Петро ще раз прискіпливо оглянув кожну кімнату: скрізь чисто, ні пилинки, у вітальні на столі — букет білих хризантем, від якого розливається неперевершений аромат осені. А на кухні смачно пахне — в духовці його фірмове м'ясо з чорносливом.
Подивився на годинник: час і собі причепуритися! Одягнув новенькі брюки та светр, причесався перед дзеркалом. У його ще густій темній шевелюрі вже повно «срібла», а скроні зовсім білі… Зате сивина вдало відтіняє очі. «Що це я, мов парубок? — посміхнувся сам до себе. — Вже на шостий десяток «повернуло», а поводжуся, наче хлопчисько».
Знову глянув на годинник. Чому час так повзе?! Ще півтори години чекати! Сів у крісло й замислився…
…Ще рік тому Петро почувався найнещаснішим чоловіком у світі, бо у 52 роки залишився сам. Він тоді навіть не знав, кого в цьому винити?
Економічна криза в країні відчутно позначилася на їхньому з Лідою сімейному бюджеті. Усе б нічого — мали затишний будиночок, сталий заробіток, та три роки тому взяли доларовий кредит на авто (у банку їх переконали, що так вигідніше — відсотки значно менші). Виплачувати його треба було упродовж семи років. На Лідину зарплату педагога-психолога жили, а його щомісячний заробіток головного інженера комунального підприємства «конвертували» у валюту й платили кредит. Та коли долар майже вдвічі «підскочив» у ціні, вони зрозуміли: треба або відмовлятися від авто (тоді три роки виплаченого кредиту — на вітер), або шукати додаткового прибутку…
Дружина все частіше почала заводити розмову про заробітки у Москві: «Рік-два попрацюю, виплатимо кредит — і житимемо в своє задоволення».
Петро довго не погоджувався (не хотів щоб дружина їхала з дому, та й узагалі росію не любив, бо змалечку цікавився історією України), але коли Ліду в школі перевели на пів ставки — «здався».
У Москві в ролі протеже виступила Катя, давня подруга, котра допомогла Ліді влаштуватися у заможну сім’ю нянею (педагогічна освіта згодилася). Петро довго звикав до самотності, вечорами не знаходив собі місця. Вчився готувати, прати й прасувати (раніше все це робила дружина). Ліда телефонувала двічі на тиждень (дзвінки з-за кордону недешеві): то із захватом розказувала про багатий маєток, у якому живе, то скаржилася на неслухняних вихованців — трирічних дівчаток-близнючок. Власних дітей Ліда не могла народити, хворіла.
У відпустку жінка приїхала аж через три місяці, раніше не відпускали. Схудла, помолоділа, зробила нову зачіску, навіть колір волосся змінила — стала блондинкою. Побула вдома два тижні — і знову до Москви. Для Петра ці дні пролетіли, мов одна мить. Він дуже сумував за дружиною й наступні три місяці до її приїзду просто божеволів від самотності.
Та черговий приїзд став крахом їхнього шлюбу. Ліда була якоюсь відстороненою, мовчазною. А напередодні розставання у них відбулася серйозна розмова. Дружина зізналася, що знайшла собі іншого. Вона закохалася у брата свого роботодавця — чоловіка на 10 років старшого, заможного, з яким уже встигла побувати у кількох закордонних вояжах. Він запропонував жити разом, тому жінка попросила дати їй розлучення і відпустити з миром.
Для Петра розлучення стало справжнім ударом, бо щиро кохав свою дружину. Він довго не міг оговтатись: роль обманутого й покинутого чоловіка була принизливою. Йому здавалося, що за спиною всі з нього глузують та насміхаються. Петро взяв відпустку, усамітнився в домі й ні з ким не спілкувався. Пити — не пив, бо відраза до алкоголю виникла ще в молодості, але перестав слідкувати за собою, багато палив. Він навіть хотів звільнитися з роботи й виїхати з містечка, та директор комунгоспу умовив не робити цього.
Саме тоді комп’ютер, яким раніше переважно користувалася Ліда, став його кращим другом. Він годинами блукав інтернет-мережею, шукаючи цікаву інформацію, котра відволікала б від похмурих думок. А якось наважився зареєструватися у «Фейсбуці», помістивши власне фото. Вже наступного дня мав кілька пропозицій дружби і оцінок фотографії. Переглянув їх — стандартні фрази або ж пласкі жарти. Та все ж за одне «зачепився». Жінка на ім’я Інга написала: «У Вас очі сумні. Що сталося?..»
Так зав’язалося їхнє інтернет-спілкування, де обмінювалися думками, уподобаннями, розповіли одне одному про свої життєві негаразди. Інга, ровесниця Петра, жила в Дніпрі, працювала фінансовим директором в одній із фірм. Два роки тому також пережила несподіване і болюче розлучення: чоловік пішов від неї до кращої подруги… їхньої доньки. Із розпачу та депресій з допомогою психологів виходила упродовж року, схудла на 12 кілограмів (хоч якийсь позитив від розлучення, жартувала). А коли нарешті повернулася до звичного життя й роззирнулася навкруги, зрозуміла, що ще може бути щасливою, що обов’язково зустріне достойного мужчину. А поки із головою поринула в роботу.
Її приклад перейняв і Петро: повернувся на підприємство з новими силами та ідеями, впевнений у собі. Працював, не рахуючись із власним часом, часто без вихідних. Директор нахвалитися ним не міг! «У мене головні інженер та бухгалтер — незамінні працівники! З них приклад беріть!» — повторював іншим.
Головна бухгалтерка Люба — «повелителька цифр», як її називали колеги, також нерідко затримувалася на роботі. Після розлучення з чоловіком-п’яницею переїхала із семирічним сином до матері в село, щодня, їдучі вранці на роботу автобусом, долала 10 кілометрів. Але зворотній рейс був незручний — через півтори години після закінчення робочого часу. Однак Люба ніколи не скаржилася на його «переліміт», багато й акуратно працювала, жодна перевірка не виявляла в її бухгалтерії порушень! У ту понаднормову годину вони з Петром вирішували ще багато виробничих питань.
…Інга й Петро обмінялися номерами мобільних телефонів. Через сім місяців спілкування, переконавшись, як багато в них спільного, жінка запросила Петра до себе. Тож якось на початку літа, у вихідні, він вирушив до Дніпра.
Інга виявилася стрункою, доглянутою брюнеткою. Вона не приховувала, що Петро подобається їй і що сподівається на його переїзд, бо не збиралася кидати улюблене місто, шикарну трикімнатну квартиру й вигідну роботу. Оскільки на інженерів нині дефіцит, вигідно влаштує і його, запевняла. Пара провела два чудові дні: вони побували в театрі, на футбольному матчі, на виставці. Інга на правах господині пригощала гостя в дорогих ресторанах. Прощаючись, Петро пообіцяв упродовж місяця звільнитися, продати будинок і переїхати до Дніпра. Він розумів: Інга — його шанс розпочати все спочатку.
Заяву на звільнення чоловік написав наступного ж дня. Цього разу директор не заперечував (робота роботою, а особисте життя важливіше). Оголосити колективу про від’їзд Петро вирішив за тиждень, на дні народженні бухгалтерки Люби, котрій виповнювалося 39 років. Жінка готувала надзвичайно смачно, часто привозила на роботу власноруч спечені пиріжки, торти, рулети і пригощала колег. Петро із задоволенням смакував тією випічкою, що нагадувала йому омріяний домашній затишок.
І цього разу після робочого дня Люба накрила щедрий стіл. Співробітники щиро вітали Любу, говорили їй багато хороших слів, адже вона дійсно була доброю й приємною людиною, бажали їй знайти нарешті достойного люблячого чоловіка, котрий став би підтримкою та опорою в житті. На ці побажання смаглява Люба заливалася рум’янцем й опускала світло-карі, мов з оксамиту, очі…
Наприкінці застілля Петро попросив слова і несподівано для всіх оголосив про звільнення та від’їзд, подякувавши колегам за багаторічну співпрацю.
Опісля він ще з пів години палив з чоловіками на ганку, а коли зібрався йти додому — згадав, що лишив свої ключі на сейфі в Любиному кабінеті. Повернувся туди й остовпів: за столом, поклавши голову на руки, Люба невтішно ридала.
— Що сталося?! — кинувся він до жінки. — Тебе хтось образив?
— Я теж звільнюся, — крізь схлипування сказала вона. — Що мені тут тепер робити? Я щодня поспішаю на роботу з однією думкою: знов побачу тебе! — Вона раптом підвелася і оповила його шию руками.
Її густе каштанове волосся пахло стиглими яблуками. Гаряче тіло було таким струнким і звабливим! Невже вона кохає його? Яким же він був сліпцем! Петро сприймав Любину увагу як ввічливість, але ж, пригадував, коли вони спілкувалися, її очі випромінювали ніжність!..
— Не їдь, — пролунало тихе, — я народжу тобі сина.
Вони ще довго тримали одне одного в обіймах, втративши відчуття часу…
Тільки через три дні він наважився зателефонувати Інзі, котра також чомусь тримала «телефонну паузу». Проте нічого пояснювати не довелося: жінка сама вибачалася і просила зрозуміти її — до неї повернувся чоловік.
Сьогодні ж у Петра найщасливіший день: Люба із сином переїжджають до нього. Поруч із нею він знову відчув себе по-справжньому щасливим і все ще дивувався, як міг так довго оминати її почуття?
…Дзвінок, що задзеленчав у квартирі, перервав думки чоловіка. Він широко відчинив двері і вже за мить обіймав Любу та Андрійка: «Нарешті ви вдома, мої дорогі!»
Авторка Олена ОЛІЙНИК
