожного є власна квартира, бізнес: Ярослав — юрист престижного автосалону, яким володіє його батько, в Емми — своя перукарня в центрі міста. Удень вони працюють, а вечори (й нерідко — ночі) проводять разом.
Щоправда, Ярослав у відрядженнях інколи заводив кілька ні до чого не зобов’язуючих інтрижок, про які Емма не знала. Та коли одружаться, він буде їй вірним чоловіком. Коли одружаться…
Думки Ярослава перервав рингтон мобільного.
— Привіт, коханий! Ти вже приземлився? — пролунав у слухавці голос нареченої.
— Так, люба, оце щойно.
— Ти ж приїдеш сьогодні по мене? Переночуємо в моєї сестри, а зранку — додому, відсвяткуємо День закоханих. У мене для тебе є гарний подарунок!
— Найкращий мій подаруночок — це ти, — засміявся Ярослав. — Я зараз додому, в душ, потім зроблю кілька ділових дзвінків, перекушу — й одразу до тебе.
— Чекатиму з нетерпінням!
Та виїхати Ярославу вдалося лише далеко по обіді, бо виникли невідкладні справи на роботі. «Нічого, — подумав, — дорога відремонтована, асфальт гладенький, години за три з половиною домчу, десь о 18-й буду в домі Лізи».
Однак, доки він збирався, пішов дощ, який слідом замерзав. Автівок на «скляній» дорозі було небагато, втім розганяти свою «Мазду» Ярослав не наважувався. До того ж стрімко сутеніло, а двірники ледь встигали зішкрібати льодяний дощ із лобового скла. Проїхавши отак, у напруженні, години зо дві, чоловік почув дзвінок мобільного.
— Ярику, ну де ти? — в голосі Емми звучала образа.
— Кохана, я не їду, а повзу, дорога геть обмерзла. Вибач, не можу кермувати однією рукою, передзвоню пізніше. — Ярослав вимкнув телефон і кинув його на сидіння поруч. І в ту ж мить, втративши пильність, наїхав на великий слизький камінь, що опинився посеред шляху. Кермо, за яке водій не встиг схопитися другою рукою, повело вправо, авто злетіло з дороги й посковзало по обледенілій озимині.
Ярослав був у відчаї: темрява, крижаний дощ — і він один посеред поля. Про те, аби самому виїхати на шлях, не було й мови — надто крутий спуск. Мобілку, скільки не шукав, знайти не зміг: певно завалилася в якусь шпарину…
Чоловік вийшов із «Мазди», видряпався на дорогу (при цьому впав і вивихнув щиколотку) і довго чекав, доки з’явиться бодай якась машина. Нарешті таки побачив фари вантажівки. Енергійно махав руками, зупиняючи її, та водій проїхав повз. Тоді Ярослав, одягнений у легеньку куртку, без шапки й рукавиць (у машині ж їхав!), пішов уперед в надії, що натрапить на село біля траси. Однак пройшов уже кілька кілометрів, а його все не було.
Раптом чоловік помітив вогники прямо в полі. Здивований, зашкандибав у їх напрямку й невдовзі опинився перед хутірком — невеликою садибою, обгородженою кам’яними плитами, на задньому дворі якої виднівся ангар із сільськогосподарською технікою. На його відчайдушне «Господарі!» до хвіртки прибігли дві вівчарки й люто загавкали. Двері будиночка відчинилися і стривожений жіночий голос запитав: «Хто там?..»
У хаті було тепло, в кутку пашіла пічка. Попри скромний вигляд знадвору, всередині помешкання було затишним: зручні меблі, м’які килими, на кухні — сучасна побутова техніка. Ярослав, допиваючи другу чашку чаю з м’ятою й імбиром, завершив розповідь про свою дорожню пригоду словами:
— Тепер навіть не знаю, що робити? Хто посеред ночі витягне мою машину?
— Посеред ночі — ніхто. А вранці я попрошу брата, він приїде, візьме трактор і допоможе, — спокійно промовила Майя — молода хазяйка садиби. Смаглява, кароока, із тонкими рисами обличчя, чорним волоссям, заплетеним у дві коси, що спадали на груди, вона була схожа на індіанку. Майя сиділа на дивані навпроти, а до неї тулився її трирічний син.
— Як тебе звати? — запитав малого Ярослав.
— Хліб! — гордо відповів хлопчик. Ярослав здивовано підвів брови.
— Його звати Гліб, просто ще не вимовляє своє ім’я, — посміхнулася Майя і додала після паузи: — Пропоную вам повечеряти.
— Дякую, але за умови, що ви розкажете, чому живете тут, посеред поля, — спробував пожартувати Ярослав.
Куштуючи в ресторанах різні вишукані страви, він уже й забув, яка ж смачна смажена картопля із квашеною капустою і яєчня на салі. Ярослав жадібно їв, слухаючи розповідь Майї. Виявилось, минулого літа через несправність кондиціонера, що замкнув, вщент згорів будинок у селищі, де вона мешкала з батьками. Батька й матір забрав до себе її брат-фермер, а вона перебралася на зиму сюди, на його «фазенду».
— Ми втратили все, я пережила справжнє потрясіння, а тут привела нерви у порядок, заспокоїлася, — Майя неспішно чистила мандаринку й давала по дольці Глібу. — Брат привозить мені продукти, книги — селище звідси недалечко, за чотири кілометри всього, а я доглядаю садибу. Бачите, тут є все, навіть встановлені сонячні батареї.
— Вибачте, що запитую, а де ваш чоловік? — дивлячись на хлопчика запитав Ярослав.
— Я незаміжня. І ніколи не була. Гліб — плід мого великого кохання, яке, втім, уже минуло…
Запанувала незручна пауза.
— Ой, що ж це я!.. Майю, дозвольте скористатися вашим телефоном, мене ж моя дівчина чекає, вона не знає, що сталося! — спохопився Ярослав.
Емма, вислухавши «звіт» про пригоду, замість поспівчувати, розсердилася. Особливо, після слів Ярослава, що його «на ніч прихистила добра жіночка».
— У тебе завжди не слава Богу! – буркнула вона у слухавку.
Ярослав попросив наречену вранці приїхати за ним на таксі, пояснюючи, як доїхати до хутірця.
Фермер Олег, високий і широкоплечий, був приблизно одного віку з Ярославом і лицем дуже схожий на сестру. Доки він, після короткого знайомства з нічним гостем, виганяв трактор, на таксі під’їхала Емма.
Уночі в Ярослава підскочила температура, щиколотка розпухла, він ледь ставав на ногу. Дивлячись на нього, блідого та кволого, Олег сказав:
— Ти мені не помічник. Хто сяде за кермо автівки, коли я її витягатиму?
— Я б могла з тобою поїхати, — обізвалася Майя. Але Гліб, почувши це, вчепився у мамину куртку і заплакав.
— Що ж, мені доведеться, — зітхнула Емма.
Сідаючи в кабіну трактора, вона усім своїм виглядом показувала невдоволення і вставляла їдкі «шпильки» в розмову. Ярослав почувався незручно. Тож коли Емма з Олегом поїхали, він зітхнув з полегшенням і вибачився перед Майєю за гонорову наречену. Жінка лише посміхнулася у відповідь та, запросивши до хати, напоїла його трав’яним чаєм з медом.
«Рятувальники» (як їх жартома назвав Ярослав, раз по раз виглядаючи у вікно) повернулися аж за дві години.
— Ти добряче «сів», ледь вирулили, — сказав йому Олег, зістрибуючи з підніжки трактора. — Це за шість кілометрів звідси.
— А мені вчора здалося, ніби всі десять… — відповів Ярослав.
Дорогою додому він помітив, що Еммина зухвалість змінилася на розгубленість і задуму, тож запитав:
— Тебе той тракторист не образив?
— Ні, все добре, — запевнила дівчина.
Увечері пара зустрілася в його квартирі. Обмінялися подарунками: наречена подарувала коханому позолочений годинник, він їй — сережки із білого золота з перлами.
Емма замовила наїдків у кафе (готувати вже не було коли), накрила стіл. Та Ярослав ледь торкнувся їжі: на вечір у нього знову піднялася температура, розболілася нога. Він випив знеболювальні й жарознижувальні пігулки і приліг, мовивши: «Не ображайся, кохана, ліки подіють — і я знову буду у формі». Утім, прокинувшись посеред ночі, помітив, що Емма пішла. Це здалося йому дивним.
Однак наступного дня дівчина принесла фруктів, свіжий бульйон, була ніжною й турботливою. Вихідний вони провели разом. А за три дні заклопотана Емма заявила, що знову змушена їхати до сестри, котра «не припиняє істерити».
Стан Ярослава покращився, він поринув у роботу. Тож після побачення на День закоханих вони з Еммою зустрілися лише за тиждень, щоб обговорити подальші плани.
— Нас батьки запрошують, може, сходимо до них? — запитав чоловік.
— Давай краще удвох у ресторані посидимо, — відповіла Емма, капризно зморщивши носика.
— Знаєш що, іди в душ, а опісля вирішимо — чи посидимо, чи полежимо, — Ярослав поцілував наречену, ущипнувши за сідничку.
Тим часом «обізвався» її мобільний, що лежав на журнальному столику – дзвонила перукарка із Емминого салону. Ярослав вимкнув телефон, а потім, хоч ніколи раніше цього не робив, заглибився у нього й обімлів… У папці з фото на кількох світлинах Емма щасливо посміхалася поруч з Олегом, який обнімав її за талію.
За цим «шпигунством» дівчина, кутаючись у махровий халат після душа, застала Ярослава.
— Коли це ви встигли… сфотографуватися разом? — його голос тремтів.
— Коли машину твою витягали! Віддай телефон, — розсердилася Емма.
— За кого ти мене маєш?! На фото — чітка дата, воно зроблене два дні тому. То ти не до сестри їздила, так? Ти що, закохалася в того селюка?
— Він не селюк! У нього квартира у Києві! І він, на відміну від тебе, заміж мене кличе! А від тебе цього, схоже, я ніколи не дочекаюся! — випалила Емма, схопила свій одяг, одяглася на кухні та, грюкнувши дверима, пішла.
Ярослав запустив у стіну дорогу порцелянову статуетку…
Уночі ображений чоловік так і не зміг заснути, аналізував свої стосунки з Еммою, запитував себе, чому за три роки не наважився освідчитися їй? І мимохіть зрозумів, що перед його очима виринає образ іншої жінки. Тож на ранок він прийняв рішення, після якого відлягло від серця.
Того дня Ярослав пішов із салону по обіді. Накупив подарунків, одягнув нову сорочку, сів у свою автівку і вже за півтори години (дорога була суха) стояв перед хвірткою садиби посеред поля.
— Дядя плиїхав! — мов до давнього знайомого побіг до нього Гліб. Ярослав підхопив малого на руки.
— Що, знову заблукали чи щось забули? — привітно запитала Майя (у променях вечірнього сонця, яке сідало за обрій, вона була неймовірно гарна).
— Так, забув — своє серце.
— То приїхали його забрати?
— Звісно! Не можу ж я жити безсердечним! Але хочу, щоб воно лишилося у надійних руках. Хлібчику, поїдеш до мене? — звернувся Ярослав до малюка.
— Поїду! — радісно погодився хлопчик.
— А ти, Майю?
— Заходьте в дім, сонце вже сідає. Кажуть, ранок мудріший за вечір, — посміхнулася Майя і прочинила двері.
Авторка Олена ОЛІЙНИК
